У грудні 2002 року в Ужгороді безвісти зник 57-річний художник Олександр Саллер. Через п’ять років слідчий переглядав архівні справи й у старій папці знайшов фотографію його тіла. Оперативник зіставив фото маловідомого ужгородця, похованого на міському кладовищі, і портрет безвісти зниклого Саллера. На знімках була одна й та сама людина. У міліцію запросили його сина. Чоловік упізнав батька.
— Мого татка сплутали з одним п’яничкою, — розповідає молодший син Роберт Саллер, 40 років. — Він дуже схожий на нього: постава, зріст, борода, риси обличчя. Тільки очі у мого татка блакитні, як небо, а той — кароокий. Навіть родичі п’янички на фото впізнали свого родича. Міліціонерам удалося знайти і того, під чиїм прізвищем поховали художника. Чолов’яга останніми роками п’є горілку й навіть не підозрював, що внесений у списки померлих. Олександр Саллер помер 8 грудня 2002 року. Його задубілий труп знайшли наступного ранку навпроти готелю ”Закарпаття” і через сорок днів поховали під чужим прізвищем на кладовищі ”Барвінок”.
— Могила була вкрай занедбаною, — розповідає колишня дружина Саллера, 69-річна Тетяна Немеш. — Ми тільки змінили табличку, — хвилюється, — поставили зі справжнім прізвищем.
У Тетяни Немеш із Олександром Саллером двоє синів. Старший, 42-річний Олександр, працює лікарем у Житомирі. Молодший Роберт — художник, мешкає в Ужгороді. Після розлучення Тетяна впродовж 30 років підтримувала дружні стосунки зі своїм першим чоловіком. І навіть після того, як вийшла вдруге заміж за музиканта Володимира Палея. Вони живуть у трикімнатній квартирі в Ужгороді.
— Ось сюди, — запрошує в невеличке приміщення, — син звіз усе батькове майно з творчої майстерні. Показує картини без рам, замальовки, ескізи, що притулилися біля стін, оленячі роги й навіть дитячу колиску.
— Саллер любив збирати старожитності й різні чудернацькі пляшки, — йде в іншу кімнату. Кухня без дверей. За столом за білою фіранкою вечеряє її теперішній чоловік.
— Зазвичай Шонію не щастило з продажем своїх картин, — зітхає Тетяна. — Мав багато шанувальників, у яких вимінював твори на харчі.
— Колись за 20 доларів продав мою улюблену картину, — розповідає господиня. — На ній була старенька дерев’яна церква у селі Негровець Міжгірського району, в якій мій батько служив священиком, — тулить руки до грудей. — Не змогла купити — грошей не було. А він усе заспокоював мене, що намалює іншу. Не встиг.
— Його мали нагородити премією Йосипа Бокшая, але через бюрократичні заморочки нагорода дісталася іншому, — згадує жінка. — Ой, як він переживав! Місця собі не знаходив, — важко зітхнула. Саллер дуже пишався дружбою з усіма великими, але вони не підтримували його матеріально.
— Правда, мав справжніх друзів, — господиня пішла на кухню за соком. Називає художників Павла Бедзіра та Йосипа Рущака, скульптора Володимира Щура, художницю Надію Пономаренко, поетесу Надію Панчук. Мав навіть мецената — Міладу Шлезінґер, яка допомагала йому продавати картини. Зі студентських років дружив із художником Василем Шипом.
— Із Шипом вони навіть покумилися, — заносить у кімнату на таці дві склянки, сік і персики. — Дуже великим другом був уже покійний письменник Петро Скунць. Жінка каже, що Олександр випивав.
— Якось поїхали у Хуст до його батьків, — пригадує Тетяна. — Я вагітна другим сином. Із дороги змучена, закачало в автобусі. А мій Шоні побіг із цімборами вино пити!
Саллер часто філософствував і жартував. Йому належать фрази на кшталт ”Спасаймося, бо тверезіємо”, або ”Під лежачого художника паленка не тече”. Але був дуже вразливим. Не міг терпіти кривди. Любив свободу, кулуарні розмови за кавою про мистецтво. У побуті скромний. Невибагливий до їжі, одягу. Тетяна Немеш старша від чоловіка на сім років. Вона водить по квартирі і показує картини Саллера. На стінах поруч із кавунами та сільськими пейзажами висять і сімейні фотографії з онуками та малярство молодшого Роберта. Картини Саллер міг легко дарувати добрим знайомим і друзям.
— Повно його картин є в усіх моїх сусідок, — каже. — Шоні був великим художником, але гроші заробляти не вмів. Коли ми розлучилися, його мама сказала, що наш шлюб з’їли нестатки. Після розлучення я прала йому сорочки, — додає після короткої паузи. — Причому вже була одружена з іншим. Саллер знову одружився. Шлюб із другою жінкою Валентиною теж розпався. Весільних фотографій у Тетяни із Саллером немає, бо плівка на урочистостях засвітилася.
— Діти і я, — каже на прощання господиня, — називали Саллера лагідно: Папундриком.
На фото: Ужгородський художник Олександр Саллер з онуками Генріхом та Андрієм. Фото 1995 року
