Напевно немає нині українця, який би не знав, що наступний рік – рік червоної вогняної свині. Хоча це за китайським місячним календарем і починається він у середині лютого. У Китаї свиня з її потенційною здатністю народжувати чисельне потомство – символ процвітання. Без неї не обходиться жодне весілля. Тому, за повір’ям, рік свині проходить під знаком достатку та матеріальних успіхів.

Напевно немає нині українця, який би не знав, що наступний рік – рік червоної вогняної свині. Хоча це за китайським місячним календарем і починається він у середині лютого. У Китаї свиня з її потенційною здатністю народжувати чисельне потомство – символ процвітання. Без неї не обходиться жодне весілля. Тому, за повір’ям, рік свині проходить під знаком достатку та матеріальних успіхів.

Про це та не тільки дізнався у своєму тривалому – на місяць відрядженні до Піднебесної президент акціонерного товариства, голова спостережної ради ВАТ «Перечинський лісохімкомбінат» Олександр Константинов.

-- Це була друга моя поїздка, вперше у Китаї побував у 2002-му. Відрядження від туристичної поїздки дуже відрізняється, а Китай -- надзвичайно специфічна країна. Найбільшою проблемою для нас було харчування. Поверталися додому з великим задоволенням, я весь час мріяв про хліб і тарілку борщу!

Те, що готується у нас в китайських ресторанах, можна з великою натяжкою назвати китайським. Насправді китайська їжа дуже специфічна, гостра, не зрозуміло, що там намішано, дуже дивні смакові поєднання, наприклад, солодкого з м`ясом. Раніше я навіть читав, що найсолодшу кока-колу виробляють саме у Китаї. Коли голодний, а мусиш їсти якесь «шоколадне» м`ясо — відчуття зовсім дурнувате. Дівчина, яка була у нашій невеличкій групі, за якийсь час просто запротестувала: помру, їсти цього не можу, палички з рук випадають! Каже, підемо їсти у "Макдональдс". Але там теж — бутерброд кусаєш і сльози виступають!

Взагалі китайці дуже люблять поїсти, ще більше, ніж українці. Росточком маленькі, жеруть як урваті, паличками «мельтешать». Ми навіть жартували, що у них, напевно, як у пташок — короткий період переварювання їжі. Екзотика, словом...

Минулого разу, у 2002-му, ми були на одному хімічному заводі і приймаюча сторона влаштувала спільний обід. Адаптуватися було дуже складно, бо у них прийнято їсти за одним круглим столом, на якому скляна підставка, що крутиться і на ній тарілка з їжею. Поки тарілка обертається, треба встигнути паличками вхопити їжу. Геть як ілюстрація до казки про журавля та лисицю — ми паличками "тик" — мимо, а тарілка вже пішла. На наступне ж коло — вона вже порожня. Ми так потикали, потикали а тоді мій колега, він з гумором, запитав, чи там і собаки були. Не знаю, як перекладачі спрацювали, але раптом звучить: наші гості хочуть собаку. Німа пауза, я жестом показую колезі, мовляв, уб’ю тебе! А вони так зрозуміли, що я найбільше ту собаку хочу. Раптом щось гавкнуло, завищало під вікнами і хвилин за 15 нам подали м’ясо. А китайці вже дивляться на нас -- чи догодили. Довелося ту собаку їсти! Хоча той мій товариш і поплатився: півдня минуло, нам на літак — переліт в іншу місцевість, дивлюсь, а він блідий-блідий. Каже, розумієш, у мене таке відчуття, що цей Шарик всередині сидить, і жалісливо шкребеться, просить, щоб його випустили. І пішов він вставляти два пальці до рота — "випускати" собачку…

Економічне диво ціною здоров’я

-- Вражає, як вони бурхливо розвиваються. Раніше у нас тут всілякі анекдоти ходили, наприклад, про те, що в Китаї найбільша електростанція — півтора мільйони китайців у шерстяних трусах з`їжджають ебонітовими паличками. Образно кажучи, це ми тепер в шерстяних трусах з`їжджаємо ебонітовими паличками. Готуючись до поїздки, я десь прочитав, що Китай споживає 40% всього світового виробництва цементу. І справді, будівництво іде повсюди. Маленькі містечка там з населенням… від мільйона. Таких більше 300. У густонаселених районах немає меж між містами і їдучи на машині не розумієш, яке чергове місто-мільйонник проїздиш. У центрі обов`язково хмарочоси. По всій країні -- сучасна мережа автобанів, причому, враховуючи, що будувалось недавно — все у чудовому стані. Машини сучасні, аеропорти, літаки, їх багато на внутрішніх лініях, новіші, ніж у Європі. Напевно лише при такому комуністичному режимі, коли йде концентрація грошей на соціальні проекти, можна вести подібне будівництво. І дуже там працьовиті люди. Я весь час приглядався, чи можна у нас так зробити, але напевно ні, бо у нас, і не лише у нас — у європейців — інша ментальність.

Скажімо, підприємство — територія оточена парканом, за яким найперший будинок — гуртожиток, де живуть робочі. Здається, навіть немає такого, щоб робітники приходили ззовні. Цей ресурс підтягується з сіл. Вони у 18 років йдуть, образно кажучи, в трудову армію і працюють приблизно до 35 років. Але ж це, як у нас кажуть, самий розквіт сил. Відповіли, що ні, втрачається реакція, активність і людина вже не може так інтенсивно працювати. Звільнені повертаються у своє село на «легку» працю — можете уявити яка вона легка! А село постачає нових робітників. Поки вони працюють, то як космонавти — всі зароблені гроші віддають в село, в родину чи клан. Такий постійний конвеєр дозволяє досягти надзвичайно високої продуктивності праці.

Офіційна пропаганда працює дуже потужно, кажуть, що робітники у них працюють тільки 8 годин. Щодо тих, хто трудиться пізно увечері, ухильно пояснюють, ну це ті, мовляв, що пізніше прийшли. Але ж по людях видно, що працюють з самого ранку. Проте оскільки їм однаково нічим крім роботи займатися, то вони й працюють з дуже великими переробітками. У нас навіть уявити не можна, щоб людину змусили працювати 15-16 годин, а вони це роблять абсолютно добровільно, з позитивним настроєм на роботу і зовсім не вважають якоюсь дикою ступінню експлуатації.

Звернули ми увагу й на такий собі «східний підхід» до здоров’я. Наше підприємство замовляє в Китаї обладнання для барбекю, а це пов`язано зі зварювальними роботами. І ось на багатьох заводах ми бачили, що зварювальника захищає лише картонка, наприклад, ящик з-під телевізора з прорізами! Але ж людина дуже швидко посадить зір, за рік-два буде калікою! Кажуть: які проблеми — у нас черга на це місце. На сучасних заводах, або на тих, де більше грошей витрачають на безпеку праці — хоч якісь щитки є. Очевидно, спрацьовує принцип: нас мільярд, одним мільйоном більше-менше, яка різниця!

Я, як людина, котра застала комуністичні часи, думав, що в Китаї, де комуністичний режим, є турбота про пролетаріат, повинні бути якісь соціальні пакети, сувора охорона безпеки праці… На одному заводі йдемо, а чоловік стоїть в цеху в підштаниках і обливає себе водою зі шлангу. Нам пояснили, що він вже йде з роботи, тому миється. Запитую, чому не в душовій, а вони дивуються: які душові, нащо?

… та екології

Китайці освоюють все більше нових виробів і витісняють зі світового ринку інших виробників. Переконують: це буде найдешевший виріб у світі і досить пристойної якості, але замовте тільки у нас. Два кити, на яких тримається країна: дуже висока інтенсивність праці та політика закритості курсу юаня до долара — держава встановлює такий-то курс і все. Тому дуже низька собівартість виробів. Хоча вже пішов і процес, і це дуже помітно, що вони теж хочуть заробляти і жити краще. Це стосується, насамперед, менеджерів, спеціалістів. Тому зростає і собівартість, і якість продукції. Колись, очевидно, ці фактори перетнуться і для Китаю буде дуже великою проблемою що робити далі. Ринок "китайського ефекту" вже почав поступово зміщуватися в Індію, Пакистан. Транснаціональні компанії, які в Китаї вже отримали свої надприбутки, починають поступово переносити виробництво в Індію.

Дуже "цікаво" підходять і до охорони навколишнього середовища. Коли ми були на хімкомбінаті чотири роки тому, хотіли у себе запровадити схему, яка діє у них і переробляти відходи деревного вугілля на активоване вугілля. Але вони, видно, були вже «в курсі» і запропонували спочатку подивитися технологію. Приходимо, а там золу вимивають кислотою, вугілля відцідили, а кислоту з чану перевертають і -- прямо за опорну стінку цеху! Мені аж дух сперло – хоч там і болото, але ж кислота піде й у ґрунтові води тощо. Думаю, ні дякую, нас, наприклад, на Закарпатті, тут же в цьому чані і втоплять!

Очевидно, є якийсь компроміс між тим, чого вони хочуть досягти і чим готові пожертвувати заради цього. Хоча, у порівнянні з попередньою поїздкою, ми побачили деяке поліпшення ситуації. Наприклад, існує заборона на вивіз необробленої деревини і первинних виробів з неї. Але місцеві спеціалісти між собою говорять, що пізно похопились, уже все, що можна, знищили.

Країна контрастів

У ставленні до іноземців китайці дуже доброзичливі, дружні, але постійно відчувається межа, за яку проникати не можна. Ставлення -- як до марсіан: усміхнутися, показати, пригостити і -- випровадити. Нам так і не вдалося побувати у когось вдома — «марсіан» не можна додому впускати.

Це країна контрастів. Наприклад, перебуваємо на сучасному заводі. Виїхали за ворота і через 100 метрів ніби потрапили у голлівудський фільм — бруд, крики, хтось мчить, перестрибує через брички з апельсинами, на дорозі колапс, якісь мазанки, щурі бігають. А ще через 100 м — фешенебельний район. Такий собі багатошаровий торт — одне інше змінює дуже швидко і різко.

Дуже не люблять китайці говорити про свої проблеми. Очевидно, дуже драконівські закони щодо корупції, крадіжок, але мабуть це однаково поширене явище, бо всі вікна затягнуті металевими решітками. І не лише на перших поверхах, а всі у багатоповерхівках. Ми навіть влаштовували свого роду жартівливий тест — хто як викрутиться, відповідаючи на питання про ці решітки.

Починають «вішати лапшу», причому їм дуже важко з того «вирулити». Лише один нам пояснив, що, мовляв, китайці дуже гнучкі, маленькі, лазять і крадуть. Хоча якщо через вікна дивитися — голі стіни, "лампочки Ілліча" — що там красти? Ті, що мають більший достаток, а їх усе більше, будують свого роду фортеці — паркан з колючим дротом, охороною, а всередині котеджі або висотні будинки і тоді вже без решіток на вікнах. Таких "оаз" вже багато.

Друга дитина – покидьок суспільства

-- Звичайно, нам було цікаво, як у такому мурашнику їм вдалося досягти обмеження народжуваності. Кажуть, це єдиний випадок в історії людства, коли державній машині вдалося переламати демографічну проблему в мінус. Програма, яка зобов’язує у містах мати не більше однієї дитини у сім’ї, дуже жорстка. Для тих, у кого одна дитина -- хороше соціальне забезпечення. А друга дитина дозволяється у дуже рідкісних і суворо обумовлених випадках, наприклад, якщо батьки розійшлися і дитина залишилась з мамою, а та вдруге виходить заміж. Всюди висять плакати — соціальна реклама — тато, мама і дівчинка. Саме дівчинка, бо там дуже часто на пізніх місяцях переривається вагітність, коли діагностується, що буде дівчинка. Жінки йдуть на це, бо ж шансу народити хлопчика вже не матимуть. У випадку народження другої дитини у сім’ї, батьки повинні сплатити 12 тисяч доларів, що дуже багато і у нас, а у Китаї тим більше. Інакше ця дитина стає ніби вигнанцем у власній державі, чимось схожим на раба, не має права відвідувати садок, школу, їй паспорт не видадуть, про освіту вищу нічого й казати — навчать тільки писати й читати у початковій школі.

У селах офіційно дозволено мати двох дітей та часто їх там більше. Мабуть це компроміс, бо ж треба забезпечувати промисловість робітниками.

Не видно дітей на вулицях. Таке враження, що вони десь їх ховають. Молоді дуже багато, а от дітей нема — якийсь моторошний експеримент. У «Макдональдсі» немає ігрової площадки для дітей, у маркетах – ігрових куточків, а якщо вони і є, то порожні. Хороша Китай країна, але я б у найгіршому кошмарі не хотів би уявити, що став китайцем і мені треба там жити.

Продовження розповіді про китайські враження нашого співвітчизника у наступному номері "СЗ "Паланок"

Лариса ПОДОЛЯК

«Старий Замок «Паланок»