За спиною зварника зі 40-річним стажем Дмитра Лозіна – сім літ Півночі, зламаний хребет і… 800 гривень пенсії
Його обпечені, порізані руки й ноги, зламаний хребет свідчать, що бути зварником – справа нелегка. Коли 57-річний ужгородець Дмитро Лозін (на одній з ужгородських вулиць просто дядько Мітя) майстерно зварював або сміливо бив електродом об трубу, я стояв віддалік, аби не потрапити під іскри. Та це не завадило нам поспілкуватися і переді мною постав порядний чоловік, із неординарною долею...
«На кожен свій шов ставив клеймо, розписувався і відповідав п’ять років»
– Народився я в Ужгороді. Батько, родом із Ростовщини, був шофером. Під час війни, коли німці відступали, пішов добровольцем на фронт. Служив у Японії, Порт-Артурі (нині китайське місто Люйшунь). Багато розповідав про свої подвиги й митарства. Мати, Надія Іванів¬на, усе життя провчителювала. Причому як математичка надзвичайно скрупульозна, відповідальна. Можливо, тому не міг терпіти навчання в школі... Я закінчив технікум, працював токарем. Далі – військова служба в Чехословаччині. Мене вмовляли залишитися. Не погодився – додому дуже тягнуло. Ніколи не забуду, як першого дня після служби сидів на площі Сталіна (нині площа Петефі) й смакував солодкою водою «Дюшес». Чеська кока-кола вже остогидла.
Обставини підказали влаштуватися у вагонний відділ ужгородського залізничного депо. Ось там я вперше зайнявся зварюванням.
Сподобалося. Вирішив закінчити курси зварників. Якось уранці начальник викликав мене в кабінет. «Маю намір призначити тебе майстром депо, але за умови, що інформуватимеш про настрої людей», – видав несподівано. Я розгнівався, мовляв, не хочу бути стукачем. Уже після обіду мені видали трудову книжку, тобто звільнили з роботи «за власним бажанням». Нічого, довго байдикувати не довелося. В УПТК (Українська промислово-транспортна компанія. – Авт.) я отримував пристойну зарплату – 400 рублів. Але й працювати в цеху доводилося до сьомого поту. Ми зварювали труби, лазива, огорожі, стояки, каркаси, перегородки тощо. Заодно й усе Закарпаття об’їздили. Тоді я чи не щодня по 10 бокалів пива спорожнював. Витримав, здається, 7 років. Щоправда, вже тоді їздив і на Північ, у Ямало-Ненецький і Ханти-Мансійський автономні округи, бувало, на два місяці, а то й на три-чотири, обварювати насосні станції. Дитсадки там будувалися з теплицями, басейнами, бомбосховищами, прогулянковими поверхами. До речі, саме робота на Півночі врятувала мене від Чорнобиля. Викликали якось в Ужгородський військкомат, аби відправити в заражену зону, і лише спеціальний пропуск, який свідчив, що я регулярно їжджу в Росію, подіяв на комісію.
У Ноябрську заробляв шалені гроші – від 1300 до 1800 рублів. Що й казати: робота не з легких. Траси, вишки, труби… На кожен свій шов я ставив клеймо, розписувався й відповідав 5 років. Якби щось сталося – кримінальна відповідальність, тюрма. Бувало, що я, недовіряючи нікому, сам варив. Від якихось «чепе» – аварій, обвалів – Бог милував. Але втратив приятеля, напарника. Володимир випадково схопився за оголений провід. Ми години чотири його відкачували – марно. Грудну клітку проламали. «Ламайте ребра – лише серце запустіть!» – наказувала лікарка. Хай як прикро, але лише четверта швидка прибула з необхідним реанімаційним обладнанням. Та було вже пізно...
Утім, я й сам якось ледь не загинув. На монтажі був, стояв на рігелі, глип – а шестиметрова плита перекриття на мене зривається. І я з третього поверху стрибнув! Сніг глибокий – приземлився вдало. Інцидент стався через неуважність кранівника, мого тезки, котрий постійно засинав.
«Ручне зварювання не зникне ніколи!»
– Коли Союз розпався, то чимало закарпатців пере¬орієн¬тувалися на закордон. Тоді в Україні купони-фантики гуляли, на які вижити було неможливо, – продовжує Дмитро Лозін, присівши навшпиньки, мовляв, рибальська звичка. – Так і я опинився в Кошицях на сталеплавильних печах. До речі, словаки усіх заробітчан перевіряли на кваліфікацію. Пригадую, як мене один нахабний москвич, перепрошую, задовбав, читаючи лекції, як правильно зварювати. До чого веду: наша ужгородська бригада з 15 чоловік пішла складати іспит. Наступного дня екзамен чекав на 52 москвичів. Не знаю чому, але свій професійний рівень підтвердили лише п’ятеро. Повторюю – п’я-те-ро!..
У Кошицях проводився капремонт 112-метрової радянської домни. Робота – пекельна, по 12-14 годин на добу! Щовечора я був як вичавлений лимон. Зарплата – 650-700 доларів. Причому ми отримували на руки 55 відсотків від заробленого. А «залишок» осідав у кишені однієї жіночки на ім’я Калина. Згодом у мене виникли серйозні проблеми з зором. Ясна річ, ніхто не збирався мною піклуватися, лікувати – звільнили, точніше викинули й забули. В Ужгород додому друзі мене привели, тримаючи за руки: світ Божий я бачив лише в тінях. Морально був цілком розбитий, подавлений. Не міг читати, ходити нормально. Але перерва пішла на користь: зір поліпшився. Гроші з неба не падають, тому й повернувся до роботи.
Що найважче зварювати? Для професіонала – нічого. Важко зварювати в якомусь недоступному місці – в кутку, за чимось, що заважає. Кілька разів мене тримали за ноги, і я зварював униз головою. Як я колись лише не вигинався, куди тільки не ліз! Зварюючи огорожу на одному приватному обійсті, неподалік звідси, примудрився зламати хребет. Поліз у сарай за листом металу та й провалився. Впав би на ноги, але головою й плечем зачепився за стовп, гаки – і мною крутнуло. Упав на власну зварку. Сподіваючись, що лише вдарився сильно, продовжував працювати. І тільки ввечері дозволив відвезти себе в лікарню. Рентген показав, що справи кепські. Врешті дали інвалідність.
За десятиліття зварювання кардинально не змінилося. Змінилося одне – з’явився флекс, котрий уперше я побачив у Кошицях. Доти ж метал ми різали або газом, або зварюванням, що набагато довше й марудніше. Переконаний, що ручне не зникне ніколи. Можливо, хіба якось удосконалиться. Ніякі автоматизовані системи його не витіснять цілком.
Чи люблю свою роботу? Любив! Набридла трохи. Правда, цікаво йти по місту і дивитися на всілякі конструкції, котельні, балкони, колони, огорожі, дашки, які ти зварював 10-20-30 років тому і які досі стоять. На душі теплішає.
Зварники йдуть на пенсію в 55 років. Повірте, мало хто досягає цього віку. Або максимум кілька літ встигає насолодитися заслуженим відпочинком. Я вже (заламує на руці пальці. – Авт.) п’ятьох друзів-ровесників провів у вічну путь. До речі, коли виходив на пенсію, то років десять із трудової книжки випарувалися – різні напівлегальні кооперативи, закордон далися взнаки. Живу нині на 800 гривень. Хочу ще дещо уточнити, але всюди вимагають усілякі папери й довідки. Знаю, що за останні роки не вистачає кваліфікованих зварників, токарів, слюсарів, будівельників. Молодь не хоче робити фізично: всі пруть на медиків, юристів, економістів, журналістів… (Сміється). Попри все я не жалкую, що став зварником.
