Про те, що робиться за лаштунками найпрестижнішого літературного конкурсу в Україні, газеті "Трембіта" розповів один із її переможців Олександр ГАВРОШ.
Нарешті і Закарпаття має свого переможця найпрестижнішого недержавного літературного конкурсу „Коронація слова”. Ми розмовляли із Сашком Гаврошем, ужгородським журналістом і письменником, як і годиться, в затінку дерев за кухлем холодного пива.
— Сашко, і для чого вона тобі знадобилася – ота „Коронація слова”?
— А дідько його знає! (Сміється –авт.). „Коронація слова” проводиться уже всьоме. Цей літературний конкурс відрізняється від інших двома суттєвими рисами. По-перше, він -- анонімний. Себто усі тексти подаються під псевдонімом. Тому на рівних змагаються як живі класики, так і початківці. Оцінюються лише тексти.
А імена переможців стають відомі хіба на сцені під час церемонії нагородження, коли розриваються конверти, підписані псевдонімами. А друга важлива складова – це солідна грошова винагорода. Погодься, що отримати за рукопис – 20 чи 15 тисяч гривень це по українських мірках дуже непогано. Більший гонорар в Україні за книжки можуть мати хіба кілька осіб.
— Але чи варто довіряти об’єктивності журі?
— Безперечно, що кожна людина має свої уподобання, у тому числі літературні. Але „Коронація слова” робить усе, аби максимально уникнути суб’єктивності. Наприклад, цьогоріч усі рукописи ( а це понад тисячу творів) читали відразу дві групи експертів. Спочатку рейтинг виставляла одна група, а далі -- інша. Потім їхні результати співставляли і відбирали 30 кращих творів. І тільки після цього до роботи приступило журі, яке складалося з відомих видавців, критиків, письменників, і по прочитанні всіх рукописів голосуванням визначило по три переможці у трьох номінаціях – „роман”, „кіносценарій” і „п’єса”.
— Для багатьох стало несподіванкою, що ти, виявляється, ще й п’єси пишеш...
— Для мене це також -- несподіванка. Насправді історія „Ромео і Жасмин” така. Я працював в Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі завідувачем літературно-драматичної частини. І ми постійно стикалися з тим, що нема сучасних українських п’єс для постановок. І ось на гастролях у Києві режисер Олександр Саркісьянц розповів свою давню ідею вистави про людей і тварин. І попросив мене написати п’єсу, яку би можна було зіграти у нашому театрі.
Я запалився ідеєю, і по приїзді додому за чотири дні її написав. Та Сан Санич, який має своє бачення вистави, не зовсім погодився з текстом, і ми домовилися, що п’єсу доробимо. Але як завжди буває у житті, ми так і не знайшли часу, аби за неї разом засісти.
А тут я прочитав, що „Коронація слова” проводить єдиний в Україні конкурс п’єс. Тож роздрукував „Ромео і Жасмин” і за 2 гривні 20 копійок надіслав до Києва. І як не парадоксально, вона здобула друге місце. Як мені пізніше розповіли, п’єса набрала 102 бали, коли „Допит небіжчика” професійного режисера Ігоря Негреску набрав усього на три бали більше. Тобто ми фінішували майже впритул.
— Назва „Ромео і Жасмин” тобі нічого не нагадує? Ти вирішив стати класиком?
— На Шекспіра історія про старого пса і поранену чаплю мало подібна. Хоча по великому рахунку уся нинішня література - це переказ уже колись написаного.
— Я сподіваюся, ти не став „зоофілом?”..
— Ні. (Сміється –авт.) Чого-чого, а еротики у цій драмі точно нема. Принаймні я її туди не вкладав. Ця п’єса про глибокі і серйозні речі – про наші стосунки з довколишнім світом, про самотність і жертовність, про віру в себе, про здатність до змін.
— І хто краще у ній виглядає – люди чи звірі?
— А ти ще сумніваєшся? Тваринний світ набагато гуманніший, адже поведінка тварин – прогнозована і вмотивована. На відміну від нас. А знаєш, який має підзаголовок „Ромео і Жасмин”?
— І який?
— „Сучасна історія звичайного пса та пораненої чаплі, які одного разу зрозуміли, що літати треба не поодинці, а разом. І спробували. А значить – коли-небудь обов’язково зустрінуться там, де завжди сонячно, приємно і затишно. А головне – ніхто нікого не їсть. Смачного!”
— Ну ти й можеш! Між іншим, ти нічого не розповів про церемонію нагородження...
— Організатори постаралися зробити з неї справжнє шоу. Зібрався київський бомонд. До Національного театру імені Івана Франка простелили червоні доріжки, які обклали кипарисами. І лауреати мали по килимах заходити до театру. Ну майже, як Оскар! (Сміється – авт.).
Напередодні з нами провели спеціальний інструктаж: де ми маємо сидіти в залі, як виходити на сцену, що на ній робити, як її покидати. Попросили заготовити наперед свої промови у письмовому вигляді і вивчити на пам’ять. І особливо наполягали, аби ми не вживали алкоголю до церемонії.
— І ви, ясна річ, їх послухали...
— Авжеж! Відразу після інструктажу пішли на пиво. (Сміється –авт).
— А хто вручав нагороди?
— Особисто мені - Олександра Кужель, народний депутат від Партії регіонів (так ся стало) і Богдан Струтинський, художній керівник Київського академічного театру оперети, який був головою журі у номінації „п’єси”. Моїх колег нагороджували теж дуже достойні люди – Микола Жулинський, Оксана Забужко, Джордж Грабович, брати Капранови, Андрій Кокотюха, режисер Олесь Санін, учений Богдан Гаврилишин. А саму церемонію вели Ольга Сумська та Остап Ступка.
— І що ти казав у своїй лауреатській промові?
— Я був максимально стислим. Передав вітання від найзахіднішого міста України – Ужгорода. Подякував шоколаду „Корона” за підтримку такого вимираючого жанру української літератури як п’єса і зловив на слові Богдана Струтинського, який перед цим пропонував усі драми-переможці ставити на українських сценах. От я і порадив йому почати це робити з власного театру.
— І що?
— Усі засміялися.
— До речі, а що буде з твоєю п’єсою?
— Олександр Саркісьянц обіцяє до неї повернутися. Щоправда, коли голова „Гільдії драматургів України” Ярослав Верещак почув, що я збираюся вносити до тексту зміни, то категорично запротестував: „Ви можете п’єсу тільки погіршити. Там нема жодної зайвої репліки чи персонажу”.
— Ого! А як ти з ним познайомився?
— На фуршеті до мене підійшов незнайомець і відкликав в кулуари, де на мене чекало троє осіб. Один з них був Ярослав Верещак, який повідомив, що прийшов на церемонію тільки заради того, аби подивитися, хто написав „Ромео і Жасмин”. Свою супутницю він представив як доктора наук, котра захистилася „по тому, чого в природі не існує” – по сучасній українській драматургії.
— І що вони тобі казали?
Настійливо радили писати, писати і ще раз писати. Я їм спробував пояснити, що ця п’єса – радше випадок. Але вони не захотіли слухати і повідомили, що внесли мене в число „дуже обраних” авторів, за якими уважно слідкують. А також попросили вислати все, що маю з драматургії.
— А ти ще щось маєш?
— Та трохи є. Але, на жаль, координати викладачів театрального інституту я написав на листочку, який загубився у фуршетному хаосі. Сподіваюся, його ніхто не з’їв. (Посміхається –авт.).
— І чим тебе нагородили?
— Величезною коробкою цукерок „Корони”, квітами, дипломом лауреата і, безперечно, найціннішим – бронзово-срібною статуеткою „Срібне перо”, яка важить три кілограми. Ну і, ясна річ, грошовою премією.
— Яка склала...
— 5 тисяч гривень мінус 15% податків.
— І на що ти її потратиш?
— За рахунок цих грошей хочу взяти собі творчу відпустку. Маю кілька цікавих задумів, але журналістика ніяк не дозволяє до них приступити. На жаль, доводиться заробляти на хліб насущний.
— А що вийде вже найближчим часом?
— У вересні на Львівському форумі видавців має відбутися презентація довгоочікуваної дитячої книжки про нашого земляка, закарпатця Івана Фірцака-Кротона, яка побачить світ у видавництві „Старого Лева”.
— Та ти ще й для дітей пишеш?
— Що поробиш, коли натура така – невгамовна.
— І насамкінець як ти гадаєш: те, що закарпатець нарешті виграв цей престижний літературний конкурс, про щось свідчить чи ні?
— Це свідчить, що Закарпаття входить в сучасний літературний простір України. А також ще раз доводить, що нині у нас в області формується цікаве, конкурентноспроможне письменницьке середовище. Маємо оригінальних авторів молодого і середнього покоління, які ще про себе заявлять на всеукраїнському рівні. Такої потенційно сильної і талановитої плеяди ми не мали вже давно. Можливо, ще з 30-х років ХХ століття.
