Про доктора наук і надзвичайну жінку Ольгу Богомолець хочеться писати штрихами, щоб якось упхати в газетну шпальту все. Щоб поділитися нею. І зрозуміти: як їй усе вдається.

 Четверо дітей, непроста жіноча доля, блискуча кар’єра, постійне навчання, романси, уміння пекти хліб, заняття альпінізмом, десятки благодійних концертів, за які встановлено хрести на могилах перепохованих поетів-шістдесятників на Івано-Франківщині, пам’ят­ник Шевченку у Сколе, проліковано дуже багато дітей із судинними пухлинами...

– Пані Олю, нині криза, але часто кажуть, що вона здебільшого у наших головах. Ви пережили чимало особистих криз. Розкажіть, як упоралися з ними?   

– У моєму житті справді було багато криз – особистісних, професійних, виховних, але я стійка і  вважаю, що будь-які проблеми    надіслані нам згори – для того, аби душа ставала міцнішою. Будь-яка криза – це оздоровлення, і чим вона глибша, тим більша ймовірність, що оздоровлення буде значно якіснішим.

– Ви закінчили Київський мед­інститут, здобули фах психолога в Національному педуніверситеті ім. Драгоманова, закінчили два заклади в США – Пен­силь­ванський медуніверситет, Інститут дерматопотології при університеті Джефферсона у Філадельфії, захистили дві дисертації, є доктором наук, читаєте лекції у європейських країнах, створили власний Інститут, який є одним із провідних у Європі. Хіба у вас була професійна криза?

– Мій професійний досвід почався з того, що я не дістала розподілу після інституту. А після навчання в клінічній ординатурі мене не хотіли залишити в університеті, і я працювала в лабораторії радіа­ційної патології МОЗ, на Чорно­биль­ській станції, обстежувала пожежників і працівників МВС, які там працювали. Після своєї першої поїздки на навчання в США, трудилася в Київському міському шкір­вендиспансері. І зрозуміла, що не можу працювати так, як мені пропонує держава.

Тоді у диспансері взагалі не було ніяких ліків. Але був вазелін, на базарі я купувала здор, із Закар­паття мені передавали живицю, пекла цибулю і вдома робила мазі, приносила їх людям. Тоді, маючи можливість порівняти, як живуть у світі, я зрозуміла, що не маю чого втрачати. 

На той час ще не було ніяких приватних клінік, це був нонсенс, і мої батьки були категорично проти, аби я йшла з державної установи й бралася за приватну медицину. Як у будь-якій академічній родині, уважалося, що дитина повинна йти протореним, зрозумілим для всіх шляхом – писати дисертації, йти в науку. А я намагалася пояснити, що нема за що жити! 

Отож 15 років тому я позичила грошей і стала робити перші спро­би в приватній медицині. Розуміння комерційної медицини не є для мене близьким. Я б радо займалася наукою в державній установі, якби держава могла забезпечити мені можливість декілька ра­зів на рік їздити за кордон навчатися, освоювати новітні методики й мати гідний рівень життя та матеріально-технічного професійного забезпечення.

Перші роки ми місяцями не працювали: не було умов, не було пацієнтів. Протягом перших десяти років я не мала жодної відпуст­ки. Але завжди було дуже цікаво, хоч багато моїх нинішніх колег, працівників, з якими я починала, не вірили, що вдасться щось зробити. Перший лазер привезли з Америки за кредитні гроші, але в Україні він був першим, і це виглядало як щось неймовірне! Я була така щаслива – підійшла, обійняла йо­го... І досі він для мене ніби жива істота. Він без мене нічого не може, але і я без нього теж.

Та криза дала розуміння, що  не можу працювати у тій системі. І я стала будувати свою – нову клініку, новий інститут, в якому хотіла об’­єднати все, що бачила доброго за кордоном..

Вважаю, що саме кризи, па­діння на дно давали мені змогу піднятися й шукати шляхів стати на ноги, зробити медицину кращою. Нині наш Інститут один із провідних у Європі, немає такого, що ми не робимо в царині шкірних хвороб, оперативної дерматології. У нас немає стаціонару, бо в нього дуже висока собівартість, тому 99 % втручань  ам­булаторні. Маємо лише два ліжка – після великих пластичних операцій. Лазер робить чудо – склеює судини, абсолютно не травмуючи шкіру й зовсім безболісно. 80 % то­го, що ми робимо, – за медичними показами і лише 20 % – естетична медицина, косметологія.

– А змінити нашу систему медицини загалом узялися б? 

– Я протягом двох років очолювала комісію з охорони здоров’я у Київраді, маю досвід організації і, як ніхто інший, розумію, у якому стані наша медицина. Є мої листи, 3–4 річної давності до влади різних рівнів.

Те, що відбувається нині в нашій медицині не має жодного стосунку до світової кризи. Це наша  власна криза браку адекватного управління використанням коштів. Коли кажуть, що нині в нашій медицині недостатньо грошей – це не­прав­­да, і я маю цьому безліч під­тверджень за даними еконо­міч­ної комп’ютерної програми. Я протягом двох років аналізувала роботу всіх закладів охорони здоров’я й соці­ального захисту Києва. Маю абсолютно чітке бачення, які зміни по­трібні. Але надзвичайно прикро, що впродовж двох років мій ККД в цій системі був не просто нульовий, а мінусовий.

Своє життя я вимірюю, використовуючи давньо­грецький термін kairos – час, наповнений змістом. Та зрозуміла, що в Київраді мій час не просто не наповнений змістом, а переповнений безглуздям, брехнею, політичними спекуляціями, і це зводить нанівець сенс мого перебування там.

 Зсередини системи зробити реформу неможливо, вона повністю стає у спротив. Низка посередників між людиною, яка потребує допомоги, і тією, яка може її надати, – сягає нескінченності.

В Україні відбувається політичний абсурд. Найбільша проблема нашого політбомонду – вони перестають бути професіоналами, а стають чиновниками – бояться за кріс­ло, яке дає певні можливості. І починають робити речі, спрямовані проти людей.

– Цілий рік після отруєння Вік­тора Ющенка ви були його особистим лікарем. Нині  ви вже йому не потрібні як фахівець чи не працюєте з Президентом із якихось інших міркувань?

– Я припинила свої повноваження перед народженням найменшої доньки. На той час він уже не потребував постійної присутності лікаря. Нині Віктор Андрійович у чудовому стані.

– Разом із сотнями тисяч українців ви стояли на Майдані. Розчарування тепер немає?

– Ні, нема. Вважаю, він стимулював народження нації українців. Пам’ятаю, одне з моїх перших повернень із США. У нас тоді в метро видавали один жетон в одні руки. Величезна черга. Потупивши голови, всі мовчки стоять. Я починаю спілкуватися з людьми: ходімо до адміністрації, хай нам хоч по три дають, адже, якщо треба зробити пересадку, знову доведеться вистояти чергу. Але ці люди відверталися! Може, ще й тому, що говорила українською. Це один із дуже багатьох прикладів. Тепер би такого не було.

Люди були залякані – страх пе­редався спадково ще з радянських ча­сів, коли всі боялися репресій. Знаю це по своїй родині – чотири покоління пройшли через розстріли, тюрми. А Майдан розбудив націю. Утім нічого не відбувається дуже швидко. Якщо люди думали, що раптом після Майдану з’явиться чарівна країна, де всі будуть багатими й нікому не треба працювати, – це не так. Коли хочемо змінити країну – треба змінити себе. Якщо ж ми готові далі брехати, красти, брати хабарі, бути непрофесійними – це значить, що влада, яка у нас є, – така, якої заслуговуємо.

– Ви колись казали, що хотіли б улаштувати зліт Богомольців. Вам це вдалося?

– Ой, ні, але я «в процесі» – надзвичайному процесі синтезу. Готуємо сайт родини. Мені вдалося знайти відомості про коріння до XIV століття, відшукати гілочки в Казахстані. Китаї, США, Канаді, Ірландії, Фран­ції. Це надзвичайно цікава пошукова робота. Якби могла, тільки цим би й займалася – відкриваються неймовірні детективні сторінки. Через Інтернет діти допомогли мені знайти Богомольців у Казахстані, які не знають, звідки вони. Ми з’ясували, що їх діда розстріляли, а бабуся втекла, заховавши дітей. Надзвичайно зворушлива мить, коли знаходимо їх, а вони нас, коли все, що накоїли війни, репресії, страх, який розкидав нащадків дуже потужного роду, я всупереч історії намагаюся зліпити!

– Яке з ваших звань – «Оксамитовий голос України», «Княгиня української пісні», доктор наук, директор Інституту, лауреат різних фестивалів – маєте за найдорожче?

– Ніяке. Найдорожче – мама.

– Чому ви самі їздите в такий виснажливий тур Україною, оглядаєте сотні дітей за раз? Адже в Інституті близько 50 працівників, і лікарі відібрані дуже жорстко.

– Найбільше я довіряю собі. Та й не так багато людей, які можуть (або хочуть) собі дозволити витрачати час і не заробити гроші...

Оглянути 100–150 дітей так, аби думка ніде не схибила, й чітко відповідати за кожен діагноз – на жаль, в Україні ще так не вміють.

Неймовірно здивували мене в США нормативи роботи лікаря. Наприклад, норматив патолога в Україні – 3–4 тисячі шкелець на рік. А в США мій учитель дивився 600 за день. Тобто наш усталений показник він виконував за тиждень. Перші кілька місяців мене буквально паралізовувало: після 20-го шкель­ця очі нічого не бачили, а мозок засинав, я сиділа над мікроскопом і не розуміла, що відбувається. Наставав ступор – ступор мозку, який не звик працювати. Насправді ми використовуємо мож­ливості свого мозку міні­мально. Для мене цей огляд дітей – як зарядка. Я не втомлююся.

– Саме через людський фактор ви й не відкриваєте філії свого Інституту в інших областях України?

– Своїх фахівців я ростила 15 років. Шукала «діамантики», і нині в Інституті працюють лі­карі з Донецька, Івано-Франків­ська, Сімферополя, Луганська. Через дилетантизм, – рівень професіоналізму катастрофічно падає, – ми плануємо відкривати не фі­лії, а мережу клінік, засновану на телемедицині.

– Ви заявили про намір за кілька років знизити смерт­ність від меланом з 95 % до 55 %. Проїхавши половину областей із Марафоном здоров’я, оптимізм ще зберігаєте?

– Ще не раз треба буде проїхати. Лекції лікарям прочитати. Шкода, багато з них так морально опустилися... Це пов’язано з суспільною ганьбою, з тим, що вони не мають гідної оплати, але й не хочуть вчитися: звикли отримувати подачки. І без загальної зміни держаної філософії цього не виправити. Та мені дуже хочеться якось їх розбудити!

Розмовляла

Лариса ПОДОЛЯК