Зазвичай, установи, котрі опікуються самотніми та соціально незахищеними людьми, називають сиротинцями або притулками. Містечко ветеранів-залізничників у прикордонному Чопі язик не повертається так назвати.
Мешканці цього комплексу котеджів вважають, що це земний рай..
Кожний із 27 ветеранів, які тут проживають (а загалом містечко розраховано на 52 особи), має власну квартиру, повністю умебльовану, з телевізором, холодильником, телефоном.
Кожному сюди приносить листоноша пенсію, яка повністю в його розпорядженні, адже весь побут, харчування, медичне обслуговування - за рахунок Львівської залізниці.
Лікар Ірина Специвих слідкує за здоров`ям кожного, уважно вислуховує, який в кого настрій, що кому снилося. Оце останнє дуже важливе для стареньких. І вони щиро вдячні Ірині Олександрівні за чуйність і ласку.
У будинку ветеранів - режим довільний, їдальня - спільна. Тут все по-домашньому смачне і якісне. Про це дбає завідуюча виробництвом Катерина Сакундяк. Люблять мешканці цього унікального містечка поспілкуватися з директором Степаном Даниляком, запрошують його до своїх осель. Та й самі полюбляють ходити в гості одні до одних.
Не всі, звичайно, потрапили сюди від доброго життя. Пригадую, як колись мені розповідали, що жила тут Лідія Соколова. У роки війни вона водила поїзди, мала п`ятьох синів, а на старості опинилася в державному закладі. Були й такі, які просто «бомжували» перед тим, як потрапити сюди. І нині живуть в містечку такі, які мають родини, але щоб не заважати нікому, самі попросилися у дім ветеранів.
Степану Жадану, інваліду війни,- вже 92 роки. Має двох синів. Один живе в Росії, другий - в Івано-Франківську. Або Олена Хабар, якій також пішов дев`ятий десяток літ. їм, каже, тут добре. Усі мирно співіснують, хоч інколи мають і протилежні погляди. Але хіба нині на Україні це дивина? Дивина те, що ніяк не можуть у верхах порозумітися.
А тут - мир і злагода. Жителька містечка Поліна Цибузова сказала, що тут рай на землі. Завітали ми із заступником міського голови Чопа Арпадом Буркушем в деякі будиночки. У кімнатах - чисто, затишно. По телевізору передають якийсь
концерт. А що ще треба стареньким? Не дивно, що ми не раз чули: доки житимемо, будемо молитися, аби Кирпі було добре на тому світі. Справа в тім, що саме завдяки турботам колишнього директора «Укрзалізниці» Георгія Кирпи, нині вже покійного, у 2001 році у Чопі було відкрито містечко ветеранів.
...Гуляють по затишних алеях парку дідусі й бабусі. З відчиненого вікна одного з будиночків продовжує линути музика. Аби Бог дав здоров`я ветеранам та доля відрахувала ще не один рік пожити в цьому, як вони кажуть, раю. Та щоб рідні не забували (в кого вони є), і приїздили провідати тих, хто їм не чужий, але доживає віку на схилі літ далеко від них.
