Микола Мушинка: «Від України ми вже не відречемося»(ФОТО)

— Пане Миколо, як і коли прийшло до Вас національне самоусвідомлення? — Національне самоусвідомлення в мене було з дитинства. Батько ще в дошкільному віці брав мене на ярмарки до Бардієва, які відбувалися щосереди. А там, як в Остапа Вишні, все мукало, хрюкало, мекало, кудкудакало, а люди говорили інакше, ніж у моєму рідному селі Курові. «Чому це так?» – питав я у тата — „Бо вони католики й говорять по-словацьки”. — «А ми хто?» — «А ми — руснаки». У Пряшівській російській гімназії, куди батько 1947 року привіз мене десятирічним хлопчиком, мене переконали, що русини – це те саме, що русскіє. І я (як і вся моя генерація) вважав себе русским (росіянином). В гімназії ми вивчали російську мову і російську літературу, а українського літературного слова зовсім не чули. Та в 1953 році влада перейменувала російську гімназію на українську одинадцятирічку і нас змусили вивчати українську мову і літературу. Майже щозими в ті важкі післявоєнні роки в нас були т.зв. «вугільні канікули». Через брак палива нас на два тижні, а інколи й на місяць, відправляли додому. До нашої сільської хати щовечора збиралося по 8-10 сусідок з куділлю (щоб дома заощадити нафту). Жінки пряли, а я дослухався до їхніх розмов і при нафтовій лампі завжди щось читав. «А ну, Миколо, прочитай і нам щось із тих книжок», – просили жінки. Я читаю Пушкіна, Некрасова, Маяковського – вони нічого не розуміють. Одного разу я прочитав їм «Катерину» Шевченка. Всі затихли і почали плакати. На другий вечір прийшло їх ще більше: «Ану, Миколо, прочитай нам іще з тої книжки, што по-нашому». Я їм читаю «Тополю», «Наймичку», а вони знову тихцем сльози втирають. Усе розуміють. «То який же я росіянин, коли рідна мати мою російську мову не розуміє? – міркував я. – А мову Шевченка вважає „нашою”». Я почав глибше вивчати українську мову, літературу, історію і прийшов до переконання, що ми є українцями. Та справжнім українцем я став лише в Празі під значним впливом свого професора Івана Панькевича, який спрямував мене на вивчення фольклору мого рідного краю. — Як би Ви охарактеризували еволюцію українців Словаччини від першопочатків до нині? – Немає жодного сумніву, що основна частина українського населення прибула на Пряшівщину в часі т.зв. «волоської», тобто «пастушої» (не румунської!) колонізації – в 13-17 століттях зі сходу, тобто з території нинішньої України (хоч поодинокі «руські» поселення тут існували ще до приходу мадярів у 9-10 столітті). Прибули вони під етнонімом русини, який тоді був притаманний для всієї Русі (Київської, Галицької, Карпатської). Основним їхнім зайняттям було вівчарство. Місцева шляхта, в основному угорська, їх приймала на рідко заселені простори і на певний час звільняла від податків, бо пастухи випалюванням лісів і кошаруванням перетворювали дикі хащі на врожайну землю. Та коли землевласник захотів їх закріпачити, вони цілими громадами переселялися далі на захід або на північ (на територію Лемківщини) – до іншого пана, який так само надавав їм „волю”. Але врешті-решт їх таки зупинили і закріпачили. Свій протест проти кріпацтва русини висловлювали опришківським рухом та численними повстаннями. Їхнім культурним центром був василіанський монастир у Красному Броді біля Меджилабірців, спочатку православний, пізніше (після Ужгородської унії 1646 року) – греко-католицький. Уся їхня культура була спрямована на Київ, Львів, Ужгород. Звідти вони одержували церковні книги, ікони. В ХХ столітті русини нинішньої Словаччини прожили в п’яти державах, не покидаючи своїх поселень (яких нараховувалося понад 250): до 1918 р. – в Австро-Угорщині; до 1939 – в „першій” Чехословаччині; до 1945 року — в Словацькому штаті (державі); до 1992 – в „другій” Чехословаччині; від 1 січня 1993 року – в Словацькій Республіці. І кожна з цих держав намагалася їх асимілювати. Та ми вижили. Досі в 230 селах Пряшівщини народ розмовляє лемківською або бойківською говіркою української мови. Як довго це триватиме – невідомо.Микола Мушинка (праворуч) з членами своєї фольклорної групи. Криниця, 2008 р. – Як би Ви охарактеризували цю еволюцію на прикладі вашого рідного села Курів? Перша згадка про моє рідне село Курів, що знаходиться на самому кордоні з Польщею, є з 1332 року. Тоді село було римо-католицьким, заселеним правдоподібно поляками. Мало римо-католицького священика і платило податок до панської каси. Моя бабуся по батькові називалася „Дзямба” (Дзюба) і була римо-католичкою із сусіднього „католицького” села Ґабольтова. Вийшовши заміж за мого діда, стала русинкою і греко-католичкою. В „руському” дусі виховувала своїх сімох дітей і п’ятеро внуків. Населення в селі кілька разів мінялося. В 16 столітті до села прибула велика група русинів зі сходу, і в 17 столітті вони вже становили більшість. Побудували православну церкву і мали православного попа. Римо-католицького плебана в селі вже не було, хоч костьол залишився. Селяни були закріпачені за Маковицьким панством. У 1490 році на Бардіїв і околицю напало польське військо, і за три роки Курів майже повністю вилюднився. В 1492 році в селі залишилося лише вісім хат та й з них заселені були лише чотири. В 1618 році у селі вже були 52 хати, причому в одній хаті жило й по кілька сімей. З цього року маємо точний іменний список селян – підданих Маковицького панства. З них лише одне прізвище залишилося в селі до сьогодні. У 1773 році Курів згадується як село із словацько-руською мовою. В 1806 році досліджувалась релігія і мова церковних проповідей кожного села в Австро-Угорській імперії. В Курові тоді жило 457 греко-католиків (70 греко-католицьких подружніх пар та сім змішаних із римо-католиками). Мова проповідей — чисто руська. 1910 року в Курові було 505 людей, з них – 475 русинів (94,06 %) і жодного словака. В 1921 році 517 людей, з них – 388 записалося русинами, а 110 – словаками. В 1930 – 603 жителів (552 русинів і 37 словаків), в 1980 році – 309 українців і 264 словаків. При останньому переписі населeння 2001 року із 546 жителів вже 356 людей записалося словаками, 76 – русинами, а лише 13 – українцями. До 1995 року в початковій школі (1-4 класи) мова навчання була українською, а учнів старших класів державний автобус завозив до сусіднього словацького села Ґабольтова, де школа була словацькомовною, однак українська мова до 2000-го року викладалася як предмет. Останніх п’ятнадцять років ні в Курові, ні в Ґабольтові української мови нема. Нинішнє молоде покоління, на жаль, вже азбуки не знає. Багато з них навіть до батьків звертається по-словацьки. Монографію про своє рідне село я змушений був написати по-словацьки, бо українською її би прочитало декілька односельців. А 1500 її примірників словацькою мовою розійшлося протягом кількох тижнів. В книжці я намагався пояснити землякам, хто вони і чиї вони діти. Та практичних результатів вона, на жаль, не принесла. В Курові є три молоді невістки з України – зразкові дружини, матері й господині. Але всі намагаються чим швидше пословачитися. І ще: в Курові є три діючі храми – римо-католицький, греко-католицький і православний. І жодних міжконфесійних конфліктів немає. — Наскільки помітними є українці в Словаччині? — Є багато вихідців з українських сіл, які працюють в різних словацьких установах на високих посадах: професори університетів, визначні вчені, академіки, артисти, журналісти, лікарі, інженери, директори заводів, багаті підприємці. Є навіть депутати парламенту русько-українського походження. Та майже всі ці люди назовні виступають як словаки, і такими їх вважає словацьке суспільство. До української та русинської національності голоситься лише невеличка група гуманітарної інтелігенції та й вони зі своїми дітьми та внуками говорять переважно по-словацьки. В Словаччині (на відміну від України та інших країн) існує якесь незрозуміле упередження до національних меншин: угорців, ромів, українців. — Що буде з українцями Словаччини через 20-40-60 років? — Через 20 років нинішня „молода” словацькомовна генерація стане „середньою”, через 40 – і середня стане „старшою”, а через 60 років у Словаччині не буде вже ні українських, ні русинських сіл. У майже кожному, або у переважній більшості з них населення буде говорити словацькою літературною мовою, тоді як в сусідніх словацьких селах люди і надалі говоритимуть шариською та земплинською говіркою словацької мови. Якщо не настануть радикальні зміни (а їх важко передбачити), то через півстоліття у Словаччині не буде ні русинів, ні українців – як національних меншин, а залишаться „словаки русько-українського походження”. — Дехто дорікає вам, що ви – „всеїдний”, займаєтеся багатьма і дуже різними справами. Що на це скажете? — Це – правда. Я стараюся надолужувати прогалини в кількох галузях україністики та карпатистики та завжди намагаюся писати про нові або призабуті теми, головним чином, знайомити читачів з невідомими їм іменами, установами та подіями. Отже, доводиться писати про історію, етнологію, літературу, мову, образотворче мистецтво, культурологію, музейництво, театр і навіть про діячів таких віддалених галузей як географія, правознавство, музика, природознавство та технічні науки. Підкреслюю, я не намагаюся проникнути в глибину жодної з цих галузей, а лише звернути увагу дослідників та широкої громадськості на невідомі або несправедливо призабуті імена та явища, часто загальноукраїнського значення. — Все-таки, яка головна праця Вашого життя? — Важко сказати. Найбільше уваги я присвятив фольклору русинів-українців Словаччини. Тут на перше місце я би поставив антологію „З глибини віків” (Пряшів, 1967) та монографію „Народна культура південних лемків” (Нью-Йорк, 1988). З персональних монографій я би назвав чотири книжки про фольклориста Володимира Гнатюка, монографії про мистецтвознавця Володимира Січинського, юриста Станіслава Дністрянського, політика Степана Клочурака, мовознавців Івана Панькевича та Івана Зілинського, три книжки про Музей визвольної боротьби України в Празі, альбом „Екслібриси шестидесятників” (Бавнд-Брук, 1987) та кілька інших. – Що би ви в житті зробили не так? — Мабуть, не одружився би в такому ранньому віці, бо „студентські” подружжя мало коли витримують пробу часу. Так воно було й у мене. Все інше я би зробив так, як зробив. — Звідки взялися Ваші знамениті вуса? — Коли на початку 70-х років минулого століття мене звільнили з роботи у Пряшівському університеті і суворо заборонили друкуватися та займати будь-яку посаду, пов’язану з працею з людьми (щоб я, не дай Боже, не переносив на них свої „контрреволюційні” погляди), я найнявся пастухом в щойно заснованому колгоспі рідного села Курова. Там я з подружжям учителів місцевої української школи Марією та Іваном Половцями заснував фольклорну групу „Курівчанин”, для якої складав програми, побудовані на основі місцевого фольклору, який я добре знав не лише як уродженець села, але і як фольклорист-професіонал з дипломом доктора філософії і кандидата філологічних наук. І в кожній цій програмі, одягнувшись у дідову свиту (чугу) і батькові сукенні штани (холошні), камізельку (брушляк), баранкову шапку та постоли (бочкори), я виконував роль головного героя – старого досвідченого дідуся, який розповідає молодим, „як то було колись”. З цими програмами ми завойовували перші місця на загальнословацьких і міжнародних фестивалях. Мені (та не лише мені) було ніяково, що я „голобородько” (тоді мені було 33) – граю старого діда. До такої ролі годилися би вуса. І я їх запустив. І вже майже 40 років не можу розлучитися з ними, хоч дружині вони анітрохи не подобаються. Та, мабуть, із ними і опустять мене в могилу, бо на старість не хочеться міняти фізіономію. — Який день вважаєте найщасливішим? — Північ 21 березня 1965 року, коли я вперше поцілував свою нинішню дружину. — А який найсумніший? — 30 серпня 1981 року, коли працівники кошицької державної безпеки забрали в мене службовий паспорт (виданий Словацькою академією наук у Братиславі), з яким я мав наступного дня летіти в канадський Едмонтон, де вже була для мене резервована посада гостюючого професора. Замість професорської кафедри я до червня 1990 року змушений був працювати кочегаром квартирного управління. — Яким був найкращий подарунок на Ваше 70-річчя? — Коли автобусом з Курова до Пряшева приїхав привітати мене весь колектив „Курівчанина” зі спеціальною програмою про моє життя. — Що для вас є допінгом? — Останній термін здачі матеріалу до друку. — А як би Ви охарактеризували самого себе? — Двоюрідна сестра з Канади Зузька назвала мене „забудькуватим професором”. І я погоджуюся з такою характеристикою, бо і справді весь час чогось не встигаю і щось забуваю. — За що Вас сварить дружина, діти, колеги, сусіди, недоброзичливці? — Дружина – за неохайність в одяганні, діти – що беру на свої плечі забагато праці і не дбаю про здоров’я, колеги – що не пишу похвальні статті про них та не рецензую їхні твори. З сусідами я ще не посварився, а недоброзичливці лають за все, що роблю і пишу, хоч майже нічого того, що я пишу, вони не читають. — Чи щаслива Ви людина? — Навіть дуже щаслива. Маю професію, яка є моїм гобі. Роблю лише те, що мені хочеться і що мене тішить. Маю чудову дружину, трьох добре забезпечених синів і п’ятеро внуків. Та і ми з дружиною забезпечені непогано. Маю власну стріху над головою, сад, поважну бібліотеку, непоганий архів та добрих друзів й однодумців вдома, в Україні та у світі.— Який найкращий комплімент чули ви у житті? — „Діду, я був гордий за тебе, коли ти на уроці краєзнавства в нашому класі розповів про фольклор і про себе”, – сказав мені онук Юрко – семикласник Пряшівської об’єднаної школи ім. Т. Шевченка. — Як працюєте? Розкажіть про свою творчу кухню? Яким чином вдається так багато зробити? — Для наукової роботи я маю ідеальні умови. Приженившись до дружини, я над їхнім двоповерховим будиночком побудував мансарду, яку перетворив у свій робочий кабінет з бібліотекою, що нині нараховує понад 20 000 одиниць. Із кухнею і дитячою кімнатою я був зв’язаний телефоном. Коли сини одружилися і повилітали з батьківської хати, їхню дитячу кімнату я перетворив у свій другий робочий кабінет. Сини обладнали його комп’ютерною технікою, якою бездоганно орудує дружина, бо я цього не вмію. Вона на комп’ютері переписує всі мої роботи, укладає мою бібліографію, веде кореспонденцію, нагадує всі мої обіцянки і суворо вимагає дотримування їх. У нагороду за це я всюди тягну її з собою. А вона, як і я, любить подорожувати. До Державної наукової бібліотеки маємо чотири хвилини ходу, до факультетської – десять хвилин. Все під рукою. Будучи пенсіонером, я зовсім змінив режим дня. Починаю працювати з дев’ятої-десятої години ранку і до обіду. Після обіду лягаю спати на годину-дві. Потім працюю до сьомої вечора. Точно о сьомій дружина кличе до вечері. За накритим столом ми цілу годину дивимося словацькі теленовини, наступну годину – українське телебачення (маємо 12 українських сателітних каналів). Інколи ще й якийсь цікавий телефільм. Працюю до 11-12 години ночі. О 3-4 ночі прокидаюся (простата) і працюю до 6 години ранку. О 6-ій знов лягаю на дві години. Це – ідеальний режим дня, який майже ніколи не дотримую, бо майже щодня хтось до нас приходить (рідня, студенти, аспіранти, закордонні гості), або ми кудись ідемо (лекції, семінари, конференції, наради, театральні вистави, зустрічі з друзями). – Ваша філософія життя? – Навіть із найскладнішої ситуації знаходити вихід. Працювати так, щоби твоя праця була корисна людям і ти мав із неї задоволення. – Як Ви оцінюєте останні президентські вибори в Україні? — У понеділок 8 лютого подзвонив мені з Курова двоюрідний брат Іван Буйда (співзасновник колективу „Курівчанин” та колишній член Президії ЦК КСУТ): „Миколо, ти хочеш, щоби ми були українцями, вивчали українську мову, а більша половина громадян України бажає, щоб державною мовою була російська?”. Я пояснюю йому, що це не зовсім так. А він мені: „Як не так? Президентом України демократичним способом обрано Януковича, який запровадження „другої державної мови” поставив в основу своєї передвиборчої програми. І більшість українців віддала голоси йому. Президент, довідавшись про перемогу, свою подяку українському народові виголосив не рідною українською мовою, а … російською. Та коли Президент України соромиться рідної мови, то що ти хочеш від нас, русинів-українців у Словаччині?» Я змушений був погодитися з тим простим робітником. Для русинів-українців Словаччини Україна і досі не була „привабливою” країною. А нині – тим