згодом з’являються найжорсткіші диктатори

Сьогоднішня політична метушня має властивість згущувати фарби і зображувати будь-які дії як доленосні. Хоча справжня сутність процесів стає зрозумілішою лише з певної відстані, і щоб їх осягнути, треба бодай трохи піднятися над ситуацією. Цьому, як правило, можуть зарадити два методи: час і до­свід в інших куточках світу, де подібні проблеми виникали й вирішувалися. А оскільки час нам непідвладний і він самостійно згодом розставляє все по своїх місцях, то для теперішнього вжитку придатний лише простір, тобто місце України в координатах сучасної цивілізації та проведення певних аналогій.

Якщо говорити про постсоціаліс­тичний табір, проблеми якого нам найближчі, то Україна перебуває в ньому посередині не лише географічно, а й за темпами подолання тоталітарної свідомості, адміністративно-бюрократичної практики і, відповідно, рівнем нормалі­зації економічного й суспільно-політичного буття.

Звичайно, люди орієнтуються на все краще, тому нам, особливо на Закарпатті, доволі неприємно констатувати факт, що західні сусіди з Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі так само, як і прибалти, живуть набагато краще за українців і мають уже зовсім інший рівень проблем, хоч за стартовими умовами розрив був не такий великий. 

Однак, і це також слід визнати об’­єктивно, Україна ніколи не мала таких проблем, як Югославія, Молдова, Закавказзя, Середня Азія, не переживала збройної боротьби за владу, як Росія, не знала серйозних політичних репре­сій, як Білорусь. Навпаки, саме в нашій державі вперше на пострадянському просторі відбулася цивілізоване передання влади від одного президента до іншого у 1994 р. Саме Україна показала приклад мирного вирішення гострого сепаратистського конфлікту в Криму у 1996 р., який мав національний присмак. І кінець кінцем якраз українці при­ємно вразили світ Помаранчевою революцією, коли владно-бюрократичний опір демократичним перетворенням був напрочуд мирно й неагресивно подоланий громадянським суспільством.

Тому посипання голови попелом, як і самовихваляння, мало допоможуть зрозуміти нинішні політичні реалії, ко­трі мають глибокі історичні корені. І головною особливістю та відмінністю України від всіх інших держав є якраз те, що вона лежить на межі цивіліза­ційного вибору і він таким чином перетворюється у щоденний політичний ви­бір, у якому, мов у гримучій суміші, напоєднувано всього – від глобальних світоглядних проблем до дріб’язково-шкурницьких приватних інтересів, настроїв, симпатій, антипатій тощо.

Що стосується стратегічного поступу України, то тут усе доволі зрозуміло й логічно. Крок за кроком Україна наближається до західної цивілізації, і альтернативи цьому немає. Вплив комуністів неухильно зменшується, зростає проєвропейська ліберальна орієнтація навіть у Партії регіонів. Молоде покоління вже не уявляє себе поза межами сучасного інформаційного простору, тому перспективи тут доволі чіткі. Звичайно, можливі певні зиґзаґи та ексцеси, як у всякому складному процесі, але загальний напрямок невідворотний. Бо не може здорова поінформована людина прагнути до несвободи, злиденності та мракобісся, якщо є поряд переконливі приклади гідного життя. Яскраво підтверджують це й нещодавні вибори в Сербії, коли уражена шовінізмом, диктатурою Мілошевича та ще й загостренням Косівської проблеми країна все одно у своїй більшості голосує за проєвропейський вибір, який у нинішніх умовах уособлює президент Тадич. Такий самий прогрес від виборів до виборів демонструє й Україна.

Однак усе стає значно складнішим, коли мова заходить вже про реальне втілення європейських принципів у повсякденне життя, коли стає зрозуміло, що така омріяна влада не може використовуватися в приватних або кланових інтересах, а мусить бути інструментом суспільства. І тоді навіть у найбільш проєвропейських політиків спостерігаються рецидиви совковості, які є причиною нескінченних конфліктів. До речі, це чудово ілюструє, що поділ на помаранчевих і біло-блакитних є доволі умовним, бо і в середовищі найпалкіших революціонерів згодом з’являються найжорсткіші диктатори.

Нинішній конфлікт між В. Ющенком і Ю. Тимошенко є типовим проявом такого рецидиву, причому з обох боків. Спочатку В. Ющенко наполегливо намагався провести конституційні зміни, акцентуючи на ухваленні їх через референдум, що є справжнім проявом підміни понять демократії. Бо не може такий складний юридичний доку­мент прийматися загальнонародним голосуванням. І найбільш прикро, що за сутністю демократичний президент В.Ющенко намагався скористатися методом найвідоміших диктаторів. Саме через референдуми формувалися режими Лукашенка, Туркменбаші, Хусейна. Мала й Україна гіркий, але, на щастя, невдалий досвід кучмівського конституційного референдуму. Тож тим більше повторювати такі помилки неприпустимо.

Однак Ю. Тимошенко затіяла гру ще цинічнішу й брутальнішу, причому, на відміну від В. Ющенка, не публічну, а кулуарну. В її проекті конституції передбачалося взагалі зведення ролі Президента до формальної, а передання всієї повноти влади Прем’єр-міністрові (канцлеру). І як тут не згадати про Гітлера? До того ж планувалося провести це шляхом змови у парламенті та ще й запровадити парламентські вибори у два тури, щоб повністю повернутися до партійного всевладдя. Ю. Тимо­шенко, на відміну від В. Ющенка, взагалі ніколи не славилася демо­кра­тизмом, і такий шлях є прямою дорогою до диктатури.

Звичайно, в сучасних умовах в Україні проекти на згаданий кшталт є нереальні і жодних шансів не мають. Але показовий сам факт прояву таких бажань Отже, вододіл цивілізаційного вибору України проходить не за географіч­ною межею, а в головах самих людей, у тім числі й політиків з демократичного табору.

Проте проблема створення сильної влади в Україні залишається, й від вирішення її нікуди не дітися. Та для того, щоб зробити владу дієвою і, головне, людяною, потрібні тривалі дискусії. І ми просто зобов’язані через них пройти, хоч дуже багатьом – і громадянам, і політикам – це не подобається. Бо така природа совка.