Це нині професія офіціанта, зважаючи на ту кількість кав’ярень, барів та ресторанів, яка відкрилася останніми роками, дуже поширена. У радянські ж часи, коли починав працювати герой нашого матеріалу, цих закладів було куди менше, а отже, й «трудівників таці й келиха» було не так багато.
Це нині професія офіціанта, зважаючи на ту кількість кав’ярень, барів та ресторанів, яка відкрилася останніми роками, дуже поширена. У радянські
ж часи, коли починав працювати герой нашого матеріалу, цих закладів було куди менше, а отже, й «трудівників таці й келиха» було не так багато. Тож, ясна річ, на ті часи це було вельми престижне заняття.
Емерик Галас, добре відомий відвідувачам бару в готелі «Закарпаття» як Імре-бачі, працює офіціантом ще з 1964 року. Тоді він із другом-сусідом прийшов до ужгородського ресторану «Київ» проситися на роботу. Товариша, який був значно кремезнішої статури таки взяли... вантажником, а Імре, якому якраз виповнилося 17 років, довелося повертатися додому ні з чим. Однак через деякий час той же друг запросив Імре зіграти у футбол за той-таки ресторан «Київ», проти іншого – «Верховина». Наш герой, управний футболіст, вийшов на поле, вколотив два голи, що й стало його перепусткою в «ресторанний бізнес». Тодішній директор «Києва» Олександр Нодь не міг пропустити такого цінного кадра й запросив його працювати офіціантом. «Правду сказати, я й не знав що то за професія, – зізнається Імре-бачі, – в ресторани ж тоді мало хто ходив. Однак, пройшовши курси, склав екзамени, здобув 3-й розряд і почав працювати в «Києві». Пізніше опинився в «Туристі».
Перше, що вимагали від новоспеченого офіціанта, то це доброго знання математики, калькуляторів тоді ж не було, а тому усі арифметичні операції доводилося проводити в голові. «У цій професії, взагалі, треба бути «спеціалістом широкого профілю». Приміром, знати хімію, та найголовніше – дипломатію, бо люди ж, як відомо, всякі трапляються: і підпилі, і, як кажуть, холерики. Однак завжди мусиш виходити з ситуації так, щоб і клієнт був задоволений і ресторан виторг мав.
Як відомо, офіціант мусить бути і непоганим еквілібристом, і неабияку силу мати, адже часто на одній руці доводиться носити тацю немаленької ваги. «Треба мати дуже сильну руку, але головне – досвід. Нині молоді все носять двома руками, ми ж свого часу по вісім кухлів пива на одну руку брали, та ще й зверху кілька ставили!»
Обслуговував Емерік Галас і чимало відомих людей – як у радянський час, так і нині. Пригадав кумедну історію, яка трапилася під час зустрічі на Закарпатті словацького прем’єра Меч’яра з українським колегою – сумнозвісним Павлом Лазаренком. «Приймали гостей у «Дубках». Мене ж призначили готувати шашлик із м’яса і риби. Вже сутеніло, аж бачу: мій шашлик пригорає, а поряд – ні краплі води. Ось і крикнув на весь ліс: «Хлопці, воду несіть!!!». Враз із-за дерев повискакували люди в чорному і до мене: «Що таке, що трапилося!?». Я ж не знав, що вся територія ресторану оточена охоронцями».
Звичайно ж, часто доводиться мати діло з далеко не тверезими особами, однак якихось скандалів, за словами Імре-бачі, не виникало. «Як я вже казав, у нашій справі треба бути дипломатом і розмовляти з п’яними їхньою ж мовою, повторювати все за ними: тоді ще й сам запитає, скільки винен, а доти лиш: «Не буду платити, не буду платити».
Нині ця професія не така престижна, а головне, що зарплати в офіціантів досить скромні. Раніше ж у ресторанах, де працював Імре-бачі, офіціант мав 5 рублів із кожних 100 вторгованих. Пристойна сума, як урахувати, що тоді на 10 рублів можна було добре посидіти в тому ж ресторані.
Ще один – неофіційний, проте традиційний – шлях заробітку для офіціантів – чайові. Їх, за словами Імре-бачі, треба ще заслужити. Його, приміром, учили, що кожного клієнта слід обходити за повною програмою. Не те що нинішнє покоління (не все, звісно), котре спершу нахамить, обрахує, та й ще чогось очікує. Найбільші чайові Імре-бачі заробив ще в радянськй час. Наприкінці 80-х один ужгородець виїжджав жити до Австрії, а наш герой тоді працював в «угорському» залі Закарпаття» адміністратором. «Гуляло чоловік зо 20, грала циганська музика, напої лилися рікою. Ресторан же працював до 11-ї вечора, а тоді не можна було, як інколи нині, на бажання клієнта продовжити банкет. От і підходить до мене цей майбутній австріяка, кладе якийсь папірчик у кишеню, і просить ще півгодинки не зачиняти ресторан. Я погодився, хоч гулянка й затяглася ще не на одну годину. Потім глип у кишеню, а там 1000 австрійських шилінгів – близько 100 доларів».
Ніколи не забуде наш герой і часи «сухого закону». Не одне «безалкогольне» весілля доводилося обслуговувати. «На столі все чесно, люди п’ють газовану водичку. Лишень потім у вбиральні накопичувалося кілька ящиків із порожніми пляшками з-під горілки», – сміється Імре-бачі.
На роботу пан Емерик завжди приходить у строгій формі: біла сорочка, жилетка, «метелик», чорні штани. За радянських часів узагалі перед зміною часто проводили «п’ятихвилинки», де, окрім іншого, перевіряли наявність хустинки, гребеня та іншого причандаллля. Тоді ж і форму видавали раз на два роки, нині ж доводиться купувати все за власний кошт.
До пенсії Емерику Галасу залишилося 3 місяці. Каже, що коли здоров’я та керівництво дозволять, працюватиме й далі. Тим більше, що наближається сезон весіль та випускних балів. А тому поки що Імре-бачі залишається найстаршим офіціантом Ужгорода. Я ж порадив би нинішнім – повчитися у ветерана.
