Оксана ЛЮТА — відомий на Закарпатті бібліотекар та бібліограф. Та й взагалі родину Лютих знає половина міста Ужгорода. В часи бурхливих перемін ця сім`я завжди вражала сталістю, внутрішнім спокоєм. Минулої п’ятниці вона відзначила ювілей. Ця подія стала приводом поговорити з нею насамперед про юність.
— Оксано Григорівно, розкажіть про час, коли ви ще не були Лютою.
— На Закарпаття я приїхала після Київської книготоргової школи. Цей край раніше бачила тільки краєчком ока по телевізору. Там показали Народну раду, і я подумала, що Ужгород має бути надзвичайно гарним. Працювала я в нашій книжковій крамниці "Кобзар". Тоді сюди навідувалася вся інтелігенція міста. Часто виступали тут відомі люди - режисер Бондарчук, театрал Щукін, прозаїк Гончар, не кажу вже про закарпатських письменників.
— А ще це часи, коли деякі книжки йшли "під ніж". Але дещиця встигала потрапити на прилавок.
— Я запам`ятала, як виходила заборонена книжка Дмитра Павличка. Встигла продати тільки дві книги. Потім збірку почали вилучати з книгарень. Але я кілька примірників приховала. Довелося доводити, що їх розкупили. Потім роздала ці книжки Василю Микитасю, Василю Попу, Юрію Керекешу. Вони мене не зрадили. Через багато років Іван Чендей познайомив мене з Павличком. Сказав: це та Оксанка, яка зберегла твої книжки. Він дуже зацікавився: ану розкажіть.
— Яким було тогочасне середовище Ужгорода?
— Дуже насиченим. Жило ще старше покоління інтелігентів, яке з ніжністю, по-батьківськи ставилося до молоді. Згадую, як Андрій Патрус-Карпатський тоді радів - народилася нова зірочка. Це була ще зовсім юна Людмила Кудрявська. Патрус-Карпатський і мене жалів. Коли постала така необхідність, приписав у себе мого брата. Моїм сусідом був Микола Грицак, який завжди скуповував у нашій крамниці різні словники. Дуже мріяв, щоб вийшов за його життя хоч один том його власного словника закарпатських діалектів. А коли я вже набережною гуляла з дитячим візочком, він зітхав: "Дитина має дитину". Ще пригадую надзвичайно інтелігентного лікаря Снігурського.
Він згоден був їхати в гори до мого хворого батька, стан якого, на жаль, був безнадійним. Наша родина близько знає Че-ндеїв. І всі їхні найважчі роки проходили в нас на очах.
— А хто зараз працює поруч з вами?
— Мені дуже поталанило, що мала таких колег, як Ганна За-пісочна, Лариса Грошик. Мені приємно працювати з Оленою Закривидорогою, Ларисою Мельник, Тетяною Туренко, Вікою Коллар, Оксаною Бряник. Ми уклали багато покажчиків, працювали часом у важких умовах, непомітних для читачів.
— Але за всім цим відчуваються надійні плечі вашого чоловіка. До речі, він уважний читач?
— Ми и познайомилися з ним у "Кобзарі" на вечорі Андрія Па-труса-Карпатського. Цього року
відзначаємо 45-річчя подружнього життя.
— Зізнайтеся, багато письменників чи художників пропонували руку й серце?
— Знаєте, тепер, коли зберемося десь на презентації, наші письменники звикли жартувати: "Диви, як Оксанка файно виглядає. А вийшла б за когось із нас, лайдаків, заміж, якою б вона була?" І справді, чоловіку я завдячую всім. Він у всьому допомагає. Пам`ятаю, коли ми поби-ралися, не можна було знайти ні гарненької сукні, ні обручки. 1 це неправда, що погана прикмета, якщо наречений побачить майбутню дружину в фаті. Ми її шукали разом.
Ще пригадую свій перший грибний суп. Наступного дня ми обоє опинилися в лікарні. До нас у книгарню саме зайшов Снігурський. Почув про мій грибний суп, подивився на мене і питає: "А ви не отруїлися?" Містом пішли чутки - чого це Люті отруїлися? Смішна історія...
А нині я щаслива тим, що знаю багато цікавих людей. І ще тим, що маю дім, в який радісно повертатися, бо там мене чекають.
