тепер кожен зможе на Закарпатті

 Хоч зима цього року й була щедріша на сніг, ніж дві попередні, та Закарпаття не балувала. А через кризу вперше за останні роки на крайових турбазах протягом но­ворічно-різдвяних свят були вільні місця. Однак та ж криза ще раз засвідчила, що напрямок на розвиток області, насамперед як туристично-рекреаційної, є правильним – у нас ще не така катастрофічна ситуація як на сході України, де домінують промислові підприємства, до того ж масштабні. Як далі розвиватися цій галузі, чому закінчилася ера «окремих нірок» і як у наших Карпатах озолотитися – «СЗ «Паланку» розповів завкафедри туризму УжНУ Федір Шандор.

 

– Сьогодні, напевно, всі розмови починаються зі слова «криза». Ви, як науковці, знаєте, що робити, аби во­на якнайменше зачепила прі­ори­тетну для Закарпаття галузь – туристично-оздоровчу?

  Повинен бути якомога більший пакет пропонувань, аби туристи приїздили знову й знову. Для цього треба  тісну і постійну співпрацю державних органів, науки і бізнесу. Науковці мають аналізувати, пропонувати нові ідеї, розробляти їх, державні органи –забезпечувати різними актами, дозволами, сертифікацією маршрутів, а біз­нес – вкладати гроші. Відтак починає діяти круговий цикл: бізнес, вкладаючи гроші, платить податки, з них державні органи фінансують науку, яка знову продукує новації, і так відбувається рух, удосконалення.

 

 У цьому й наступному роках наш туризм може очікувати певний бум, бо є застереження, що Європа через наші перманентні політичні кризи і газові війни умовами видачі шенгенських віз посилить «залізну завісу». Крім того, у людей знизилися доходи, а курс долара росте, тому вони відпочиватимуть удома. Треба буде переходити з туризму багатого й вище середнього – до середнього й нижче середнього. А це – життя у сільських сади­бах, гостели, мотельчики, які зможуть дати відпочинок за принципом «дешево й сердито». Та цьому відпочинку потрібне наповнення. Нещодавно у Держкомтуризму йшлося про те, що в нас багато садиб не можуть запропонувати нічого, крім шашликів і простої екскурсії. Але люди приїздять не в готелі й ресторани. Вони прагнуть лікуватися, оздоровлюватися, користуватися історико-культурними особливостями – від га­строномічного туризму до військового, мінеральними й термальними водами, побувати на фестивалях. Украй потрібні нові туристичні продукти, анімації, бо від одного й того ж люди втомлюються, особливо ті, хто приїздить на Закарпаття не вперше.

Нові туристичні шляхи активно створюються і в сусідніх із нами країнах. Нині Словаччина, Чехія, Польща, Угорщина на своїй біді переконалися, що треба дбати не лише про власні туристичні зони (а власникам об’єктів у них – про свої курорти), а разом працювати на єдиний бренд – Карпати. Інак­ше буде те, що сталося у новорічно-різдвяний сезон 2008–2009 у Високих Татрах.

У травні на науковій конференції теоретики передбачали, що Татри втратять до 40 % туристів, а реалії засвідчили, що туристичний потік скоротився приблизно на 76 %. Із 20 грудня до 12 січня ця зона втрачала щодня близько 520 тисяч євро. Їх, застосую такий термін, демпінгнули Альпи – об’єд­нання Швейцарії, Італії, Словенії та Австрії. Вони, наприклад, брали 20 доларів за ті ж послуги, які в Татрах коштували 30. Квиток на літак із Москви до Попрада коштував, умовно сказати, 100 доларів, австрійці ж ор­ганізували за нижчу ціну рейс до одного з найбільших курортів у своїй країні. Відтак якщо раніше до Попрада щодня прибувало 7 літаків із різних міст Росії, то тепер... 4 за весь сезон – за 20 днів!

Усе це сталося через те, що татранські туроператори, турагенти, не виробили спільної програми дій, стратегії розвитку регіону. Сподівалися: це ж Татри, сюди однаково приїдуть...

Те саме може бути через рік із українськими Карпатами – Львівщиною, Буковиною, Закарпаттям, Франківщиною, бо з’являться зони, які демпін­гуватимуть нас. Якщо це зроблять у Сло­ваччині, то дешевше буде взяти шен­генську візу, ніж відпочивати тут. Влітку угорці переживатимуть кризу своїх термальних туроб’єктів, бо маркетингові війни уже почали Словенія й Італія, котрі мають власні термальні зони. Тому в Мадярщині, де нині не об’­єднані представники туристичного біз­несу, буде та ж проблема, яку мали словаки й чехи у зимовий сезон. Якщо не розкручуватиметься єдиний бренд Карпат, ми програємо таким «зубрам», як Альпи, Середземне море, Піренеї, Скандинавія. Туреччина вже показала, як вона може понизити рейтинг Ізраїлю та Єгипту. Терористичні війни проти туроб’єктів, скажімо, захоплення аеропорту в Таїланді, засвідчили, наскільки туризм є вразливою галуззю.

Крім того, поширення Інтернету сприяє тому, що досвідчені туристи не користуються послугами турагенцій – і транспорт, і готелі замовляють в онлайн-режимі.

Цей новорічно-різдвяний сезон на Закарпатті теж показав, що багато власників туроб’єктів не готові працювати – побудували чудові споруди, але це ще не бізнес. У нашій області діє близько 700 об’єктів туристично-рекреаційної сфери, а хто з їх власників і скільки дав коштів на рекламу не себе, а Закарпаття?

– Кафедра туризму розробила й провела сертифікацію кількох туристичних шляхів. Які результати можете від­значити?

– На загальноукраїнський конкурс від Закарпаття кафедра туризму, туристично-інформаційний центр й управ­ління туризму ОДА висунуло 4 туристичні шляхи – винний, гастрономічний, мінеральних вод і військовий. Вони узагальнені за всіма нормативами, сертифіковані, мають описи різних анімаційних ідей, анотації, методи й методології проведення екскурсій цими шляхами.

Наші науковці й Агентство розвитку «Високі Татри», інші колеги висловилися за об’єднання всіх туристичних шляхів на території, що входять до географічної зони Карпат – Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Угорщини, України та Сербії в один великий туристичний шлях. Наприклад, винний шлях пролягає від Білих Карпат у Чехії через зону Токай у Словаччині й Угорщині, через українську Берегівщину, румунську Трансільванію аж до Сербії.

Єднаємо й шляхи, що ведуть вій­ськовими лініями, мінеральними й термальними водами, зонами спелеотуристики в Угорщині, на Закарпатті, в Словаччині, Чехії. 

Колеги-науковці зі словацького боку вже хочуть брати наших студентів на практику, готувати їх (скажімо, у нас нікому навчати, як провадити туризм у горах). Пройшли також переговори з Михайлівською готельно-ресторанною школою щодо підготовки кадрів – вони прагнуть підвищувати конкуренто­здатність нашого сервісу, бо приїхати в Ужгород із Кошіце для туристів не є проблемою, а для турпідприємців це розширення продукту. Нарешті зрозуміли, що нічого рятувати тільки Словаччину, треба рятувати Карпати як бренд. 

Тепер ближче до наших реалій. Асоціація виноградарів та виноробів Закарпаття свого часу звернулася до нас із проханням, аби кафедра туризму й туристично-інформаційний центр провели тренінги, навчання. Два місяці у вихідні ми це робили. Винороби навчилися, як працювати з тим, що мають: як проводити дегустацію, що говорити, які мають бути склянки, штопори та багато іншого. Вирішили зробити туристичний винний шлях. Нині на Закарпатті вже 6 фестивалів виноробів. На деякі навіть не всі приїздять – не мають продукції через те, що надто великий попит на місцях, туристи їх самі знаходять.

Ми перезнайомили виноробів, для цього провели навіть цілий фестиваль «Євро-Карпати». Також винороби пройшли сертифікацію інституту Таїрова й склали іспити управління туризму ОДА як екскурсоводи винного туризму. Для цього плани своїх дегустацій виклали письмово, тепер мають із чим працювати. Їхні телефони внесені на всі дотичні сайти, адреси мають туристичні агенції.

Відтак узялися за гастрономічний шлях – класифікували, щомісяця проходять 2–3 фестивалі. Все узагальнили, виклали у буклеті, Берегівська спілка взялася координувати справу. Так само опрацювали матеріали з вій­ськового туризму. Виявили, що на території краю маємо не лише лінію Арпада, а шість колишніх оборонних ліній. Уже уклали угоду з угорським Бюро туризму, і вони постачають нам тих відпочивальників, яких цікавлять вій­ськові об’єкти. Те саме з мінеральними водами: люди вже знають, що на Закарпатті є не лише «Поляна Купель» чи «Лужанська». Мінеральні води об’­єднали з термальними. Адже у нас вони є не лише в Берегові й Косині, маємо й родонові води, загалом 8 об’єктів.

– Знаю, розробляєте й далі туристичні шляхи…

– Так, зокрема «Золото Карпат». Кафедра туризму входить до Всесвіт­ньої асоціації геотуризму, тож маємо можливість вивчати, порівнювати, що є за кордоном. У Словаччині й Чехії працює «Сріберна цеста», або «Сріб­ний шлях», – маршрут туди, де у середньо­віччі були копальні срібла. Лю­ди можуть побачити ці місцини, спробувати видобувати благородний метал, відчути життя гірників. Такі ж анімації дуже поширені в туризмі Канади та США.

У Берегівському, Рахівському, Тячівському, Мукачівському районах колись були золотокопальні, де видобуток проводився кількома методами. Наприклад, поблизу гірських річок і сіл Грабова, Герцівців, Тростяниці на Мукачівщині були невеличкі зони, де намивали золото. Так само поблизу Ділового на Рахівщині, біля Угольки, Тарасівки на Тячівщині. А підземним методом добували у зоні Мужієва, де й за незалежної України спробували добути українське золото.

У перерахованих зонах поки що  туристичної інфраструктури не­має, але розробка шляху, популяризація цієї атракції може привести до появи «зелених садиб», а, крім Берегів­ського району, це наразі переважно де­пресивні регіони.

Ще один напрям у туристичному шляху «Золото Карпат» – пошук напівкоштовного каміння, яке не підлягає видобуванню. Скажімо, у нас є розсипи грагомідів, або марамороських діамантів, що науковою мовою відомі як гірський кришталь. Найбільше його в долинах Чорної Ріки, Репинки (Між­гірщина – біля Пилипця, Подобовця, Ізок, Репинного). У радянський час ці кришталики від жовтого кольору до червоно-чорного збирали, щоб використати в радіотехнологіях. Тепер на місця, де вони поширені, туристів вивозять із деяких садиб, але хаотично.

Також на Перечинщині є розсипи гірського гранату – це напівдорогоцінний камінь бордового забарвлення. Поблизу Ужгорода – розсипи опалу, які називають у нас унгваритами.

Третій напрям у цьому маршруті – соляний шлях. Він вливався у Великий соляний шлях Європи – від Солотвина вздовж Тиси, а пізніше по ній. З допомогою Технічного інституту міста Кошіце цей шлях якраз об’єднується зі словацьким, і вже два закарпатські аспіранти, які вчаться у Кошіце, пишуть з дотичних тем дисертації.

— Задум дуже цікавий, але  як, наприклад, можна повезти туристів у Мужієво, коли там біда з екологією, точаться баталії, чи працюватиме золоторудник?

– Ми докладно розписали зони Перечинщини, Міжгірщини, поблизу Ужгорода щодо видобутку напівдорогоцінних каменів. А деякі просто не можемо розписувати, бо влада не знає, що з ними робити – нема ні грошей, ні фахівців. Так і щодо Мужієва.

Важко повірити, але в нас немає просертифікованих туристичних маршрутів «Замки Закарпаття» або «Дерев’я­ні церкви Закарпаття». Екскурсія по Ужгороду передбачає й відвідання замку, Мукачевом – Паланку.  А в екскурсії Хустом замок і не передбачено, бо до нього годі дійти. До наших дерев’яних церков і окремих замків ще треба якось доїхати, там годиться встановити таблички, дізнатися про історію цих споруд. І, головне, щоб із туристами нічого не сталося. У деяких наших замків навіть статус не ви­значений, дуже мало об’єктів мають паспорти, не обстежений їхній стан, є й такі, що взагалі не занесені в реєстр. Тому ми розробляємо туристичний шлях, тоді ним цікавляться, починають щось у його рамках робити. За кордоном для цього бізнес і влада збирають науковців, замовляють і платять, а ми поки що працюємо на власному ентузіазмі.

Тема Мужієва дуже болісна для Закарпаття. У Банській Бистриці подіб­не питання використання шахт для туристичних атракцій вирішили дуже розумно: зробили міні-паровози, задіяли шляхи для вагонеток, возять 2–3 км по шахтах людей, показують, як добували всілякі метали.

На державному рівні треба вирішити, що краще: намагатися задовольнити примарні амбіції й мати купу проблем, зокрема екологічних, чи заробляти тут гроші на туризмі. На цій території ще збереглися унікальні винні підвали, де витримувалися чудові мускатні сорти. Поблизу є два замки, атрак­ції – Гечанський фестиваль різників і слив, у Бакті пробурені і в радянський час діяли термальні джерела, які можна використовувати для басейнів, поряд – руїни унікального храму 12 століття.

До того ж мужіївська зона – найтепліша на території Закарпаття, там хороша родюча земля. В угорській історії виноградарства зафіксовано, що як був неврожай у зоні Токаю, то певні сорти винограду привозили з території біля Мужієва. А видобуток золота, особливо хімічним способом, у Мужіївській долині може загрожувати зміною клімату, підземних вод, локальною катастрофою для всього краю. Те саме стосується й золоторудника у Діловому, де вже сталася екобіда.

Мусимо зважати, що тепер ми від­повідаємо не тільки за свій край, а й за Карпати – зокрема і як за туристичний бренд. 

Лариса  ПОДОЛЯК