Академії мистецтв України було презентовано монографію «Адальберт Ерделі» (Львів, видавництво «Ми»). Ґрунтовне документальне, розлого ілюстроване видання стало можливим за підтримки президента України Віктора Ющенка.
Автор монографії Іван Небесник — ректор Ужгородського інституту мистецтв ім. А.Ерделі — присвятив дослідженню життя і творчості митця, біографія якого за радянської влади свідомо замовчувалася, двадцять років наполегливої праці. Адальберт Ерделі на порубіжжі ХХ—ХХІ століть постає як уособлення європейськості українського малярства. Важливим у монографії є ідея очевидного європоцентризму Ерделі в його органічному синтезі з етнонаціональним підґрунтям. Автор монографії не декларує, а документально доводить причини, логіку та плідні наслідки цього симбіозу. Багатий фактологічний матеріал занурює читача в глибини Ерделієвого етнокультурного світобачення та пошуків художньої форми. В основі клопіткого дослідження — колосальний, абсолютно не систематизований архів Ерделі. Маестро мав схильність педантично зберігати документацію навіть другорядного значення. Цінність монографії полягає більше у фактологічній переконливості, ніж у мистецтвознавчому аналізі, і це дуже важливо для «перевідкриття» реальної, а не міфологізованої, тенденційно викривленої біографії Ерделі як засновника закарпатської художньої школи.
У мистецькому просторі України, багатому на яскраві індивідуальності, є лише кілька імен, які мають силу гіпнотичного впливу як на фахівців, так і на широку публіку. Серед цих обраних — ім’я ужгородського живописця Адальберта Ерделі (1891—1955). Навіть у Закарпатті небагато лишилося тих, хто пам’ятає його як особистість, свого сучасника, колегу, вчителя. Для більшості присутність майстра в сучасному духовному просторі давно вже є не лише «колористичною субстанцією», а й напівлегендою, про яку донедавна вголос не говорили. Реальні факти його аж ніяк не гармонійної долі були поховані під пресом радянської пропаганди, яка з особливою жорстокістю викорінювала все європейське, ліберально-демократичне на Західній Україні. Цей молох неодноразово простягав свої руки і до А.Ерделі.
Тим часом на початку ХХІ століття живопис А.Ерделі, як і М.Глущенка, Т.Яблонської, стає предметом спекуляцій. Полотнами цікавиться клієнтура «Сотбіс», за ними полюють новоспечені колекціонери, яким спритні авантюристи за шалені гроші продають підробки. В Ужгороді кожен знає виробників Ерделієвої «автентики». Усі ці гримаси «ковбойського капіталізму» на модерному художньому ринку контрастують з аурою духовної краси, якою оповиті полотна митця.
А.Ерделі з діда-прадіда був інтелігентом. Його батько — Михайло Гриць учителював у селі Климовиця. Прізвище Ерделі (що означає «лісова країна») батько прийняв як підданий Угорщини 1901 року. Русин греко-католицького віросповідання, він узяв шлюб із швабкою Ілоною Цайскі, яка належала до римо-католицької церкви. У цій русинсько-швабській родині, змадяризованій, як і більшість інтелігенції на Закарпатті, народився майбутній художник. У своїй книзі І.Небесник подає рідкісні родинні фотографії Адальберта (Бейли).
Хлопчина формувався на середохресті європейської та слов’янської інтелектуальної спадщини. Його обізнаність у сфері художнього життя Європи закладалася саме в родині, яка плекала талант Бейли. У 1913 році, під час навчання в Будапешті, молодий художник уже виставляється поряд із метрами живопису. Свою майстерність він удосконалював у Мюнхені, уславленому центрі, куди на вишкіл зліталися художники з усієї Європи, зокрема з Росії та України. На межі ХІХ—ХХ ст. там одночасно працювало близько 5000 художників. У вимогливому й ревнивому професійному колі молодий закарпатець був настільки успішний, що отримав привілей — персональну експозицію у престижному «Скляному палаці» (1926 р.). Саме там пейзаж, натюрморт і портрет постали як улюблені жанри Ерделі. Культурний Мюнхен, його інтелектуальне середовище, заряджене пошуками нових ідей, пробуджує в митця ще й літературний талант. Невдовзі він стане автором романів «Дімон» та «Імен», де культ любові, під знаком якої минатиме життя митця, оформиться як філософське кредо. «Моє віросповідування не римо-католицьке, не греко-католицьке, не реформаторське, конфуціанське, буддистське або іудейське, воно — суть усіх віросповідань, усіх разом — це любов». Любов’ю він огортатиме своїх учнів: А.Коцку, А.Борецького, Е.Контратовича, З.Шолтаса, Л.Кремницьку, Ф.Семана, інших у школах Мукачевого та Ужгорода, де разом із Й.Бокшаєм стане засновником художніх осередків.
З допомогою документів з архіву митця І.Небесник ретельно аналізує шлях А.Ерделі як педагога. Педагогічно-просвітницька діяльність, забираючи чимало часу й сил, хай як це парадоксально, інтенсифікувала творчу активність митця. Ерделі постійно експонує свій живопис у Європі. Його успіх 1929 року у Празі, де було представлено 50 полотен, забезпечив митцеві стажування в Парижі за відрядженням Міністерства освіти Чехословаччини. Шквал приголомшливих вражень від знайомства із творчістю постімпресіоністів Ван Донгена, Рауля Дюфі, Андре Дерена, Амедео Модільяні та інших, незвичні пластичні прийоми, інноваційне мислення «дітей Монмартру», їхня художня незалежність вразили й фундаментально перебудували свідомість уже сформованого митця. Поль Сезанн залишиться кумиром Ерделі на все життя. У романі «Імен» він запише: «Наслідування натури сьогодні вже не є головним принципом художньої творчості. Творчість означає також відбір, організацію у певну сукупність світу форми і кольору, пропущену через нашу особистість».
1929 року Париж подарує Ерделі кохання, яке він вважатиме «найкращою подією» свого життя. Артистичний красень, елегантний, завжди прискіпливий до власних туалетів на взірець Оскара Уайльда та ще й вражаюче талановитий, Адальберт порозуміється із чарівною Гожар Женев’єв. Дівчина, яка готувалася до кар’єри оперної співачки, стане його Беатріче, зіркою творчих спалахів. За рік ці два красиві птахи розлетяться, але відлунням любові залишиться живопис Ерделі.
За традицією, жоден художник не мислив себе без «паломництва» до Італії, до її мистецьких шедеврів. Капели та собори часів Джотто та Брунелескі, співи хорів у маленьких церквах, захованих в Альпах, тьмяне золото вівтарів та сріблясто-рожевий колорит давніх фресок — усе надихало вразливого закарпатця. Збагачений безцінними скарбами європейської культури, він незмінно повертається на батьківщину. Так само, як Олександр Мурашко, повернувшись 1914 року з Мюнхена до Києва, мріяв із сонної провінції зробити культурний центр європейського зразка, Адальберт мав амбіційні ідеї щодо створення модерної школи живопису на Закарпатті. Його підтримали колеги, обравши 1931 року головою угруповання діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі. У 1939 році він ініціював заснування Спілки художників Підкарпаття, мріяв створити Академію красних мистецтв в Ужгороді. Досить рідкісне поєднання в особистості Ерделі могутнього громадянського темпераменту, дійового патріотизму та виняткової художньої обдарованості сформували особистість лідера. Результати його зусиль ставали дедалі виразнішими, але… на порозі Європи вже стояв фашизм.
Працювати А.Ерделі судилося на землі, на яку постійно зазіхали Угорщина, Румунія, Чехословаччина і монстр на ім’я СРСР. Митець розділив долю всіх закарпатців, котрі опинилися на перехресті політичних вітрів та державних амбіцій окупантів у транзитній зоні, що нею в 1943—1944 роках прокотилася чума гітлеризму, а згодом — сталінські репресії. Трагічні обставини в житті краю позначилися і на його власному. Через уроджену інтелігентність та європейську освіченість він зазнав численних моральних принижень від невігласів із комуністичної челяді. Постійна скрута, поневіряння, навіть голод, необхідність шукати ласки у влади Києва та Москви — усе це вкорочувало життя майстра. Його було позбавлено посад та платні в установах, засновником яких він був. Іван Небесник подає в монографії документальні підтвердження спланованої систематичної наруги над митцем, якого європейська критика вважала яскравим представником експресіонізму та фундатором цього напряму в Підкарпатській Русі.
Попри те що на початку 50-х років на виставках у Києві та Москві інтерес і повага до Закарпатської школи живопису, а відповідно й до А.Ерделі, помітно зростає, митець залишається під пресом провінційно-задушливого ідеологічного нагляду. Мало що змінив і візит до нього корифеїв офіційного радянського мистецтва В.Касіяна, М.Глущенка, Т.Яблонської, М.Дерегуса, бо в період апогею соцреалізму тільки зрада самого себе, всієї творчості та ідеалів могла б примирити систему із чужаком європейського вишколу. Деякі учні Ерделі змогли присилували себе в той час до «чуття єдиної родини». Але не маестро. Залишаючись модерністом, він стверджував: «… експресіонізм є інтелектуальним художеством. Не многіє наслідують сей напрям, а ще менше розуміють його… художество має право творити новий світ, котрий у своєму сейсмографі є індивідуальним дзеркалом».
У полотнах 1950—55-х років, зокрема в ледь не останній щасливо-міражній картині «В саду художника», перед глядачем — той самий молодий, закоханий у красу світу Адальберт Ерделі, яким його знала Гожар Женев’єв і кохала дружина Магдалена. Обороняючи спадок Ерделі, Магдалена загинула у власному домі від рук грабіжників.
Митець, котрий подарував Закарпаттю художню школу, прищеплював європейський смак та повагу до власної землі, інтелектуал, котрий усвідомлював закономірну еволюцію художньої форми, залишився в історії мистецтва ХХ століття однією з визначних постатей. Багатьом потрібно було дорости до розуміння очевидного: «Він, — писали про нього ще 1936 року, — є чистим експресіоністом, його натхнення виявляється в суб’єктивних модуляціях зовнішніх кольорових вражень… У його творах проглядається не тільки німецька та французька школи, але й авторова особиста легкість, розрахована на високу західну культуру кольорового осмислення, з яким у гармонійній кольоровій мелодії він узгоджує площини своєї картини».
Завдяки Іванові Небеснику фахівці та зацікавлені читачі зустрінуться на сторінках монографії із живим маестро Ерделі, переживуть його долю як частину власної духовності.
