Видавець газети «Правозахист» стверджує, що зазнає переслідувань і тиску ужгородської міліції

Нещодавно видавець закарпатської газети «Правозахист» Михайло Тємнов звернувся із заявою до голови Закарпатської облради Михайла Кіч­ковського, у якій просить захистити його й колектив газети від погроз і тиску  чільників ужгородської міліції. За його словами, начальник Ужгородської міліції Віталій Глуховеря, а також його заступник із громадської роботи В’яче­слав Григор’єв неодноразово тиснули на газету, вимагаючи припинити пуб­лікувати в ній матеріали, що стосуються діяльності закарпатських правоохоронних органів.

Михайло Тємнов, як видавець газети, неодноразово мав конфлікти із закарпатською міліцією. За його словами, часопис із моменту свого створення пережив уже близько 30 судів, однак, каже він, такої сваволі ще не бачив. Що саме примусило пана Тємнова звернутися по захист до голови облради (а також до обласної прокуратури та СБУ), ми поцікавилися в самого співвласника «Правозахисту».

 

«Права порушено»

 – Отже, пане Михайле, що змусило вас написати заяву до голови Закарпатської обл­ради Михайла Кічковського й передати її копії керівництву Закарпатських прокуратури та СБУ?

– Я написав її для того, щоб гарантувати безпеку як собі, так і журналістам редакції «Правозахист», бо відчув, що може бути й фізична розправа, й підкидування наркотиків чи зброї, аби «пришити» кримінальну справу. Мені такі методи відомі – вже їх проходив. Я прихильник переговорів у будь-яких ситуаціях, але коли мене хочуть залякати, то визнаю лише одну методику оборони – наступ. Тобто сам удаюся до нападу, пишучи, зокрема, заяви і створюючи опонентам проблеми, – нехай вони тепер пояснюють власні дії. У ситуаціях, описаних у заяві, бачу порушення своїх прав та прав працівників редакції, Конституції України. Це утиски журналістів, коли порушується їхнє право на професію, вільне висловлювання поглядів.

– Розкажіть докладніше, що саме змусило звернутися по захист?

– Розпочалося все на початку осені, коли у нас вийшла серія публікацій про діяльність Сергій Ратушняка. Ми порушили питання відмивання грошей під час закупівлі бруківки для проспекту Свободи. На підприємців чинили тиск. Незважаючи на те, що на матеріал були виділені бюджетні кошти, бізнесменів примушували платити за кожен квадратний метр бруківки. Тобто фактично вона була профінансована двічі. У цьому ж матеріалі штрихом повідомлялося про одне з кафе, в якому Ратушняк має свій інтерес: він там зустріча­ється із власницею. Ми ді­зналися, що їй платити за бруківку нічого не довелося.

Після виходу цієї публікації на мене вийшли представники кафе, стали погрожувати, мовляв, що ви собі дозволяєте, як таке посміли надрукувати, на що я відповів: маєте претензії – подавайте до суду. Однак матеріал був підготовлений таким чином, що подавати до суду фактично не було за що. Реакцією на погрози став фейлетон під назвою «Фламінго+ або історія одного міста», опублікований у «Правозахисті» 2 вересня. У ньому були вигадані прізвища, вигадане місто, але легко вгадувався і Сергій Ратушняк, й іще де­хто. Фейлетон викликав нову хвилю обурення.

 

«Це тобі за кафе»

 – А до чого тут міліціонери, до яких висловлюєте претензії в заяві?

– 4 вересня мені зателефонували з відділу міліції й попросили зайти через проблеми з редактором газети Василем Зубачем, якого начебто затримали в нетверезому стані. Зрозуміло,  я одразу ж рушив до міліції, адже могло трапитися будь-що. Тоді мені й на гад­ку не спало, що випадок може бути пов’язаний із журналістською діяльністю.

Я прийшов і побачив, що Василь не п’яний, хоч справді трохи хильнув. Розпочалася розмова, яка відбувалася у кабінеті заступника начальника Ужгородського МВ УМВС В’ячеслава Григор’єва – без начальника Віталія Глуховері. Розповіли мені, що затримали Зубача, бо був п’яний. Я питаю: «Він бешкетував, ображав когось?» Кажуть, ні. Потім пропонують вирішити цю справу мирно і не доводити справу до суду, але й ми повинні врахувати деякі їхні побажання. Я запитав які, але сам уже лаявся про себе, оскільки зрозумів, до чого ведуть. Мене вже 7 років тягають по кабінетах, намагаючись переконати не писати про мі­ліцію, тому все, що мені можуть сказати, вже давно знаю. З попередніми правоохоронними керів­никами у нас складалися всякі стосунки, були й конфлікти. Але в цілому мали порозуміння. Ми не чіпали конкретно керівництво, а вони, розуміючи, що порушення в міліції є і порядок наводити потрібно, не заважали нашій діяльності. Звісно, претензії можна було знайти й до вищого начальства, однак я розумів, що зі всіма одночасно воювати не можна.

 Одне слово, коли я запитав, які у них побажання, Григор’єв сказав, що зі мною хоче зустрітися Глуховеря. Останній поросив не друкувати матеріалів про міліцію. Що мені було робити? Ва­силь сидить, і хоч вони самі визнали, що порушень Зубач не вчинив, але потрібно його забирати. Тому погодився.

Коли ми нарешті вийшли на вулицю, я запитав Василя Зубача, що ж власне відбулося. Він розповів, що пив пиво з колегою, випили й трохи горілки, до того ж цього дня було спекотно. А як по­вертався додому, якісь люди заходилися його провокувати. Зубач не під­дався, проте підійшли міліціонери, які, до речі, не представилися, не показали посвідчення, але забрали з собою і вже по дорозі до міськвідділу сказали, мовляв, це тобі за кафе на Проспекті.

Мені це вже стало цікаво. До чого тут кафе і Сергій Ратушняк? Чи це не він попросив Глуховерю на нас натиснути? А потім цікавився історією цього закладу і виявив, що раніше приміщення належало залізниці і була порушена кримінальна справа за його незаконний продаж. Потім за хабарі цю справу закрили. І нині, як мені сказали, цей заклад «кришує» міліція. Я так зрозумів, що тут збіг­лися інтереси Ратушняка й правоохоронців, і припускаю, що власниця закладу попросила міліцію натиснути на нас.

 

«Журналіст здатен себе захистити»

 – А коли пішов новий виток ва­шого протистояння з ужгородською міліцією?   

– У 20-х числах жовтня я передрукував у газеті матеріал із сайту
ua-reporter.com під назвою «Сірий кардинал Гуцульщини», у якому йшлося про призначення нового начальника ДАІ та про те, що відтак стало відбуватися. Зокрема, в статті говорилося, що керівництво живе за рахунок рядових даїшників, із яких збирає данину й гуляє у ресторанах за ці гроші. Глуховеря знову захотів зустрітися. Розмова відбувалася в кабінеті Григор’єва. На столі лежав «Правозахист», і мілі­ційний чин став тикати пальцем у пуб­лікацію зі словами, що це потрібно спростувати. Я йому намагався пояснити, що матеріал не наш, що це передрук із інтернет-сайту, і ми не можемо спростовувати інформацію, якою не володіємо. Хіба що можемо надрукувати, що сама редакція не має інформації про  збирання керівництвом міліції грошей зі своїх підлеглих та харчування цим коштом у ресторанах. Я був просто шокований такою пове­дінкою начальника міліції. Мене образили й принизили, але я не хотів розпочинати війну й образу проковтнув. Дуже неприємно бачити таке ставлення до ЗМІ, коли викликають до кабінету журналіста й нагинають його. Ну, мабуть, вони звикли так працювати в Дніпропетровську.

Я таки дав повідомлення, що редакція не має інформації про факти, викладені в передруці, однак у мені все кипіло, тому також опублікував матеріал про те, як у нас замовчується статистика ДТП і, зокрема, смертних випадків в аваріях. Щоб не псувати загальної статистики, кількість загиблих применшують і до кінця року витягують на хороші дані. А потім пішла серія фейлетонів про «сержантів петренків», у яких розповідалося про корупцію, хабарництво й інші неправомірні дії мі­лі­ції. Після цих матеріалів почув, що пан Луцюк (начальник Закарпатської ДАІ. – Авт.) збирається подавати на мене до суду.

– І що робитимете тепер?

– Готуюся до суду, розуміючи, що  «шитимуть» справу. Як вони це роблять, я вже знаю – проходив це не раз, тому, як уже казав, перейшов у наступ. В Інтернеті вже давно висить матеріал із приводу ділових якостей начальника Закарпатської міліції пана Кононенка. Там і про Глуховерю згадується. Я його передрукував із деякими скороченнями і показав цим самим Кононенку, що не боюся його. До речі, перед випуском номера  знову зателефонував пан Григор’єв і сказав, що мене викликає Глуховеря. Я відмовився від зустрічі, і Григор’єв попередив, що матиму проблеми. Мені ні про що з ними говорити. Вони стали на стежку війни, і тому я заявляю, що від­нині буду передруковувати на свій розсуд матеріали, які з’являтимуться в Ін­тернеті. Я попередив їх: якщо вони не поважають журналістів, вважають, що їх можна викликати до себе в кабінет, тиснути своїми посадами, я їм створюватиму проблеми. Ми доведемо, що журналіст здатен себе захистити, хай скільки до нього позиватимуться, тягатимуть по судах чи погрожуватимуть. Ми виклик прийняли.

Григорій  Васильців, Ужгород