«Для того щоб захопити літак, треба спочатку потрапити до нього» (А.Грамші)
Події останніх тижнів ще раз підтверджують, що нинішній Прем’єр-Міністр попри свою стать, прекрасно знає, чого хоче. У Юлії Володимирівни немає постійних союзників, натомість є постійні інтереси і головна мета – влада одноосібна, абсолютна і тривала в часі. Тимошенко прагне влади, яка б дозволяла, наприклад, всупереч домовленостям в рамках демократичної коаліції голосувати разом з ПР і КПУ (так-званою опозицією) за Закон про держзакупівлі або їхати в Москву і в обхід визначеним директивам починати все «з чистого листа». І, що найголовніше, не наражатися на критику «незручних партнерів».
Першу частину бажаного Леді Ю наразі має. Закон про держзакупівлі проголосовано, а разом і з тим збережено усталену корупційну схему розкрадання державних коштів. Та ось решту отримати поки що не вдається.
Демократична коаліція начеб-то існує, більше того – частині НУ-НС уже можна видавати партквитки БЮТу. І з опозицією Тимошенко, судячи з усього, знайшла спільну мову: ніщо так не об’єднує як «законно відмиті гроші». Здавалося б «усьо на мазі».
Однак постійно хтось критикує, шле листи, директиви, їде раніше в Москву, викликає на щотижневі наради – одним словом, «заважає боротись за справедливість». І цей хтось – Президент України.
Пані Юля ніколи не була привладі тривалий період часу: це диктувалося об’єктивними обставинами часу та електоральними показниками. Проте в ролі опозиції Ю.Тимошенко було більш ніж комфортно: її політична сила нічого не роблячи і ні за що не відповідаючи заробляла дивіденди «словоблудием».
Після 2004 року, відчувши присмак влади, Юлія Володимирівна швидко усвідомила що її час ще не прийшов, оскільки в тих умовах можна було втратити не тільки рейтинги, але й саму владу, причому назавжди. Тому Ю.Тимошенко вирішила зачекати… В.Ющенко не відправляв її у відставку в серпні 2005-го, вона сама пішла.
На наступні два роки пані Юлія обрала безпрограшну модель поведінки: коли треба – трубіла в гучномовці, критикувала тодішню коаліцію й підписувала угоди про об’єднану опозицію, але водночас – проголосувала разом з тою ж таки коаліцією за Закон про Кабінет Міністрів, що забив ще одни цвях в труну президентської влади. Таким чином Вона планувала і готувала своє повернення, планомірно прокладала шлях до літака, який треба захопити, а вже потім – керувати ним одноосібно і з комфортом.
Тепер найголовніше. Як парадоксально б це не звучало, Ю.Тимошенко зовсім не цікавить президентство. Просто вона разом із Ко планує його ліквідувати. Саме тому, Її постійні заяви про можливу підтримку В.Ющенка на майбутніх виборах викликали сумнів і збивали з пантелику.
Тепер про все попорядку. У суботу в тижневику Дзеркало тижня була опублікована стаття Cергія Рахманіна «Законне питання», в якій лідерам політичних сил задали питання з приводу майбутньої форми правління і політичного режиму, які, на їх думку, мають бути імплементовані в новій Конституції. Нас же цікавить дана стаття саме змістом відповідей Юлії Володимирівни.
Ю.Тимошенко завжди говорить чітко і правильно. Але «між рядків» легко прослідковується її головна мета (Див. початок статті. – влада одноосібна, абсолютна і максимально триваліша в часі). У Неї особливе бачення щодо процесу внесення змін до Конституції: якщо не можна протистояти процесу, його треба або очолити або, принаймні, спрямувати в прийнятне русло.
Відповідаючи на питання, Пані Юля артикулює найбільш вигідний для неї механізм перебудови влади під пост прем’єр-міністра.
Головний зміст.
Ви виступаєте за внесення змін і доповнень у чинну Конституцію чи за прийняття нової редакції Основного закону?
«Абсурдно, коли країною керують дві посадові особи — президент і прем’єр-міністр — із практично цілком однаковими функціями і повноваженнями. Це породжує повний хаос в управлінні й створює систему руйнівного протистояння, знищує стабільність, ослаблює країну. Або посаду прем’єра, або посаду президента з нової Конституції потрібно точно вилучити».
Прихований зміст: «по Фрейду»
Виходячи з відповіді на запитання, який орган повинен стати головним джерелом конституційних норм, їх змісту:
«Так, склад парламенту сьогодні багато в чому трагічний, але спробувати знайти в ньому компроміс щодо нової Конституції — не цілком безнадійно»,
і подальшої логіки пошуку компромісу:
«…консолідація політичних сил у парламенті можлива тільки для ухвалення нової Конституції з чисто парламентською формою правління. Інший варіант Конституції — президентська форма правління — у парламенті України не проходить за умовчанням»,
і, водночас, послуговуючись методом виключення, доходимо висновку: Юлія володимирівна Тимошенко обстоює парламетську форма правління, яка буде юридично оформлена в новій редакції Конституції, головні норми якої будуть розробленні (продавлені) у Верховній Раді і формально закріплені на всенародному референдумі. Після реалізації задуманого можна вдатись вже і до «гірких ліків демократії», тобто дочасних парламентських виборів: «Прийняття нової Конституції змінить усе. І задля досягнення чіткості та гармонії в устрої суспільства, українським політикам доведеться ще неодноразово вживати гіркі ліки демократії...»
Як це все можливо здійснити? Відповідь приховується у позаминулорічних подіях, а саме у спільному голосування БЮТ, КПУ і ПР і СПУ за Закон про Кабінет Міністрів. Цей закон був заявою про наміри не стільки ПР, скільки БЮТ, претензії на реалізацію яких ми прослідковуємо у вищезгаданій статті.
Ще один важливий момент – неформальні коаліції. То був перший тривожний дзвіночок, який вдруге пролунав під час аналогічного голосування БЮТ-ПР-КПУ за закон про держзакупівлі. Ю.Тимошенко вже має 300 голосів для імплементації парламентської форми правління, тому і виступає за провідне місце парламенту у розробці норм майбутньої Конституції.
Юлії Володимирівні вигідний даний варіант розввитку подій оскільки: по-перше, наразі вона займає омріяний пост Прем’єр-Міністра, на відміну від 2006 року; по-друге, дрейфування більшої частини НС-НУ під БЮТ і одночасне привласнення монопольного права на справедливість Майдану, в сумі зі стабільними електоральними показниками власної політичної сили з тенденцією до зростання (результати 30 вересня 2007 року), дають підстави сподіватись на отримання 226 голосів (а то і більше!!!) без коаліційних домовленостей з іншими політичними суб’ктами;
Дана схема вигідна Партії Регіонів з тих самих причин, лише з маленькою різницею: «регіонали» наразі в опозиції і їх рейтинги дещо знизилися. Проте вибори ніхто не відміняє і їх результати можуть все змінити: при серйозній роботі PR-менеджерів і фінансового ресурсу можна легко відновити втрачені позиції.
Н.Шуфрич, людина наближена як до Віктора Федоровича, так і до Юлії Володимирівни, в інтерв’ю Українській правді (від 04.03.2008 16:48) майже досліно повторює вже згадувані нами думки Ю.Тимошенко:
«Я не думаю, что общество готово вернуться к президентской форме правления. Она чревата для Украины грандиозными коррупционными последствиями и продиктаторскими возможностями. Поэтому я уверен, чтоизменения в Конституцию обязательно будут приняты, причем в парламенте. И это будет ослабление президентской власти – что тоже понятно».
Щодо КПУ, то на сьогодні – це політичний проект заробляння грошей. Більше того, антипрезидентська позиція (в інституційному плані виражається у закликах до ліквідації посту глави держави) – це головний «коньок» комуністів в часи незалежності.
Таким чином, БЮТ, ПР і КПУ об’єднує (схоже вже об’днав) спільний ворог – Президент. Ліквідація інституту Президентства спрощує механізм розподілу владних повноважень (іншими словами механізм узурпації влади), тобто усуває один із елементів системи стримуваннь і противаг. Як наслідок, це призведе до руйнування балансу влади Президент-Прем’єр-міністр-ВР і фактично узаконить диктатуру: результати парламентських виборів не тільки визначатимуть кількість місць у парламенті тієї чи іншої політичної сили, але і безпосередньо особу прем’єра (Іншими словами, парламентські вибори перетворяться на вибори прем’єр-міністра, що БЮТ і реалізовув у виборчій кампанії 2007 року).
Це все подається в привабливій обгортці європейського досвіду парламентаризму. В Європі республіканська форма правління опирається на чітко визначені, широкі і дієві повноваження опозиції. І, що найголовніше, міцне громадянське супільство, як в інституційному, так і у функціональному плані. Саме ці два аспекти і забезпечують баланс гілок влади в подібному форматі. В Україні ж ні чітко визначених, широких і дієвих повноважень опозиції, ні розвиненого, інституційно оформленого громадянського суспільства немає (і не буде в близькій перспективі). Тому подібна риторика – це апологія прагнення узурпувати владу, яке ми вже спостерігали у 2006 році. На додачу, виходячи із результатів виборів, є ризик формування двопартійної системи. Якщо вкотре озирнутись на Європу, то, здається, немає нічого страшного. Але БЮТ і ПР – це партії з регіональною специфікою ЗАХІД-СХІД. Така форма партійної системи призведе до розколу країни, а при узурпації влади тим чи інишм кланом поставить країну на шлях громадянської війни – тупиковий шлях 2006 року.
P.S.– Кстати, а чем сейчас занимается Медведчук?
– Насколько я знаю, он сейчас больше занимается частным бизнесом. Это юридические консультации, в том числе по вопросам Конституции.
(Інтерв’ю Н.Шуфрича Українській правді, 04.03.2008 16:48)
