Як оцінює тещині казки депутат Володимир Ар’єв і що таке дитяча журналістика, «УМ» розповіла лауреатка цьогорічної «дитячої премії» ім. Лесі Українки Зірка Мензатюк
Цього року лауреатом Державної премії імені Лесі Українки стала письменниця Зірка Мензатюк. На жаль, присудження найпрестижнішої премії України в галузі літератури для дітей майже не викликало резонансу в пресі. Це ще одне свідчення того, на якому місці серед пріоритетів нашого суспільства — література для наймолодших. А потім дивуємося, чому наші діти не хочуть читати? «УМ» вирішила виправити інформаційну несправедливість і познайомити читачів із цьогорічною лауреаткою. Тим паче що її книжки справді того варті.
«У селі казали, що я відкопую твори з землі»
— Пані Зірко, звідки у вас таке незвичне ім’я?
— У Мамаївцях під Чернівцями, де я народилася, це ім’я найзвичайнісіньке. Там чимало Зірок, Півоній, Калин, Фіалок. Мої земляки мають пісенну, поетичну вдачу. Недаремно в тих же Мамаївцях народився всесвітньо знаний співак Дмитро Гнатюк. Моє ім’я не має жодного стосунку до радянської символіки, адже батько був сталінським політв’язнем.
— І коли ви почали писати?
— Можу відповісти абсолютно точно: 14 жовтня 1963 року. Того дня нам, другокласникам, задали додому написати невеличкий переказ «Ліс восени». Ото як почала тоді писати, то й досі пишу (cміється). Від переказу перейшла до казок, віршів, які, як не дивно, навіть друкувалися в районній і — уявіть собі мій тодішній гонор! — в обласній газеті. Вірші були недолугі, але мої земляки чомусь не повірили, що я сама їх складаю. В селі стали говорити, що все те написав мій прадід Олекса і закопав, а я відкопала.
— Ого! Бурхлива фантазія...
— Мій прадід був оригінальним чоловіком. Не знаю, чи він читав Сковороду, але жив у його стилі. Був заможний, та багатством не дорожив. А понад усе цінував книжки і купував їх багато, що на той час серед селян було рідкістю. Передплачував українську періодику. Навіть сам зібрав і видав власним коштом збірочку релігійних повчань. Один її примірник у нас, попри обшуки, зберігся, і нам, сучасним, далеко до його морального максималізму.
— Тож ви починали журналістом?
— Так, я закінчила львівську журналістику. І дуже боялася, що мене виключать з університету. Тепер може видатися дивним, за які нікчемні провини тоді виганяли студентів, особливо у Львові. А я ж, вступаючи, приховала батькову судимість. За подібний вчинок у перші ж дні навчання виключили мого однокурсника, батько якого був священиком.
Підозріливість чи, точніше, перестраханість влади у Львові доходила до абсурду. Наприклад, у місті не ставили центральної новорічної ялинки, щоби львів’яни, зібравшись разом, не колядували. Але, попри те, Львів мене зачарував старовинною архітектурою, насиченим мистецьким життям.
— І що вам дала та журналістика?
— Несподівані відкриття. Їдеш у відрядження за листом у забуте Богом село, де років із тридцять немає клубу, і опиняєшся в занедбаному, але прекрасному парку з поміщицьким будинком, в якому колись зупинявся сам Оноре де Бальзак. Навіть збереглася його кімната... Або натрапляєш на чудо природи — Оконські джерела чи на Чари–Комиші, що дали назву оповіданню Олеся Гончара.
Відтоді я полюбила мандрувати Україною. Особливо забиратися в глибинку, куди й дороги порядної нема. І відкривати для себе невідомий світ. До речі, з журналістики я й досі не пішла. Просто тепер працюю в журналістиці для дітей.
— А що — хіба і така є?
— Аякже! Моя книжка «Наші церкви: історія, дива, легенди» є суто журналістською. Між іншим, це перша книжка про українські храми, адресована дітям. Вона виявилася дуже успішною, мала багато відгуків, наклад швидко розійшовся. Я й тепер, уже четвертий рік, веду рубрику про храми в пізнавальній передачі «АБЦ» на українському радіо. Ще одне моє журналістське творіння, поки що не видане книжкою, — нариси «Зелені чари» про найцікавіші рослини України і пов’язані з ними звичаї, вірування, легенди. Ми недооцінюємо пізнавальну літературу, а діти до неї тягнуться.
«Ситуація з дитячою книжкою покращується не завдяки державі»
— Художник Василь Лопата, який також є цьогорічним лауреатом премії імені Лесі Українки — за ілюстрації до «Тараса Бульби» — любить жартома повторювати, що для творчості потрібні три речі: перша — похвала, друга — похвала і третя — знову ж похвала (cміється).
Якщо говорити всерйоз, то премія стала для мене підсумком 25–річної роботи в дитячій літературі. Відзначені книжки — різні, розраховані на різний вік. «Казочки–куцохвостики» — куці–коротенькі, адресовані дошкільнятам, яким ще треба запам’ятати назви днів тижня, місяців і тому подібне. Хоча одночасно в ці казочки закладені й доступні для такого віку моральні поняття.
Героєм «Київських казок» є, звичайно ж, Київ. Ми маємо прекрасну, з унікальною історією й неповторними пам’ятками столицю, але чи знаємо її належно, чи любимо? От я й вирішила зацікавити школяриків київськими дивами. Тому в моїх казках постають Володимирська гора й Андріївський узвіз, Хрещатик з майданом Незалежності і Труханів острів, знаменитий Софійський собор і чудова колекція бузку в ботанічному саду. Мені розповідали, що американські діти, які нічого не знали про Україну, після «Київських казок» (а «Видавництво Старого Лева» випустило їх ще й англійською мовою) уявляють собі Київ казковим містом. А «Таємниця козацької шаблі» — це мандрівка замками Західної України з привидами й несподіванками, а водночас це — розповідь про Берестецьку битву, про силу духу й стійкість у поразці. Стійкість не тільки козаків, а й нашу з вами.
— Саме час розповісти про секрети творчої кухні...
— Я й сама хотіла б знати, як пишу (cміється). Бо часом казка надходить, як повінь. І поки не запишу її, не можу ні про що думати. Але здебільшого це — копітка робота, коли по кілька разів переписую текст. У літературі мені подобаються філігранно відточені речі, з вишуканою образністю. Своїх казок я не вигадую. Найчастіше в них відтворені реальні випадки та люди, які навіть себе впізнають.
— Які спостерігаєте тенденції в сучасній українській літературі для дітей?
— Мене тішить, що дитяча література останнім часом твориться значно активніше. Друкується більше книжок, з’явилися нові автори. І це радує, бо роботи — непочатий край. Наприклад, творів з історії України виходить мало. Давні прогалини лишаються незаповненими. Воно ж легше написати щось вигадане, розважальне, ніж копирсатися в минувшині, вишукувати факти. Маємо справжній розквіт казкової повісті. А от драматургії, гумору, та й сучасної психологічної прози бракує. Тобто розвиток дещо однобокий.
Видавці відчувають цей перегин. Так, Іван Малкович взявся видавати історичну прозу Володимира Рутківського, «Видавництво Старого Лева» започаткувало серію психологічної прози «Обережно: дівчатка» і художньо–пізнавальної — «Українська сила».
— Усе ж таки ситуація з дитячою книжкою покращується чи ні?
— Покращується, але не завдяки державній увазі. Адже в нас немає жодного видання про дитячу літературу. Майже повністю відсутня літературна критика. Я вже не кажу про такі недосяжні речі, як пропаганда сімейного читання чи налагоджена система закупівлі дитячих книжок для бібліотек.
«Найперший герой казок — мій чоловік»
— Чи відрізняється українська дитяча література від зарубіжної?
— Звичайно, адже для нас зарубіжна — це сума усіх літератур. Тому вона — багатша, розмаїтіша. В ній перед ведуть серйозні, глибокі твори, які порушують важливі проблеми. Не забуваймо, що світовим бестселером став не тільки Гаррі Поттер, а й «Світ Софії» Юстейна Гордера, який є викладом філософії для дітей. Врешті, Гаррі Поттер — це не тільки відьмацтво, а ще й романи про шкільне життя. В світовій літературі з дітьми не бояться говорити на теми складні і навіть трагічні.
— Тоді на кого з сучасних українських авторів звернули би увагу?
— У поезії мої улюблені твори Анатолія Качана, Романа Скиби. Хоча віршів тепер, на жаль, видають надто мало. У прозі — це Леся Воронина, Галина Малик, уже згадуваний Володимир Рутківський, Ігор Калинець з його чудовими міськими казками. Цікаві й молоді автори — Марина Павленко, Олександр Дерманський, Марина Рибалко, Зоя Жук.
— Як реагує на казкову творчість ваш чоловік — відомий оперний співак, народний артист України Степан Фіцич?
— Він — найперший герой моїх казок. Адже, крім віртуозно брати верхнє «до», ще вміє розпалювати дрова за будь–якої погоди. І це не раз нас виручає в наших мандрах. Щоправда, при цьому я є глядачем постійно діючого театру. То він розігрує з себе бідолашного водія суворої начальниці (гарна потім картина, коли «водій» і «начальниця» ночують в одному наметі), то влаштовує спектакль для автоінспекції...
До речі, дія «Таємниці козацької шаблі» закінчується в оперному театрі. І тенор, що грає там Андрія в «Запорожці за Дунаєм», видається мені напрочуд знайомим (cміється).
— А що про вашу творчість каже зять — відомий журналіст Володимир Ар’єв?
— Він мені своїх зауважень не висловлює, хоча й читає на ніч мої казки онучці Яринці. Я ціную його тактовність (cміється).
— А чиїй думці тоді найбільше довіряєте?
— Найважливіші критики — діти. Найцікавіший для мене відгук (при всій повазі до дорослих рецензентів) — дев’ятирічного Федора Бриниха, надрукований у «Книжнику–review». У дев’ять років люди бувають напрочуд серйозними. Тож Федорові не сподобалося, що в книжці є «привиди, відьмаки і навіть відьми», але при цьому його дуже зацікавив «один, вибачте на слові, гад, що на війні під Берестечком зрадив козаків» і був покараний магічним чином.
— Про що хотілося би ще написати?
— Ой, багато про що! Недавно мої друзі — учні 5–А класу Львівської музичної школи імені С. Крушельницької — прислали мені великий пакет малюнків різних пам’яток: оперного театру, собору святого Юра, вежі Корнякта, про які просять написати в наступній після «Таємниці козацької шаблі» повісті. Мені й самій хочеться стільки написати про цікаві місця та захопливі події (і то цілком реальні!), що й життя на них не вистачить.
— То ви реалізовані як письменниця?
— Я реалізована настільки, наскільки вдається долати власні лінощі та буденні клопоти, аби працювати.
— Про що мрієте?
— Моя найголовніша мрія здійснилася — Україна здобула незалежність. І це не патетика, бо мої рідні готові були заради цього віддати життя. Хоча, зрештою, ще одна велика мрія в мене є...
— І яка?
— Щоби Україна стала нарешті українською — зі своєю співучою мовою, самобутньою культурою. І раніше чи пізніше ця мрія також здійсниться. (усміхається).
Я в цьому впевнена.
