Незнайомець продовжував навідуватися до їхнього будинку, що на вул. Б.Хмельницького, залишаючи як і першого разу, кошти для дітей. Вона не знала, хто він, звідки, а коли хотіла довідатися, чому він це робить, у відповідь почула - так треба…
Дитинство Жужанни Теплицької пройшло у Мукачеві і, хоч мама була педагогом, донька категорично не збиралася йти її стопами, обираючи майбутню професію. – Не можу конкретно сказати чому, але я знаю, що не хотіла стати педагогом, - зауважує вона , згадуючи дитячі роки.
Багато читала, захоплювалася пригодами Робінзона Крузо, але поза конкуренцією серед її літературних героїв була тендітна, цілеспрямована та чарівна в своїй відданості Джен Ейр героїня однойменного роману Шарлоти Бронте. Дитячі уподобання формують характер, а потім, буває, що і супроводжують в реальному житті, впливаючи підсвідомо на вчинки дорослого життя. Як і більшість ровесниць, наша героїня полюбляла займатися всіляким рукоділлям: вишиванням, в’язанням. Дуже любила малювати, особливо гори. Саме будучи в горах вона одного разу відчула, що є хтось таки над нами.
У Києві, коли проживали у свекра, зупинка автобуса була біля дитячого будинку «Малютка». Маленькі діти, а там їх було багато, стояли за огорожею, дивилися на перехожих і кричали: «Мама, мама!». До цього часу чує ті голоси. Тоді вперше і сказала чоловікові, що дуже хотіла б працювати з такими дітьми.
Та пізніше доля розлучила їх з чоловіком і вона разом з донькою повернулися до рідного міста. Займалася з дітьми у підшефній СШ №1 ім.О.Пушкіна, коли працювала на «Мукачівприладі». Особливо близько Жужанна Андріївна пізнала непрості дитячі труднощі та проблеми, працюючи заступником директора СШ № 3. Постійне спілкування з дітьми, переживання за їхню долю, можливо і призвело до того, що навіть уві сні почала бачити, ніби працює у дитячому будинку. Спочатку нікому про це не говорила. Та одного разу поділилася своїми переживаннями з молодшим пастором Естер Дані, яка приїхала з Угорщини і була помічником єпископа Л.Гулачі. «Давай, будемо молитися, може щось і вийде», - почула у відповідь. Так виникла ідея, яка почала єднати багатьох людей, яким була дуже близькою доля знедолених дітей. Ця справа вимагала неабиякої мужності, навіть самопожертви, вона певним чином лякала і Жужанну Андріївну Теплицьку. Та щось таки було таке, що рухало ними вперед попри новизну та великі труднощі. Аж ось, 24 жовтня 1996 року під головуванням єпископа Управління Закарпатської реформатської церкви, голови синоду Людвіга Гулачі відбулося засідання пресвітерської ради Мукачівського реформатського приходу, на якому серед інших, було прийнято доленосне рішення про створення у м. Мукачево дитячого будинку сімейного типу по вул.Б.Хмельницького, 46, як першого в мережі таких будинків. 19 листопада 1997 року виконавчий комітет Мукачівської міської ради прийняв рішення «Про реєстрацію дитячого будинку сімейного типу Мукачівського реформатського релігійного приходу». Було взято до відома, що діяльність дитячого будинку сімейного типу буде проводитися за рахунок коштів Мукачівського реформатського релігійного приходу та рекомендовано відділам та управлінням виконкому, підприємствам та організаціям різних форм власності надавати посильну допомогу в організації діяльності будинку сімейного типу. Так у місті над Латорицею зусиллями чуйних та небайдужих до непростої дитячої долі людей було створено перший будинок, де знайшли материнське тепло та надійний прихисток діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Єпископ Людвіг Гулачі, молодший пастор Естер Дані та її брат Петер Дані з Дебрецена, благодійний фонд з Німеччини «Густав Адольф верк», вірники реформатського приходу не тільки викупили будинок, відремонтували його, а й протягом багатьох років турбувалися і продовжують турбуватися про матеріальне забезпечення дітей, адже до того часу, коли держава з усією серйозністю взялася за фінансову підтримку вихованців та батьків-вихователів будинків сімейного типу - пройшло багато років.
Та чи не найскладнішим було для неї, директора будинку сімейного типу, організація виховного та навчального процесу. Бо серед тих, перших діточок, були переважно такі, які давно не знали батьківського тепла, для яких вулиця заміняла і рідну хату, і родину, вони навіть не знали, чи охрещені і часом відповідали … « раз ми зараз живемо тут, то і до цієї церкви будемо ходити». «Так це було нелегко»,- погоджується вона. Та, якими радісними були перші успіхи її вихованців, яким важливим були для неї перші кроки їхнього становлення у новій родині. І тут Жужанна Андріївна Теплицька з великою теплотою згадує тих, хто був поряд з нею у перші роки становлення, хто і зараз допомагає у вихованні дітей. Це, насамперед, Іболя Ервінівна та Олександр Олександрович Молнари, які у пам’ятному 1997 році , ще самі, зовсім молоді, щойно одружившись, стали першими батьками –вихователями закладу і її вірними помічниками.
- Я маю таку мрію, що коли вийду на пенсію, мої діти виростуть, підуть усі в люди, то вони будуть продовжують мою справу, - мовила вона.
А вони такі різні, ці діти. Кожен із своїм характером, уподобаннями та звичками, які переважно були сформовані до приходу у нову сім’ю. Болісно сприймає кожну невдачу своїх, не просто вихованців, а дітей. Вони разом пережили і труднощі, і радість. Разом зростала і міцніла їхня сім’я. Дуже хоче, щоб усі вони були успішними і щоб доля, завжди була до них прихильною. І тому з такою радістю розповідала, що вона вже бабця у троїх дітей і про нещодавні відвідини колишнього вихованця, у якого не було нікого з рідні. А зараз має свою сім’ю в Івано-Франківську і всі вони : дружина , її батьки, брат і уже третя онука Жужанни Андріївни навідалися у Мукачево, місто його дитинства та юності, місто, де він знайшов другу матір.
Роздумовуючи про організацію роботи будинків сімейного типу, Жужанна Андріївна робить наголос, що особливо бажаним є те, щоб прийомна сім’я складалась із батька та матері. І дівчатам, і хлопцям дуже потрібен батько. А ще дуже потрібно, щоб для будинків сімейного типу готували психологів. Це конче необхідно. Переконана, що подружні пари, якісь чомусь не можуть мати діточок, могли б також братися за цю велику і благородну справу. Як і ті, хто уже виховує або виховав своїх дітей. –Господь заклав їм інстинкти, що вони можуть виховувати дітей, бути їх батьками. Та це повинно йти від серця, від душі, - стверджує вона.
Минулого року їм вдалося при допомозі Київського фонду «Віри, Надії та Любові» та реформатської громади поставити нові пластикові вікна у будинку, мріє, що колись вдасться зробити капітальний ремонт, який давно назрів.
За значний особистий внесок у вирішення питань соціального захисту дітей, створення сприятливих умов для всебічного розвитку дітей-сиріт та дітей , позбавлених батьківського піклування, формування у дітей високих духовних і моральних якостей, багаторічну сумлінну працю Ж.А.Теплицьку нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. При цьому вона вважає, що до цього причетні дуже багато людей і вже згадувані, як вона тепло висловилася, наш любий Лайош-бачі (єпископ Л.Л.Гулачі), пастори та вірники реформатського приходу з м.Мукачево, із сіл Дерцен та Дідово, подружжя Молнар, Р.С. Бара, К.А.Петрецька, З.А.Кость, І.Й.Мартон, а також представники міської влади, які свого часу, а дехто і зараз у різний спосіб допомагали і продовжують надавати допомогу. Це і В.А. Ільтьо, за часи головування якого у місті було зареєстровано перший будинок сімейного типу, і В.І.Балога, В.В.Петьовка, З.З.Ленд’єл, М.М.Лабош, Є.Т.Федів, сумлінні працівники відділу у справах дітей. Усіх старається назвати, бо і, завдячуючи їм, може здійснитися її, Жужанни Теплицької, яка свого часу таки стала педагогом, найбільша мрія, щоб усі її діти стали на ноги, були корисними суспільству, мали свої сім’ї, виховали дітей у християнському дусі та моралі і щоб їхнім дітям ніколи не довелося пережити те, що вони самі пережили.
…Вона і зараз не знає, хто була та людина, яка протягом тривалого часу інкогніто підтримувала їхню велику родину. Чи то поклик сумління, чи чоловіче серце не могло відчувати повноти людського щастя, коли поряд знедолені діти, які потребують допомоги, а може, як колись і її, його було покликано… до Храму, який єднає всіх довкола них.., - дітей.
P.S. Якось, перший Президент Російської Федерації заявив на всю країну, звертаючись до вищого керівництва (до своїх соратників): «Щоранку, прокидаючись, ми повинні питати себе, а що я зробив для України». Можливо, невдовзі, саме четвертий Президент України увійде в історію, завдячуючи фразі та реальним справам,- « … А що я зробив для дітей ?!».
P.P.S. На сьогодніній день у місті Мукачеві діють шість будинків сімейного типу та шість прийомних сімей, у яких знайшли домашній затишок 50 дітей.
