На Швабській вулиці в Ужгороді що тріумфально увінчується собором отця Сидора, вже буяє справжня Європа. Магазини, кафе, продавці-фотомоделі — голова крутиться. Недавно одну з останніх циганських халуп із ділянкою викупили під чергову європейську споруду за 300 тисяч доларів. Я в це, щоправда, не вірю. За місяць праці на головну газету області я отримав 93 гривні 50 копійок, і тому фантастичні ціни на Швабській вважаю утопією чистої води, яку ніяк не заморозять запізнілі морози.

Хай не сценарій, а свинарій, — але він, можливо, приніс щастя багатьом людям, які, чествуючи свиней, не втратили людяності.

На Швабській вулиці в Ужгороді що тріумфально увінчується собором отця Сидора, вже буяє справжня Європа. Магазини, кафе, продавці-фотомоделі — голова крутиться. Недавно одну з останніх циганських халуп із ділянкою викупили під чергову європейську споруду за 300 тисяч доларів. Я в це, щоправда, не вірю. За місяць праці на головну газету області я отримав 93 гривні 50 копійок, і тому фантастичні ціни на Швабській вважаю утопією чистої води, яку ніяк не заморозять запізнілі морози. Та не в тому річ, а в тім, що від європейської Швабської відгалужується вулиця Конопляна, страшніша за Смоленську дорогу, якою відступали французи від москалів. Не подумайте, що на Конопляній живуть наркомани і курять "план". Ні, просто назва така. А увінчується вулиця, наче сусідня Швабська згаданим собором, майстернею кераміка В’ячеслава Віньковського, котрий входить до чільної десятки анімалістів України, і аж із 1984 року бере участь у всеукраїнських та міжнародних виставках. Наразі у своїй керамічній печі він випікає свиней на щастя і добро всьому українському народу, а не просто для формального поклону китайським гороскопам.

"МОЇ СВИНІ КРАСИВІ, ЩОБ УКРАЇНСЬКІ СВИНОПАСИ ПРАГНУЛИ ДО ЯКІСНОГО РОСТУ, ПІДТЯГУЮЧИСЬ ДО СВИНЯЧОГО ЕКСТЕР’ЄРУ…"

Таке, майже кредо, задекларував Віньковський, поки я розглядав свиней у його майстерні, схожій на музей старожитностей.

— Село їсть людей, — розмірковує Віньковський. — Там не дивляться на небо. Всі заклопотані картоплею, свинями і… турками. Треба побільше моїх свиней, щоб останні повтікали до себе в Туреччину.

Це він згадує столицю національних керамістів Опішню на Полтавщині. Люд там настільки пасивний, що без всякого бою туди прийшли турки, поселилися на постійно і тримають у руках місцевий базар. Навіть охорона там у їхній формі походжає. Один турок на парадичках спеціалізується, другий — на капусті. Чітко тримаються ціни на всі види продукції, а українських бабок з клунками розганяють з торговища, як дурних курей.

Як протест проти турецької диктатури в Опішні, й народилось у Віньковського “керамічне свиноводство”.

— Та, — додає, — якщо чесно свині — дуже вигідна справа перед роком Свині.

— А яка перспектива на подальші роки в доброчесній справі ліплення свиней?

— Велика! Людям від їх вигляду приємно, бо вони відразу відчувають себе красивішими. І нам, керамікам, від реалізації своєї твердої, мов камінь, “свинини”, є певний прибуток… Свиней на Україні взагалі-то стільки розплодилося тому, що їх не відбирали під час монголо-татарського іга чужинські “менти”. Так і в мене чисельні гості мають мусульманські схильності — просять подарувати або продати “дорогих” тварин, а свиней бояться і в руки взяти, щоб не подумали: “Родичі”. Рік Свині, думаю, відновить соціальну справедливість на користь свиней і підсвинків. Водночас антипатія деяких наших людей до свиней дозволить зберегти в майстерні хоч якісь плоди творчості, а то все розтягують, як турки в Опішні національну ідею.

— Дурний, хто проти свиней, — втручається в розмову дружина кераміка і сама теж знаний керамік Мирослава Росул. — Свіже сало лікує багато недуг. Його на зуб можна покласти, коли заболить. І біль ущухне, і голод. Сало врівноважує рівень холестерину.

ДО РЕЧІ, ПРО МОНГОЛО-ТАТАРСЬКИМЙ "НЕПОТРІБ"

Кабан — горде явище українського буття. За енциклопедією, це “рід ссавців, те саме, що й свиня, а ще — промислова назва самця свині дикої”. Татаро-монголи начхали, назвавши непотребом, на потрібних Україні ссавців. Вони принаймні кров з народу не ссуть.

Свійська свиня — справжня дворянка з розгалуженою генеалогією. Це, за науковими джерелами, парнокопитна тварина роду Sus, одомашнена за часів неоліту. Походить від європейських і азіатських диких свиней. Від свійських свиней одержують м’ясо, сало, шкури, щетину та іншу продукцію. Найпоширеніші в Україні велика біла порода свиней, а ще — миргородська степова біла, українська степова ряба, довговуха біла породи, ляндрас, п’єтрен, дюрок, уельська порода тощо.

В Закарпатті село Андріївка на Ужгородщині гордиться великою фермою в’єтнамських свиней. Дехто вирощує китайських. Цим показується толерантне ставлення українських свиней краю до свиней інших національностей.

"ПЕРШУ СВИНЮ ПОДАРУВАЛИ В СПІЛКУ ХУДОЖНИКІВ…"

Погладжували її добрячу 40-сантиметрову спину руки самого Бориса Кузьми — голови Спілки.. Біля його стола вона зараз і стоїть, “зустрічаючи” відвідувачів.

М.Росул згадала разом із виліпленою і живу тварину. А саме, як родина за її дитинства купила маленьке поросятко. Мама його помила. Сестра пов’язала голубий бантик. А назвали Грициком. Він постійно лежав на порозі з голубою стрічкою на шиї, радів друзям і сердито рохкав на недругів. Потім Грицик став кнуром. Сім’я посумувала трохи над його майбутнім і зарізала.

— Добре сало в Грицика, — говорили потім при трапезах.

— А наша свиня не була розбалувана, — гнівається В.Віньковський на такі дворянські спогади пані Росул. — Наша льоха жила тільки в загороді біля корови, а на люди її не випускали. В нашому селі Маниківці на Хмельниччині такої свинячої незалежності не зрозуміли б. Сказали б, що ми дурні...

— А в Опішні на пленері цього літа, — повертається Віньковський до свого заповітного, — завдяки темі витіснення турків з України ми переорієнтували на свій “свинотворчий” керамічний напрям багато молоді. На жаль, він поступається напрямку “ню” — зображення оголеної жіночої натури.

— А свинського “ню” ще не придумали? — запитую.

— Ні, бо порнографія в Україні заборонена.

ЗАБУЛИ СВИНСТВО — ПРО СВИНЕЙ ЗГАДАЛИ

Колись на Волині один чоловік, збираючи в лісі гриби, зустрівся на стежині віч-на-віч із вепром. Від страху дядько щосили свиснув. Вепр зупинився. Чоловік, щоб він не наближався, свистів і свистів.

— Чого свистиш? — підійшов його напарник-грибник.

— Не бачиш, — перелякано просичав той, — дикий вепр стоїть.

— То хай іде собі. Перестань свистіти.

Той перестав, і вепр пішов.

Така це допитлива тварина.

Журналістка Надія Маїк з Чопа за шкільної юності жила в Золочівському районі на Львівщині. Вона читала книжки, гуляла околицями, милувалася природою. І все це робила згідно письмового особистого плану розвитку. Люди її, певна річ, не розуміли. І Надя їх соромилася. Раз вона мала за планом прогулянку на поле. А там косарі косять. Щоб вони не сміялися, що дівчина гуляє просто так, Надія вирішила обійти їх лісом. Трохи заблукала. Коли лізла через велетенський бурелом, зненацька провалилась і впала просто на диких свиней. Ті перелякались і розбіглися.

— Тепер навіть деякі люди так здичавіли що зовсім не бояться журналістів, — скрушно змахує рукою Надія Маїк. — А свині в основному нормальні.

* * *

— Я — анімаліст від природи, — говорить В’ячеслав Віньковський. — З дитинства люблю всяку звірину. Це — моя стихія. Чому б і на кабанів не попрацювати перед роком Кабанячим. Якби я не став художником — то пішов би в зоологи. Чи єгерем. Мені нема проблеми, якого звіра робити. Лиш би звіром був.

— А в людях звірів ти не бачив?

— Ні, — смиренно знизав плечима Віньковський.

…Тут приїхала машина, що викачує каналізацію.

— В тебе є гроші? — забігала Мирослава Росул. — Просить 60 гривень.

Після довгих метань знайшли 40.

— Викачає і за стільки, — вирішила господарка і рушила на переговори.

— Вперся… За 40 не хоче, — повернулася невдовзі.

Знову почали нишпорити в майстерні. Нарешті дозбирали десятку.

— За п’ятдесят точно погодиться, — вийшла знову Мирослава. — Всі гроші ж віддаємо.

Повернулася сумна-сумна:

— Тільки 60 гривень. І квит!

— От уже свинство! — не стримався Віньковський.

ВАСИЛЬ ЗУБАЧ.

Репортер