Кількість жертв новітніх работоргівців досягла загрозливих масштабів. Згідно з даними Міжнародної організації міграції, щорічно тільки до Західної Європи продають близько 180 тис. жінок. Серед них – значна частина українок. Багато хто з них, живучи колись у відносно благополучному світі (на свободі), навіть думки не припускали, що можна потрапити у подібну халепу.
Танцями я займалася з самого дитинства, і вони мені дуже подобалися. Закінчила філфак, але працювала в рекламному агентстві. Паралельно танцювала. Якось наш хореограф підійшов до мене і сказав, що може допомогти влаштуватися на роботу в Японії. Декілька наших дівчат вже їздили за кордон танцювати, поверталися задоволені. Тому я страшенно зраділа можливості теж заробити справжні гроші.
Хореограф познайомив мене з "потрібними" людьми. Все виглядало дуже солідно. Я підписала контракт, який обіцяв роботу в Токіо. Мені оформили візу, придбали квитки на літак. В аеропорту в Токіо мене зустрів агент і відвіз до власника клубу.
Декілька днів я вешталася без діла – чекала, доки познайомлять із власником клубу. Ним був немолодий японець, який забрав у мене паспорт і сказав, що я маю танцювати стриптиз… Занепокоївшись, я почала доводити, що цього не було в умовах контракту. Навіть спробувала відмовитись, мене одразу побили два "клубних штики". Коли зійшли синці, я почала відпрацьовувати.
Потім господар наказав мені обслуговувати його та декілька його друзів. Я знову спробувала сказати "ні", мене знову побили. Взагалі за будь-яку відмову мене били і штрафували. Цю суму додавали до боргу, який я повинна була відпрацювати. Пізніше я мусила обслуговувати уже клієнтів.
Через кілька місяців у мене закінчилася віза і я рішуче відмовилася її продовжувати. Хазяїн дуже побив мене власноруч і викликав того агента, який привіз мене до клубу. Агент сказав, що відвезе мене до іншого місця, де я відроблю і поверну гроші. Ми сіли в авто і поїхали. Я просила і погрожувала. Не знаю що саме на нього вплинуло, але він викинув мене біля нашого посольства в Токіо. Так я повернулася додому".
Просто енд
Оля жила в одному з райцентрів, поки не вирішила поїхати за кордон на заробітки. Її подруги розповіли, що є досить вигідна робота офіціанткою в одному чеському барі. В Україні її "добродії" допомогли оформити поїздку як туристичну. Щоправда, по приїзду на місце випливла така собі "дрібничка" – Оля має працювати не офіціанткою, а повією. У неї відібрали паспорт і повідомили, що вона має відпрацювати 1000 доларів.
Оля промучилася два роки, аж поки не завагітніла. Хазяїн звернувся до людей, які її привезли, мовляв, товар зіпсувався. Злочинці пообіцяли Олі свободу, якщо вона виконає умову, завербує ще п’ятьох українських дівчат. А якщо не завербує або спробує рипатись, вони знали де її шукати.
Повернувшись на Україну, вона спромоглася підговорити лише трьох знайомих поїхати на роботу знову ж таки офіціантками. Оформлення паспортів вона взяла на себе. Але коли привезла дівчат до того бару, чеху не сподобалось, що одна з них неповнолітня і її повернули. Батьки дізнавшись, яка робота чекала на їхню доньку, одразу подали заяву до міліції. Була порушена кримінальна справа. Інших двох теж розшукали.
Мав навіть відбутися суд, на якому Оля давала б свідчення і як очевидець і водночас як підозрюваний співучасник. Але одного дня дівчина просто зникла. Ніхто не знає, де вона і чи взагалі жива. А розгляд справи у суді чомусь припинився.
Хепіендових повернень із рабства насправді дуже мало. Їх одиниці. А випадків, коли злочинці отримують заслужене покарання – ще менше. Для прикладу: із приблизно 150 справ, лише у п’ятьох із них була доведена вина торгівців людьми. Адже зробити це неймовірно важко. По-перше, тому, що для цього потрібно довести факт отримання прибутку злочинцями, що майже неможливо. По-друге, жертви такого обману дуже бояться свідчити проти шахраїв. І це природно, адже в Україні, на жаль, тільки створюється система захисту свідків…
