Мешканці Великих Ком’ят на закарпатській Виноградівщині десятиріччями займаються вирощуванням капусти, помідорів, перцю і живуть, здебільшого, саме з цього. Навіть за радянської доби, коли тепличне овочівництво на присадибних ділянках було під забороною, на капусті ком’ятівці ухитрилися заробляти чимало «капусти». Подейкують, що у декотрих із них на ощадкнижках збереглося по 150 тисяч радянських карбованців…

Чи й нині годує сельчан їхній традиційний бізнес та чи справді королівське життя у «королів капусти»?..

СЕЛО 64-х ВОДОНАПІРНИХ ВЕЖ

Перше, що впадає в око у Великих Ком’ятах, – велика кількість

добротних теплиць та сучасних новобудов. А ще – водонапірних веж (їх

тут аж 64), які доставляють безцінну вологу до тепличних господарств

сельчан. Вода тут і справді на вагу золота – без неї вирощувати овочі,

з яких живе більшість місцевих мешканців, було б неможливо.

Майже все життя цих працьовитих людей минає у теплицях. І навіть нині,

у зимову пору, коли, здавалося б, у селі не надто багато роботи, чимало

з них пораються «під плівкою», пікіруючи розсаду ранньої капусти, яку

засіяли ще наприкінці грудня. Сільський голова Наталя

Костелеба-Веремчук каже, що із 1827 сільських дворогосподарств власники

майже 80% займаються вирощуванням ранніх овочів. Колись із багатьох

причин цей бізнес не був таким масовим, як в останні роки. Найперше –

комуністичний режим вів жорстку боротьбу із «куркулями» – у селян, які

вирощували овочі, руйнували парники та теплиці, переорювали засаджені

городи. Водночас чимало з них працювало в колгоспі, на промислових

підприємствах, більшість з яких сьогодні не діє. За часів незалежної

України масове безробіття і відсутність заборон на теплиці спонукали

сельчан зайнятися традиційною та, чого приховувати, улюбленою і таки

прибутковою справою.

Овочевий бізнес у селі є справою родинною. Вирощуванням овочів

займається тут і старий, і малий. Молодь, здебільшого, не покидає село,

а, здобувши освіту, повертається на рідні терени. Тут на них чекає

пристойне житло, яке у поті чола зводять батьки, бо понад усе прагнуть

забезпечити своїм дітям кращу долю.

«ТЕПЛИЧНЕ» ЖИТТЯ  БЕЗ ПЛІВКИ

Великоком’ятівець Володимир КЕНЮ – майстер на всі руки.

Городництвом займається,  відколи себе пам’ятає. Із раннього дитинства

допомагав батькам, а з того часу, як одружився, – уже 17 років – разом

із дружиною Оксаною працює у власних теплицях. Під овочами у родини 25

соток орної землі, а під теплиці відвели 18. Вирощують, в основному,

капусту, помідори, а для різноманіття – баклажани та перець. Нинішнього

сезону висадили 18 тисяч розсади ранньої капусти та 8 тисяч помідорів.

Теплицями скрізь проходять труби, які несуть життєдайне тепло для

тендітної розсади. Впродовж холодної пори року обігрівають теплиці

вугіллям та дровами, тому й доводиться працювати не менше, ніж влітку –

підтримувати температуру потрібно цілодобово, тож щоночі треба по 2–3

рази підводитись із теплого ліжка, щоб і капусті було тепло. Тримає

подружжя худобу, для якої, до речі, створили надзвичайно комфортні

умови – простора новозбудована стайня із… вакуумними вікнами та

дверима, мабуть, сприятиме більшим надоям молока...

Овочевий бізнес вимагає величезних зусиль та часу. Коли настає сезон

посадки чи збору врожаю – немає жодної вільної хвилини. Це, звичайно,

відбивається і на здоров’ї. Та ще, бідкається Володимир, із кожним

роком збільшуються витрати. За тисячу насінин помідорів доводиться

викласти 100–200 доларів, плівка на теплицю (потрібно міняти,

принаймні, один раз на два роки) – 400 доларів, а ще добрива, обігрів,

робота… А буває, негода за одну мить знищить увесь кількамісячний труд.

Ризиків надзвичайно багато. Та незважаючи на те, що в обладнання

теплиць вклали великі кошти, якби мали можливість знайти пристойну

роботу – все б кинули, каже Оксана.

Як і всі мешканці Великих Ком’ят, родина Кеню уже понад 7 років вирощує

овочі тільки з голландського насіння. Бо саме воно гарантує хороший

врожай та стійкість овочів до багатьох хвороб та несприятливих погодних

умов, хоча на закупівлю посадкового матеріалу і йдуть чималі гроші.

Пробували відбирати власне насіння, проте отримати з нього можна лише

половину врожаю. Збуває свою продукцію родина переважно у Львові: іноді

– самотужки, а здебільшого – через перекупників.

Робота у теплицях розпочинається перед різдвяними святами – саме тоді

висівають насіння ранньої капусти. Трохи відпочити вдається тільки у

свята та у неділю. Зазвичай, доводиться прокидатися о 6-й ранку й

лягати, коли вже виконана вся робота. Володимир Кеню з сумом жартує: на

теплиці і відпочиваємо. Залишити господарство не можуть навіть на

день-два. З техніки є тільки мотоблок, тож у розпал сезону наймають

трактор та кличуть на допомогу рідню. Допомагають їм і дві доньки – 11-

та 9-класниці. Проте їхній основний обов’язок нині – вчитися. Старша

донька мріє вступити на медичний факультет УжНУ, а після навчання

обов’язково повернеться додому і буде тут жити й працювати, але тільки

не в теплицях.

ДОРІВНЯТИСЬ ДО ЄВРОПИ

Можливо, саме це прагнення спонукає Володимира та Людмилу

ЗАНІВ займатися традиційною для Великих Ком’ят справою, яка дає

можливість більш-менш пристойно жити, зводити будинок і ставити на ноги

двох доньок. Бо на державу, як і більшість сельчан, вони не

розраховують. Нинішнього року подружжя висіяло 25 тисяч розсади ранньої

капусти. Лише на насіння вони витратили близько 3 тисяч доларів. За

їхніми підрахунками, щороку доводиться вкладати близько 5 тисяч

доларів, а ще – віддавати душу і сили, аби виростити відбірні овочі та

вигідно продати їх.

Цього року подружжя уже 1 грудня сіяло капусту, а  31-го – пікірувало.

Володимир каже, що у їхньому бізнесі і при посадці, і під час продажу

іноді навіть один день грає роль. Хто раніше посіяв та вивіз на ринок –

той може отримати відчутно більші доходи. Продавати молоду капусту Зани

розраховують уже наприкінці квітня. 

Володимир переконаний, що хоч це і важкий бізнес, але все ж

прибутковий. Більшість сельчан будують добротні будинки, купують

сучасні автомобілі. Багато хто вже відвідав Європу і хоче жити за її

стандартами: аби в хаті було і тепло, і вода, і всі зручності та

комфорт. Однак витрати постійно зростають. Ціни ж на капусту-помідори

залишаються майже на одному рівні. Та й система така, що селянин рік

працює у поті чола, а перекупник за сезон заробляє удвічі-тричі більше.

Виробник на ринках продавати вирощену продукцію практично не може:

немає місця – все зайнято перекупниками. Доводиться вибирати – або

здавати продукцію гуртівникам, або їхати назад із завантаженою машиною.

Директори ринків на скарги відповідають так: ти приїжджаєш продавати

раз на рік, а перекупник цілий рік платить. От і вони ціни диктують, а

виробнику платять теж на свій розсуд.

Володимир Зан – ще й чудовий будівельник. Влітку він дозволяє собі

відірватися від овочів та підробити на приватних будовах. Свого часу

пізнав і заробітчанського хліба. Разом із товаришами 3 роки поспіль

їздив у Німеччину на будівельні роботи. Нині не їздить – не бачить

сенсу. Офіційно влаштуватися там на роботу неможливо, а працювати

нелегально, під постійним страхом депортації, – не хоче. Та й заробити

ті ж гроші, переконаний, при бажанні можна і в Україні.

Як і більшість сельчан, Володимир боїться вступу України в СОТ. Вважає,

що продукція місцевого виробництва не зможе конкурувати з європейською.

А вплив глобального світу великоком’ятівці вже відчули на собі – затори

на кордоні з Польщею призводять до перебоїв із постачанням плівки,

добрив, насіння. 

«У ГОРОДІ РУЖА ПОСАДЖЕНА…»

До руж справа ще не дійшла, а от гвоздики, чорнобривці,

сульфінії, пеларгонії та інші чудові витвори природи рясно буяють цієї

пори у великоком’ятівських теплицях. Роки три тому в селі зародився

новий бізнес – квітковий. Піонерами у цій справі стали Іван та Марія

ФЕДЬО. До того вони вирощували овочі. Та ця виснажлива робота їх уже

«дістала», тому вирішили шукати іншу нішу. Клопоти з квітами виявилися

набагато приємнішими та прибутковішими, хоча роботи не менше. Тут не

потрібно техніки, проте якщо квіти не полити вчасно бодай один раз,

вони загинуть. Доводиться наймати людей і навчати їх догляду за

квітами, бо до кожної потрібен особливий підхід: треба знати, яку

температуру потрібно, як поливати, чим підживлювати, як общипувати. Це

ціла наука, яку Марії довелося опановувати самотужки: вивчати

літературу, відвідувати спеціалізовані виставки та навчати цьому

мистецтву інших. Вона тепер – справжній головний квітковий технолог

приватної теплиці. 

Бізнес родини Федьо нині повністю зав’язаний на польську фірму. Черенки

квітів, насіння (тільки голландське!), ґрунт, горщики, засоби для

боротьби зі шкідниками, добрива та плівки завозять саме звідси. Розсаду

та квітучі рослини збувають у Київ, Херсон, Миколаїв, Білорусь. Іноді

самостійно відвозять за замовленнями, а іноді покупці самі їдуть до

них. Іван Федьо – справжній менеджер: постійно – на телефоні, приймає

замовлення від покупців та контактує з постачальниками.

…У квітковому царстві Марії гарно, затишно, чисто. А коли цвітуть квіти

– навіть на втому не зважаєш. У першій з трьох теплиць (найтеплішій) у

ці дні кілька жінок пікірують петунію, яку посіяли 3 тижні тому. На

довгих столах акуратно вишикувались ящички із різними сортами петунії,

чорнобривців. У наступній теплиці вже не так гаряче, бо тут більші

квіти, чимало з яких цвіте. Пеларгонії, сульфінії, диплоденії, примули,

гвоздики, чорнобривці, бокопа – все це квіткове царство, де Марія

почуває себе справжньою королевою. Робота припала до душі, приносить

справжню насолоду і добрий заробіток.     

Подружжя Федьо допомагає тим односельчанам, які хочуть займатися

квітникарством. Вони зовсім не переймаються тим, що створять собі

конкурентів, і, на відміну від більшості овочівників, аж ніяк не

стривожені вступом України в СОТ. Вони мріють удосконалити свій бізнес,

відкрити власний квітковий магазин, а ще – про той час, коли до них, як

до їхніх нинішніх польських партнерів, їздитимуть покупці з усього

світу.