Люди з обмеженими фізичними можливостями в нашому суспільстві - особлива верства населення. Вони, на жаль, не мають в нашій державі можливості користуватися тими буденними речами, якими без проблем користуються здорові люди.
Досі в Україні відсутній громадський транспорт, пристосований для перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями. Наші дороги не відповідають жодним вимогам, де б могли безперешкодно рухатися люди на інвалідних візках. Багатоповерхівки, в тому числі і адмінбудинки, теж не мають відповідних пандусів для переміщення інвалідів на візках, а інколи і ліфтів. Як вирішуються проблеми та чи дотримуються права інвалідів – газета «НЕДІЛЯ» з’ясовувала у депутата обласної ради, учасника зимових параолімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті Олександра Сухана.
- Які заходи проводить влада, в тому числі й обласна, задля покращення життя інвалідів?
- На жаль, нам у спадок від Радянського Союзу дісталася не лише будівельна та архітектурна інфраструктура, яка не відповідає жодним вимогам для руху людей з обмеженими фізичними можливостями, а й психологічна. Ті всі недоліки, які мали упродовж 18-річного існування нашої держави, окрім прийняття кількох норм та Законів, виправити не вдалося. Чиновники, особливо на місцях, вважають, що інвалід має бути ізольований, окремо жити від здорової частини населення у своєму обмеженому колі. Така людина, на їхню думку, заслуговує лише на певну допомогу та, якщо поталанить, матиме можливість раз на 5-10 років пройти оздоровлення у санаторно-курортному закладі. На тому все… В Україні основна частина проблем по догляду за інвалідами лягає на плечі родини. Хоча є й певні позитиви. Велика заслуга в тому, що держава звернула увагу на потреби інвалідів, громадських організацій. Рівно рік тому Президент зібрав на нараду відповідальних за проблеми інвалідів чиновників і гостро розкритикував їхню роботу та дав вказівку усунути цілий ряд недоліків. Саме 4 грудня вони звітуватимуть за виконання цих вказівок глави держави.
Що стосується нашої області, то ще на початку 2002 року голова ОДА зібрав усіх представників держструктур, які займаються проблемами інвалідів, на нараду. Чиновники прозвітували, що все гаразд, ледь чи не на 90% виконуються всі урядові програми, але натомість громадські організації, які переймаються проблемами інвалідів, показали зовсім інакшу картину. Одразу ж після цього мене призначили радником голови ОДА по проблемах інвалідів.
- Які конкретні кроки задля покращання умов життя інвалідів були зроблені за вашої участі?
- Саме за моєї ініціативи було підписано розпорядження голови ОДА щодо формування комісії по розробленню відповідної інфраструктури для інвалідів у міській зоні. До неї увійшли представники управлінь архітектури та містобудування, управління праці та соціального захисту, а також представники громадської організації «Вибір». В складі цієї комісії був і я. До прикладу скажу, що ті перепони, які довелося долати мені на шляху – бордюри та різні підвищення і канави, як людина доволі тренована, інколи проходив на інвалідному візку з великими труднощами.
А що тоді говорити про інших людей з обмеженими можливостями… В Конвенції прав людини вказано, що кожна людина має право на вільний доступ до соціальних та адміністративних установ. Виходить, якщо вони не обладнані відповідними пандусами чи ліфтами, то це вже порушення прав людини, а це в нашій державі ми бачимо навкруги. Тим не менш, проведена велика робота в усіх 13 районах. Зустрічалися з керівниками районних управлінь та головами РДА, розробляли стратегію роботи щодо покращання умов життя інвалідів. Ті керівники, які хотіли щось зробити, щоб полегшити життя цієї категорії людей, - зробили. Впевнений, що це лише початок нашої роботи.
- На вашу думку, наскільки наша країна забезпечує перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями у громадському транспорті?
- Що стосується транспортних засобів, то в нас в області взагалі немає жодного виду громадського транспорту, пристосованого для транспортування інвалідів. Лише у Києві є кілька автобусів, тролейбусів та трамваїв, які здійснюють перевезення цієї маломобільної групи населення. На всю Україну, наскільки мені відомо, є лише 4 спеціально обладнані вагони у поїздах, в яких можна перевозити інвалідів. По ідеї, у кожному поїзді мав би бути спецвагон, обладнаний підйомником та місцями в ньому для інвалідів. Згадую, що після минулорічної наради у Президента представник Мінтранспорту обіцяв замовити 16 спецвагонів для перевезення пасажирів з фізичними вадами. Наскільки її виконали, поки невідомо.
- Як гадаєте, щоб влитися в суспільне життя, людині, яка стала інвалідом, потрібен певний догляд. Чи є певні організації, які допомагають таким людям повернутися до життя, не залишатися сам на сам з власними проблемами?
- Дуже важко повернути людину, яка стала інвалідом, до суспільства. В першу чергу важлива роль у цьому плані належить реабілітації. Цим питанням активно переймаються різні громадські організації. Поки що держава не приділяє саме питанню реабілітації інвалідів належну увагу. Державним мужам потрібно усвідомити, що ніхто не застрахований від того, що завтра може опинитися в інвалідному візку і він сам.
- Інколи бачиш жахливі картини, коли на міських дорогах інвалід на візку займається жебракуванням. При цьому він ризикує в будь-який момент потрапити під колеса автомобіля чи стати причиною будь-якої іншої ДТП...
- Вважаю, що цими людьми повинні займатися органи внутрішніх справ або відповідні соціальні служби. Наскільки мені відомо, за такими інвалідами стоять цілі кримінальні клани, які просто використовують цих людей задля заробляння грошей. Доводиться констатувати, що міліціонери не належним чином приділяють увагу таким людям. Соціальним службам необхідно з’ясувати, що змушує людину вийти на вулицю під колеса автомобілів. Якщо це неприязні відносини у сім’ї – слід провести профілактичну розмову. Якщо просто за людиною нікому доглядати – відправити її у спеціалізований заклад. Розумію, що в людини є права і кожна особистість владна розпоряджатися власною долею як їй заманеться, але її дії не повинні порушувати чинне законодавство. Якщо порушується закон, навіть інвалідом, то дана особа повинна нести відповідальність.
- Цікаво почути, що спонукало Олександра Сухана до такого стилю життя, що було рушійною силою для вас?
- Відразу ж після травми не зміг змиритися з думкою, що за мною усе життя потрібно комусь доглядати. По-перше, дуже жалів маму, і не хотів, щоб вона все життя зі мною мучилася, адже розумів, що батьки не вічні і рано чи пізно доведеться самому вершити власну долю. Постійно привчався бути самостійним і незалежним у всьому. Шукав вихід зі свого становища, а потім знайшлися люди, які допомогли мені у цьому шляху. Дуже важливу роль відіграє характер людини - не потрібно змирятися з бідою або шукати винуватців трагедії, а слід знаходити свій життєвий шлях і формувати силу волі. Наразі саме наша громадська організація «Вибір» займається такою більше психологічною, аніж фізичною, підготовкою людей з обмеженими фізичними можливостями до викликів, які нам готує життя. І зазначу, що у її складі маємо вже кілька параолімпійців та навіть Героїв України. Потрібно вірити в своє майбутнє і ніколи не втрачати надії.
