«Чи правду кажуть, що колись хтось із місцевих бондарів робив ванну для Кучми?», – запитую у співрозмовника. «Звісно, правда. – відповідає. – Я й робив!». «Щоправда, уточнює пан Войтек, – сам він не приїжджав. Приїхало двоє чоловіків і сказали, що президенту потрібна дерев’яна ванна. От я і виготовив». «А чи хоча б суму більшу запросили?» – «Та ні, взяв так, як і від усіх інших».
Хоча дістатися цього села не так вже й легко, якщо звісно їхати не автомобілем, – треба добиратися до Виноградова, а звідти вузькоколійкою, та відвідувачів у тих краях все ж достатньо. Причиною тому – робота місцевих бондарів – дерев’яні діжки й корита. Вже чимало десятиліть угорські Шаланки славляться своїми виробами. Кажуть, що слава про бочки шаланківців пішла далеко за межі села, тож в часи Союзу робили їх для всієї країни. А ще замовляли собі вироби з дерева й відомі люди. Подейкують, що й попередній наш президент Леонід Кучма, почувши про золоті руки шаланківських бондарів, і собі замовив в них дерев’яну ванну.
Діжка з секретом
Саме село справляє дуже приємне враження. Акуратні, далеко не бідні будинки, величезні виноградники біля кожної хати, лавиці перед воротами – все це створює домашню обстановку. Приємно, напевно, влітку посидіти з друзями під прохолодним виноградним листям, куди там садку вишневому коло хати! До того ж у чистоті. Неозброєним оком видно, що мешканці Шаланок дбають про порядок – рідко де на вулиці побачиш сміття, а майже біля кожного будинку стоїть пластмасовий смітник. Ще однією приємною несподіванкою став той факт, що незважаючи на те, що населення села повністю угорське, люди добре розуміють і говорять українською. Для автора, котрий не може угорською зв’язати двох слів, таке відкриття стало дуже доречним.
Та все ж таки, приїхав я туди не милуватися селом, тож, скориставшись поліглотством шаланківців, розпитую, де знайти бондарів. «Це вам потрібно піти до Войтека Шікоша». – відповідають. – «Він у нас найдосвідченіший бондар, все вам зможе розповісти».
Пан Войтек і того дня був за роботою – закінчував діжечку з секретом. Таємниця її полягає в тому, що з неї одночасно можна наливати два види вина. Вона розділена на два сектори – для білого і червоного напоїв. За допомогою краника можна собі наливати того, яке більше вподобаєте. Пан Войтек хвалиться, що окрім нього такий виріб у селі більше ніхто не вміє робити, оскільки робота дуже філігранна і іншим бондарям ще бракує досвіду.
«Однотонки» для Кремля
Сам наш співрозмовник розповідає, що вперше взявся за нелегку роботу бондаря аж 54 роки тому. 16-річним хлопчаком пішов вчитися цій грамоті до місцевого майстра, а той в свою чергу навчався хитрого ремесла в Будапешті. За словами Шікоша, традиції бондарства зародилися в Шаланках відносно недавно – десь в 20 роках XX століття, коли перші селяни вивчилися бондарської грамоти в Угорщині.
З усього видно, що впало насіння бондарства на благодатний грунт. Вже в 50-их роках у селі відкрився завод, на якому працювало близько 60 бондарів, була бригада і в місцевому колгоспі. За словами пана Войтека, тоді їхня продукція була затребуваною на більшості заводів Закарпаття та України. Часто виїздили бригадою в ту чи іншу область робити бочки, вдома виготовляти замовлення не могли, оскільки діжки замовляли гігантські. Наприклад, у Львові один раз довелося виготовляти 65-тонну (!) діжку для оцту, частенько робили 30-ти, 15-тонні (такі стоять у Королевському винному підвалі). А якось довелося поїхати на роботу й до Москви. За словами Шікоша, треба було зробити 12 однотонних діжок для закваски капусти на потреби Кремля. На цю роботу в чотирьох шаланківців пішов цілий рік. Вдома заготували весь необхідний матеріал і потягом повезли до Москви, де й зібрали діжки.
Однак з розпадом СРСР нелегкі часи настали й для заводу Шаланок. Власне, він закрився практично відразу, а ще через кілька років припинила існування і бригада бондарів колгоспу. Отож довелося майстрам працювати удома. Хоча й раніше пан Войтек теж виготовляв бочки у домашній майстерні. Просто, з того часу працював уже за приватними замовленнями. В поїздку останній раз відправлявся у 2003 році до Одеси на коньячний завод де ремонтував 10-тонні бочки – ставили нові дна. Але там пропрацював лише місяць, потім довелося повертатися додому, оскільки дружина зламала ногу. В Одесі досвідчених бондарів, за його словами, немає і в нас молоді бондарі не знають великі бочки робити, тому і запросили його з собою, аби проконсультуватися і повчитися.
Сам Кучма до Шаланок не приїжджав
Нині, каже, має ще достатньо замовлень, хоча вже і втомився від нелегкої роботи – як не як розміняв 8-й десяток. Частенько доводилося виготовляти замовлення і відомих українців. «Чи правду кажуть, що колись хтось із місцевих бондарів робив ванну для Кучми?», – запитую у співрозмовника. «Звісно, правда. – відповідає. – Я й робив!». «Щоправда, уточнює пан Войтек, – сам він не приїжджав. Приїхало двоє чоловіків і сказали, що президенту потрібна дерев’яна ванна. От я і виготовив». «А чи хоча б суму більшу запросили?» – «Та ні, взяв так, як і від усіх інших».
«Чи плануєте передати своє вміння нащадкам?». – цікавлюся в Шікоша. Каже, що ні – син не захотів вчитися бондарству — працює лісником. Та й інші молоді люди не горять бажанням перебирати традиції батьків, бо надто важка робота. Нині в селі працює близько 20 бондарів, які вміють зробити бочки, але не так, як він. «А старі досвідчені вже повмирали, я один залишився». Хоча, зрештою, сімейних традицій бондарства в Шаланках не існує. І самого Шікоша вчив справі не батько, а сторонній майстер.
Пан Войтек говорить, що заводи з виготовлення діжок існують і понині, але там кожен майстер вміє робити якусь одну частину роботи, а весь процес виготовлення не знають. В Союзі ж була ще одна бригада з Молдавії, яка також їздила всюди, як і шаланківці, але тепер її вже не існує. Хоча порівняно з роками молодості нашого бондаря тепер виготовити бочку набагато простіше. Колись навіть дошки робили вручну. Брали кругляк і спеціальною сокирою з довгим лезом рубали дошки, бо не було пилорами. Навіть у перший рік існування заводу дошки виготовляли таким методом. Так само вручну їх вирівнювали, шліфували, спеціальним ручним прибором робили дно бочки, аби воно було круглим. Нині ж левову частку роботи виконує техніка. Майстер говорить, що нині для виготовлення 900-літрової бочки йому потрібно 4-5 днів. Отримують дошки, потім обробляють з обох боків на шліфувальному станку. Обручі набиваються молотком. Бочка перевертається і обручі набивають, поки вони не стануть на місце. Щоб дошки прилягали щільно, треба дуже точно обробити їх на станку, досвідчені бондарі знають, який кут треба надати в різних частинах бочки. Значення, якої ширини будуть дошки, немає. Воду тримати в бочках, аби розбухало дерево і закривалися щілини, не треба. За словами Шікоша, бочки відразу ж готові до використання і не протікатимуть.
Хоча складність роботи ще залежить від того, для чого бочка виготовляється. Мій співрозмовник згадує, що найбільше клопотів вони завжди мали з діжками для коньяку. Виявляється, для благородного напою будь-який дуб не підійде. Обов’язково треба дивитися на річні кільця дерева. Якщо проміжки між ними широкі, то деревина не підійде, оскільки коньяк випаровується через ці прогалини між кільцями.
Звісно, поцікавився я й наскільки прибутковою є така справа. «Заробити можна. Бо, хоча матеріал і дорогий, але бочки завжди потрібні. Я продаю свої вироби по дві гривні за літр, тобто 500-літрова діжка коштуватиме 1000 грн. Десь половина цих грошей іде на матеріал, а інша – плата за мою роботу». Крім того, робить пан Шікош діжки й для себе, адже окрім бондарства займається ще й виноградарством. Сам вживати алкоголь не може – здоров’я вже не те, тож вино продає. Каже, що за сезон виходить у нього понад 1000 літрів хмільного напою, а стояти в його бочках воно може скільки завгодно років. До пластмасових виробів ставиться негативно: «Пластмаса ж не дозволить вину дихати, отож воно мало того, що зіпсується швидко, так ще й здоров’ю нашкодити може».
От тільки побоюється шаланківський майстер, що незабаром не матиме, з чого нові бочки робити: «Виготовляю з місцевого дерева, але скоро вже лісу й не залишиться, бо в попередні роки сильно вирубували, лишився лише молодняк, а дубу треба 100 років рости, аби бути придатним для діжки. Нині хочуть створити природоохоронний парк, хоча й охороняти особливо вже нема чого. Це раніше треба було робити». А діжок з інших порід дерева він робить і нікому не рекомендує, бо «кращого за дуб матеріалу не існує».
На тому ми з Войтеком Шікошом і розпрощалися. Він побідкався, що не може дати вина в дорогу, бо торішнього не залишилося, а цьогорічне ще не визріло, я ж побажав майстрові здоров’я і сили ще на багато років, аби він таки встиг передати наступному поколінню шаланківських бондарів тонкощі свого складного ремесла.
Юрій ЛІВАК
«Старий Замок «Паланок»
