Мемуари колишньої першої особи Закарпаття (1962-1980) Юрія ІЛЬНИЦЬКОГО "Спомини: із прожитого і пережитого" не вкладаються в усталені жанрові рамки і вже зовсім не мають нічого спільного з тими сотнями і тисячами сухих документів, довідок, звітів, котрі йому колись доводилося підписувати.
Можливо, свого часу закарпатська література втратила в особі Юрія Васильовича талановитого письменника, та край в цілому виграв від того, що він пішов у політику.. Як сказав йому колись М.Бажан: "Я дивуюся, як вашого брата, партійця, на пленумах, на бюро «скубуть» за помилки і ви витримуєте. А наш брат, письменник, - слабенький". «Скубли» автора постійно, і за цілу область, але він якимось казковим дивом примудрявся щораз обертати це «скубання» на користь Закарпаттю. Тепер про це він згадує неспішною оповіддю з примруженим оком.
Книжка поділяється на дві частини - етнографічну і політичну. Перші шістдесят сторінок містять оповідь про дорадянську добу, геть усю пересипану народним гумором, сповнену відступами про народні традиції та узвичаєння, селянську мораль і педагогіку, густо просякнуту смерековим ароматом патріархальної верховинської глибинки. Місцями колоритний текст нагадує навіть новели Ф.Потушняка чи роман І.Ольбрахта про опришка Шугая. Йдеться переважно про тяжку працю, утиски з боку чужих режимів, пізніші випробування, але з позиції "незважаючи ні на що". Можливо, це особливість людськоїпамяті, що з часом все минуле освітлюється якимось умиротвореним промінням. Та з іншого боку, тут ідеться і про формування характеру оповідача - типово закарпатського, що не схожий на вдачу жодних із наших сусідів - ані галичан, ані буковинців, ні тим більше угорців чи румунів. Йому притаманні максимальна адаптивність, здатність виживати під дощем і в спеку, міцний сплав простодушності і хитрості, не афішоване, але дуже прискіпливе вникання у суть кожного співрозмовника, готовність одночасно до двох-трьох сценаріїв розвитку ситуації`, схильність усе робити у свій час - і розкидати каміння, і збирати його. Якщо росіяни живуть "на авось", то закарпатці - "ай зато". Через це книжка дуже фольклорна не тільки за стилем (коротка рублена фраза, маса діалогів, афористичність), а й за змістом. Вона є серією таких собі би-лиць-байок, кожна із завершеним сюжетом, одним-двома яскравими образами і обов`язковою мораллю наприкінці - коли висловленою явно, а найчастіше таки натяками. Мовляв, розумному - цукерку суті, а дурник хай потішиться хоча б кольоровим фантиком.
Ця фольклорність, як не дивно; ще більше посилюється у другій частині, де автор оповідає про свою політичну кар`єру. Це абсолютно не схоже на звичні дискурси політичної історії Закарпаття. Ні, це серія курйозних, десь парадоксальних епізодів, зв`язаних нерозривним ланцюжком. Все-таки є якийсь закарпатський бог-сохташ, що оберігав наш люд і у сталінське лихоліття, і у хрущовські реформи, і у брежнєвську задуху. Прасували область танки, поспішаючи на захист радянських інтересів у близькому зарубіжжі, але і близькість із сусідами-європейцями приносила свій зиск. То добували у Празі етерніт на перекриття філармонії (не хвилястим же шифером її дахувати!), то у словаків автомат для виробництва рогаликів, які потім по всій Україні називали «закарпатський», то в угорців розживалися елітними саджанцями, напряму вирішували кардинальні питання з Я. Кадаром (будівництво надсучасної птахофабрики ус.Концово). Як казали у Москві, що не зроблять наші ЦК, те дотягнуть Пірч з Ільницьким.
На Закарпатті споконвіку все трималося на тому, що М.Горбачов звав людським фактором. Тому у книжці безліч портретів - від найвищого партійно-державного керівництва: М.Хрущова, Л.Брежнєва, М.Підгорного, О.Косигіна, П.Шелеста, А.Гречка, В.Щербиць-кого до безвісних широкому загалу трударів, портретів не через опис, а через подію-вчинок. Портретів максимально людяних, дуже теплих. Але найтепліше — про І.Туряницю, він був для автора чимось як Державін для Пушкіна. Це винятково рідкісний дар - бачити у кожному щось гарне, вміти згладжувати міжлюдські суперечності, жити на позитиві. Якщо політичну кар`єру Ю.Ільницького розглядати як попередню чернетку, то тепер він переписав її набіло, так, як хотілося йому від початку. Все відредаговано під народне розуміння історії і політики, добра і зла. Через це книжка матиме особливу долю.
Як колись "Горе от ума" О. Грибоедова розійшлося у публіці сотнями дотепів, крилатих слів, приказок, так і ця книжка послужить своєрідним складом будівельних матеріалів, якими кожен закарпатець інкрустуватиме своє панно про рідний край. Тому спомини хочеться цитувати ледь не з кожної сторінки. Та дозволимо собі лиш один витяг, що найбільше в тему до наших напружених днів:
"В Європу десь із-за Уралу в XIX столітті прийшло плем`я угрів - далеких предків нинішніх угорців. [...] Нині угорці відсвяткували 1100-річчя своєї державності.
А чому в нас, українців, так не виходить? Наші далекі предки споконвіків жили і ми живемо в Європі, більше того - в її географічному центрі, а відсвяткували лише 15-річчя своєї державності [...] Ю.Тимошенко бажає сьогодні В.Януковичу того, чого він їй бажав, коли вона була прем`єр-міністром України. Так державу будувати не можна".
Книжка схожа на жбан доброго закарпатського вина, зробленого з ретельно ви-плеканого власноруч винограду, витриманого роками у прадідівських бочках, поданого щиросердно, з усмішкою і коломийкою. Від такого сонячного напою світліє на душі навіть сльотавої осені.
