Наступного року виповниться двадцять років, як з подачі Закарпатського обкому Комуністичної партії України стали такими звичними для нашого вуха політологічні терміни «сепаратизм», «русинізм», «автономія».

До розмови ми запросили доктора історичних наук, професора УжНУ Михайла

Тиводара. Він — відомий фахівець з етнічних питань на Закарпатті, автор

єдиного в Україні підручника «Етнологія». Нині працює над

фундаментальною «Етнографією Закарпаття».

— Пане Михайле, хочу повести з вами розмову про явище, яке вже

майже двадцять років присутнє у нашому крайовому політикумі. Більшість

називає його політичним русинством, ще хтось — русинським рухом. При

цьому суть його не змінюється: заперечення єдності з українством,

претендування на роль четвертого східнослов’янського народу і тому

подібне. Звідки коріння цього руху? Чому виникла ця проблема?

— Говорити про це можна довго. Відповіді на ці запитання — у складній і

нелегкій історії Закарпаття. Закарпатські українці, які були політично

відірвані від основного українського етнічного масиву, вижили тому, що

зберігали свою етнічну свідомість як руську (руські люди, руська мова,

руська віра і т.ін.), тобто, говорячи сучасною термінологією, —

українську свідомість.

Що це одне й те ж саме, засвідчено у договорі 1649 року між Польщею та

Козацькою державою Богдана Хмельницького, в якому тодішня Україна й

українці називалися як «земля Руська», «народ Руський», «звичаї

Руські». Похідна від слова Русь самоназва «русини» (порівняймо «Литва»

— «литвини») зберігалася в Західній Україні ще до початку ХХ століття,

а на Закарпатті почала поступатися самоназві «українці» лише у 20—30-х

роках.

— Хто першим узяв на щит гасло «окремого народу»?

— Першим ідеологом русинізму була угорська влада, яка в

контактах Закарпаття з рештою українських земель, особливо з Галичиною,

вбачала загрозу єдності Угорщини. Саме тому політики і чиновники цієї

держави докладали неймовірних зусиль для мадяризації закарпатських

українців та витворення з них окремого угро-руського народу.

Включення Закарпаття до складу Чехословаччини мало що змінило у цьому

питанні. Хоча у 1919 році керівництво республіки визнавало, що «русини

на південь від Карпат — це той самий народ, що й русини Східної

Галичини», інтереси державної цілісності змушували урядові кола і різні

політичні сили протиставляти закарпатському українству місцеве

москвофільство та карпаторусинізм.

Третьою силою, яка підтримувала «карпаторусскость» як «общерусскость»,

була Російська імперія з її імперською ідеологією та політикою

«общеславянского едінства». Крім того, Росія повсюдно протистояла

українським національно-культурним і політичним рухам, бо вбачала у них

загрозу самій імперії.

Отже, і Угорщина, і Росія, і Чехословаччина в існуванні свідомого

українства вбачали загрозу своїй цілісності, а тому підтримували

московофільство, «общерусскость», угро-русинізм, карпаторусинізм,

карпаторуську народність як альтернативу пробудженню української

національної свідомості.

— Одне слово, усі наші закляті «друзі».

— Так, але було ще четверте джерело сучасного русинства —

еміграція з історичного Закарпаття до Америки. Упродовж 1890—1914 років

туди емігрувало близько 225 тисяч русинів нашого краю. Пол Магочі

нарахував аж 700 тисяч тих американців, які мають хоча б одного

закарпатського предка. Нащадки цих емігрантів орієнтувалися на

русинство своїх батьків, однак упродовж чотирьох-п’яти поколінь

втратили відчуття своєї етнічної окремішності. Після Першої світової

війни американські русини доклали чимало зусиль, аби здобути кращу долю

своїй історичній батьківщині.

Але тоді як закарпатці впродовж кінця ХIХ століття — 30-х років ХХ

століття рухалися до української національної свідомості, їхні

американські родичі залишалися на рівні етнічної свідомості своїх

батьків-емігрантів. Тому вони не сприйняли проголошення незалежності

Карпатської України і не протестували проти її окупації Угорщиною.

Більше того, отець Олас 1940-го року в листі зі США до

«Культурно-просветительного общества Духновича» писав, що єпископи

Чорняк і Віталій твердо стоять за угорську святостефанівську ідею.

Друга світова війна і повоєнні роки надломили етнічну самосвідомість

американських русинів настільки, що вони в другому-третьому поколінні

забули свою мову, але вперто заперечували, що є українцями. З 70-х

років у нащадків закарпатських емігрантів пробудився інтерес до

встановлення своїх етнічних коренів. У 1978 році було засновано

Карпаторуський дослідний центр США з метою поширення нового

«русинського відродження». Зусиллями американських русинів і президента

— засновника центру Пола Магочі ці ідеї прийшли в Україну, Словаччину,

Польщу, Югославію.

Основними ініціаторами і натхненниками новітнього русинства якраз і

виступили американські організації. Прагнучи знайти свою етнічну

ідентифікацію і пов’язати її з історичними землями своїх предків, вони

організували низку конференцій, конгресів, фестивалів. Розвал системи

тоталітаризму і демократизація країн Центрально-Східної Європи створили

сприятливі передумови для пропаганди неорусинізму.

Розпад Югославії, Радянського Союзу створили в політиків деяких

сусідніх із нами країн ілюзію, що Закарпаття вдасться приєднати до

їхніх теренів. Лідери угорських правих партій заговорили про

відродження святостефанівської держави, почали широко пропагувати

русинізм. Таку кампанію вели й чехословацькі політики та преса, які

писали про незаконність возз’єднання Закарпаття з Україною, пропагували

чехословакізм та політичне русинство. Угорські і чехословацькі політики

приїздили до нашого краю, виступали з антиукраїнськими промовами,

вихваляли життя закарпатців у складі їхніх держав.

Особливо старалися словацькі політичні кола, основною метою яких була

ліквідація української меншини в Словаччині шляхом її переорієнтації на

русинізм. В ідеологів русинізму всіх мастей виникла ілюзія, що вдасться

етнічно переорієнтувати і значну кількість українців Закарпаття. На це

сподівалися і зросійщені закарпатські маргінали, які вороже ставилися

до відродження Української незалежної держави. З 1990 року почастішали

приїзди до нашого краю заокеанських, угорських, чехословацьких,

російських агітаторів карпаторусинізму, угро-русинства, промосковської

«русскості» та прочехословацького русинства.

— Тут ситуацією вирішили скористатися й місцеві політичні кола…

— Аякже! Натхненниками русинського руху в Україні виступили

комуністи, які, втрачаючи владу і намагаючись запобігти розпаду

Совєтського Союзу, створювали контрольовані ними організації. Це

підтверджується публікаціями комуністичної преси, матеріалами сесій

облради, організованими обкомом та райкомами пропагандистськими

акціями. Уже в незалежній Україні чимало колишніх працівників обкому

КПРС, обкому комсомолу і обласної Ради підтримали русинізм та автономію

Закарпаття.

— Чи широким було коло прихильників політичного русинства?

— Широкої народної підтримки «Общество карпатських русинов» та

й увесь русинський рух не мали. Вони назбирали близько сотні

прихильників зі старих русофілів, місцевих та приїжджих маргіналів

(«мішанців»), про яких угорська народна традиція говорить «феле модьор,

феле товт» (напівмадяр, напівсловак»), тобто з «угромовних» та

«російськомовних русинів». Саме вони переважали на установчій

конференції «Общества», з них було вибрано першого голову та секретаря.

— Незабаром виповниться двадцять років з часу офіційної

діяльності політичного русинства на Закарпатті. Яку еволюцію ви

простежуєте за цей період?

— Русинство еволюціонувало залежно від орієнтації його лідерів

на фінансову підтримку — Будапешта, Праги, Братислави чи Москви. Коли ж

фінансова підтримка слабшала або припинялася, орієнтація на одну зі

столиць вважалася малоперспективною. За цей час воно пройшло шлях від

громадсько-культурної організації до громадсько-політичної, а від неї —

до відверто політичного руху.

Еволюціонувала й орієнтація «Общества»: від американо-угорського

вектора Пола Магочі до чехословакізму, а від нього — до орієнтації на

сучасну Москву. В останні півтора-два роки почав брати гору

карпаторусинізм автохтонного напрямку.

— Ви часто згадуєте ім’я Пола Магочі. Чому саме він став генератором цієї давно забутої ідеї?

— Магочі — типовий етнічний маргінал, якому важко ідентифікувати свою

національну приналежність. Його батько — угорець, мати — українка

(русинка).

Наукові студії Магочі починав як україніст, потім він зіткнувся з

угро-русинством у складі угорської святостефанської держави.

Розробляючи теорію американських переселенців із Закарпаття, Магочі

поставив собі за мету відродити русинство на історичній батьківщині.

Виступи на різних форумах переконують, що його амбіції сягнули високо.

Я цілком погоджуюся з нашим земляком, професором Чиказького

університету В.Маркусем, який писав: «Базу української кафедри Магочі

використав уже з самого початку для розбудови особистих амбіцій не лише

«вченого», а й псевдополітика… Він декому говорив, що буде тим для

«русинів», ким став Грушевський для українців».

На певні роздуми наштовхує й те, що прізвище Магочі засвітилося у

списку агентів чехословацької служби безпеки. Певні підозри викликають

і візити його на Закарпаття у комуністичні часи та виступи на партійних

активах у супроводі працівників КГБ.

—Якими науковими аргументами оперують прихильники русинізму?

— А жодними! Кілька характерних прикладів. У 1996 році в інтерв’ю

«Новинам Закарпаття» Магочі заявив: «Є й такі, що кажуть: «Ми — русини,

окремий народ». Кому це шкодить? Чому б не надати їм такі ж права, які

мають в Україні поляки, росіяни, татари?». Кореспондент Я.Ядловський

зазначив, що ніколи не було «русинської» мови. Була «руська», тобто

українська. На це Магочі відповів: «Не було, а тепер є, бо є люди, які

хочуть саме так називати свою мову».

Не має потреби дискутувати з такими «науковими» доказами. Щоб читач

пересвідчився в їхній абсурдності, наведу добре відомий етнологам факт.

В умовах початку розпаду Югославії було проведено перепис. При цьому,

протестуючи проти етнічного розбрату, близько 15 тисяч громадян під

впливом агітації інтелігенції записали себе марсіянами. Користуючись

«доказами» Магочі, чому б їхню мову не визнати за «марсіанську», а

батьківщину — за планету Марс?

— Які аргументи противників політичного русинства?

— Їх безліч! Але основний — уся традиційна культура українців (русинів)

Закарпаття. Доводити, що вона українська за змістом, формою,

емоційно-психологічною спрямованістю та етнонаціональним духом, немає

потреби. Заперечують це лише наші етнічні маргінали, що політично і

культурно зорієнтовані на сусідні держави, та політики тих країн, які

сподіваються на розчленування України.

— Чому пересічні закарпатці байдужі до політичного русинства?

— Причин кілька. Головна з них: українці Закарпаття вперше у

своїй історії відчули себе належними до державотворчого етносу.

Реабілітація та вшанування подій Карпатської України зайвий раз

підкреслює нашу причетність до українського державотворення. У

закарпатців високий рівень національної свідомості, що історично

сформувалася на основі системи загальноукраїнської традиційної культури

і потреб національного визволення.

По-друге, виникла велика підозра, що, підтримуване іноземцями,

політичне русинство прагне відірвати Закарпаття від України. Навчені

історичним досвідом, українці Закарпаття пам’ятають, що у складі чужих

держав були лише «бидлом», «вонючими русинами», «бандерівцями» і тому

подібне. Окрім того, лідери русинізму не висунули жодної концепції

розвитку Закарпаття. Це купка політиканів, які займаються саморекламою

та пошуками власної фінансової підтримки.

— Про що свідчать соціологічні опитування зі згадуваних проблем?

— Їх проводилося не так багато. Ці дослідження лягли в основу

кандидатської дисертації молодого науковця Михайла Зана, який дає їм

грунтовну характеристику. Ось дані опитування серед студентів

Ужгородського університету у березні—травні 2001 року. Було опитано 315

студентів історичного, філологічного, інженерно-технічного та фізичного

факультетів. На запитання про етнічну самоідентифікацію 88,27% назвали

себе українцями, 4,77% — росіянами, 4,14% — угорцями, 1,27% — русинами,

1,55% — чехами, словаками, румунами, а один проголосив себе

космополітом (громадянином світу).

— Ви глибоко займаєтеся етнічними процесами на Закарпатті. Чи можна виділити якісь головні риси закарпатської ментальності?

— Очевидно, слід уточнити саме поняття «ментальність». Його

тлумачень чимало. Менталітет — це світосприймання і світовідчуття,

психічний cклад і світогляд, оцінки і самооцінки, погляди й уявлення

окремих людей, соціальних, фахових, територіальних, державних,

етнографічних та етнічних спільнот.

Говорити про збірну ментальність, властиву всім мозаїчним складовим

українців Закарпаття (гуцулам, бойкам, долинянам і лемкам), доволі

складно. Прихильники політичного русинства, не знаходячи доказів

окремішності, заговорили про «національну й соціальну психологію

закарпатців», «центральноєвропейський культурно-психологічний

менталітет», «Дунайський менталітет», «автономістський менталітет

закарпатців» тощо.

Говорячи про лояльність до політичної влади та автономіські прагнення,

по суті вони нічого нового не придумали. Тільки повторили визначення

угророса О.Бонкала, який 1940-го року в ментальності українців

Закарпаття вбачав лише вірність угорській батьківщині. Мовляв,

закарпатці завжди вважали себе угорцями і протестували, коли їх

трактували за окрему націю.

Я назву лише ті ментальні риси закарпатських українців, які вважали

основними О.Духнович, О.Бонкало, Ф.Потушняк та Й.Шелепець. Це

архаїчно-сентиментальна вдача, замріяність, наївна чесність, схильність

підтримувати тих, хто краще зіграє на його почуттях, богобоязкість,

гордість за своє етнічне «я» та свою культуру, смиренність,

працьовитість, законослухняність, повага до влади.

Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та

долинян. Згадувані дослідники відзначають таку різницю: гуцули —

аристократи гір, активні, заповзятливі, настирливі, працьовиті,

невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться

смерті, індивідуалісти, наївні і довірливі. Натомість бойки —

доброзичливі, надійні, послужливі. Скромні, демократичні, запальні і

схильні до бійок, здібні до всілякої ручної роботи, працьовиті, але не

перетруджуються. За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко

примиряються зі своєю долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу, самолюбиві,

не такі послужливі, як бойки, працьовиті, швидко полонізуються і

словакізуються. Долиняни — нерішучі, бо ще не мають остаточної думки

про свою належність до угорців, перейняли від мадярів багато з

матеріальної і духовної культури, охоче пристосовуються до угорської

культури, релігійні, працьовиті, законослухняні, ставляться до угорців

як до панів.

Розбіжності у ментальності цих груп українців Закарпаття дуже помітні,

а тому їхня загальна ментальність розмита. Загалом вона добре

вписується в загальноукраїнську. Пропагований лідерами русинізму

«вроджений центральноєвропейський менталітет» українцями Закарпаття

сприймається як угорський. А за матеріалами Федора Потушняка, мадяри —

пани, тілесно слабші за українців, запальні, схильні до гулянок і

бійок, не дотримуються постів, не шанують Бога, паскудно лаються, а

тому у багатьох українських селах безбожну людину називають «мадяром».

Порівнявши наведені риси, навряд чи випадає говорити про «вроджений

центральноєвропейський менталітет» закарпатців.

— Ми говорили про етнічних маргіналів, які походять зі змішаних

родин. Але трапляються люди, котрі не люблять своєї нації, хоча й мають

однонаціональне походження. Що каже про це етнологія?

— Такі особи називаються культурними маргіналами. Як правило,

вони виховані не на традиціях етнічної культури, а на стику культур і

не мають глибокого національного почуття. Народної творчості, пісні,

фольклору на психологічному рівні вони не сприймають. Так, історія

Закарпаття знає таке характерне явище, коли представники інтелігенції

не почувалися ще мадярами, але вже не хотіли бути русинами, бо

виховувалися на угорській культурі.

Маргінальна по суті американська культура. Її найвразливіше місце —

відсутність традицій, закоріненості. Тому американцям властиві

поверховість, зовнішні ефекти, нестійкість до впливів змін середовища.

Якщо порівняти психологію американців і німців, то ми побачимо велику

різницю. Так само сильно контрастуватимемо й ми.

На жаль, у часи комуністичного режиму на Закарпатті йшло продумане

нищення традиційної культури, насадження нової, совєтської,

маргінальної по суті. Згадаймо шлягер «Мой адрес не дом и не улица, мой

адрес — Советский Союз». Для культурного маргінала не має значення, що

святкувати: християнську Пасху, єврейський Песах чи комуністичний День

Жовтневої революції. Йому важливий не зміст, характер, символіка свята

чи обряду, а практична потреба психологічної розрядки — погуляти.

Велику роль у маргіналізації відіграють сучасне українське телебачення

і радіо. Вони формують культурних маргіналів, які згодом стають

етнічними.

— Сьогодні часто говорять про багатонаціональне Закарпаття. Чи

справді можна так висловлюватися, виходячи зі світової практики? Адже в

такому разі однонаціональним не буде жодне місто чи регіон на планеті?

— Не можна говорити про Закарпаття як про багатонаціональний край, якщо

українці в ньому становлять майже 80%. Потрібно говорити про українське

Закарпаття, в якому, поруч з українцями, проживають національні меншини

угорців, румунів, словаків, німців та представники інших етнічних груп.

— Чому серед нацменшин ви не назвали росіян?

— Тому що це мігрантська група, яка поки що не вкоренилася в

Закарпаття. Часто ці нові переселенці не вважають наш край своєю

батьківщиною, політично і культурно орієнтуються на Росію, не бажають

інтегруватися в українське суспільство, з легкістю переїжджають у нові

регіони чи навіть країни. Ось уже їхні правнуки, сподіваюся,

інтегруються і почуватимуться як вдома. Так, як скажімо, закарпатські

румуни, яким тут добре, і нікуди вони виїжджати не збираються. Вони

інтегровані в українське суспільство, хоча й зберігають свою

національну самосвідомість і традиційну культуру.

Повністю одноетнічних держав у Центральній Європі немає, за винятком

Польщі, в якій 98% населення — поляки. За міжнародними стандартами, усі

європейські країни, в яких державотворчий етнос становить 75%,

вважаються однонаціональними. І Україна в цілому, і Закарпаття зокрема

абсолютно підпадають під статус однонаціональних. Проблему

багатонаціонального складу Закарпаття нагнітають політики певної

політичної орієнтації і підтримують сусідні держави у своїх інтересах.

До абсурду доходила теза про сто національностей, які живуть у нашому

краї. Перепис 1989 року проводився, коли на Закарпатті служили десятки

тисяч вояків з цілого Совєтського Союзу. Тому там можна було зустріти,

наприклад, кількох бурятів, чукчу чи евенка, яких усіх зараховували до

«багатонаціонального» складу Закарпаття.

— І на завершення нашої розмови: які перспективи політичного русинства на Закарпатті?

— Перспективи русинський рух як етнографічний і політичний не має

жодної. Наявність української держави сприятиме подальшій інтеграції

української нації не тільки політично, а й культурно.

Культурно-побутові відмінності між регіонами України, субетносами й

етнографічними групами українців будуть і мусять бути, бо їх наявність

робить етнос самодостатнім у внутрішньо-культурному діалозі. Приклад

того — як козацька пісня поширилася на Закарпатті, а закарпатська стала

загальноукраїнською. Це ліквідовує потребу нації приймати маргінальні

культурні запозичення ззовні.

На рівні політиканства русинізм живитиметься доти, доки ті чи інші

політичні сили вбачатимуть у ньому користь для себе. А по-друге, чому в

нас так багато партій, рухів, організацій? Тому що вони дають

можливість окремим особам, які мають забагато внутрішньої енергії,

прагнуть визнання, стати лідерами цих партій і задовольнити свої

амбіції. Часто це треба оцінювати саме так. Чому русинські товариства

розкололися на десятки? Бо всі хочуть бути вождями!

Людина — істота емоційна, і в понад 90% своїх вчинків керується емоціями. Тож будьмо інтелектуалами, які слухаються розуму.