Гучні заяви Медведєва, антисемітські випади Ратушняка, з’ясування стосунків з використанням національного питання мають спільний психологічний корінь
Фраза, винесена в заголовок, сформульована в XVII столітті Самуелем Джонсоном. Вона стала одною з найбільш цитованих у світовій літературі і неодноразово використовувалася й Марком Твеном в Америці, й Ґюставом Флобером у Франції, й Львом Толстим у Росії.
Ці майстри слова могли б висловитися самостійно, але вже надто містко вийшло в англійця. А за більш ніж три сторіччя ця думка стала не лише літературно-художнім шедевром, а й доконаним науково-медичним фактом, підтвердженим десятками досліджень. Бо якраз подолання комплексу неповноцінності штовхає людей приєднатися до якоїсь високої ідеї, щоб під її прикриттям реалізовувати свої садистські нахили, паразитувати на інших, видаючи себе за їх захисників. «За Батьківщину» можна вбивати, спалювати чужі хати, грабувати, ґвалтувати, і це вже не кримінал, а героїзм, освячений державною владою. Зрештою, в історії Нюрнберзький процес і теперішній Гаазький суд пробували перекласти такі факти з мови демагогії у юридичну площину, але психологія дуже складна й консервативна річ, і перебороти її неможливо навіть найчудовішими гаслами.
Про зростання імперських настроїв Росії як подолання комплексу меншовартості написано вже не один десяток книг, і Захід вибудував цілу систему захисту від такої загрози. Однак дії та заяви В. Путіна та О. Медведєва за останній час щодо Грузії та України переконують, що мова цивілізованих рівноправних стосунків зовсім чужа для російського керівництва й відмовитися від політики сили вони не здатні. З анекдоту про двох карликів у Кремлі можна було б просто посміятися, якби це не було так небезпечно й не призводило до сотень жертв у Чечні, на Кавказі та не затягувало до своєї орбіти й нашу країну. Повчальний, менторський тон заяви О. Медведєва 11 серпня цілком відповідає великодержавній імперській психології першої половини ХХ століття, але зовсім не вкладається в рамки міждержавних стосунків, на яких базується ОБСЄ і для яких суверенітет є невід’ємним правом кожної держави. Звичайно, заява О. Медвєдєва є насамперед передвиборча технологія, яка має на меті схилити на бік зручного Москві кандидата якраз ту частину населення, яка не уявляє свого життя без вказівок згори і якій набагато зручніше комусь служити, ніж брати на себе відповідальність. Однак у контексті історичних, геополітичних традицій і реалій таке втручання несе реальну загрозу суверенітету країни й для більшості українців реакція на заяву О. Медвєдєва буде чудовим тестом на зрілість.
Цілком однакову психологічну природу з діями російського керівництва мають чергові вибрики ужгородського мера, які вже стають радше нормою, ніж винятком, хоча Україна й Ужгород про це дізнаються лише тепер. Глибоко незадоволений ні собою, ні своєю роллю в політиці С. Ратушняк вже 15 років шукає винних у власних проблемах, знаходячи таким чином співчуття в таких же розгублених громадянах. Свого часу це були й комуністи, і націоналісти, і Кравчук, і Кучма, і Ющенко, і Устич, і Різак, і Балога та ще нескінченний перелік прізвищ й організацій, що не задовольняли примх мера іне бажають заглядати йому до рота.
І ось тепер з’являється новий об’єкт А. Яценюк та світове жидо-масонство. Вибір знову ж закономірний, як й істерична реакція. Бо А. Яценюк символізує собою нове самодостатнє покоління, якому вожді на кшталт Сталіна, Гітлера, Путіна чи місцевого розливу Ратушняка будуть не потрібні, що віщує політичну смерть. А антисемітизм у християнській традиції завжди був тою рятівною паличкою для невдах, які шукають серед власного оточення чужака, щоб вилити на нього всю придушену злість, а якщо поталанить, то ще й прибрати майно. Ще більше посилює таку злість чергова невдала ставка на В. Литвина, з яким С. Ратушняк планував піднятися на владний олімп. Бо ужгородському меру не до снаги зрозуміти, чому такий ніби досвідчений центрист, примирювач і конформіст В. Литвин не може піднятися в рейтингу вище 5 %, а молодий неоперений А. Яценюк вже став загальнонаціональним лідером. Відповідь проста. Бо за Литвиним старе, бюрократично-рабське минуле, а за Яценюком нове, інформаційно відкрите майбутнє. Але на рівні свідомості пояснити такі речі практично неможливо, якщо вона заполонена безліччю комплексів.
Ще один приклад використання патріотизму з ницою метою показала вступна кампанія до Ужгородського національного університету. Ніби масштаб, як порівняти з Росією чи навіть із Ужгородом, інший, але суть одна. Двоє ображених викладачів починають публічну кампанію проти ректора, пишуть статті, піднімаючи ніби на щит українську націю. Бо мовляв, вона дискримінується, а преференції дістають румуни, угорці за рахунок українців. Тема пільг і державного набору до вишів сама по собі є дуже складною й загалом потребує кардинальної зміни, аж до повної ліквідації. Але тепер мова про інше, коли національний, патріотичний фактор використовується для розпалювання ворожнечі, щоб досягти своїх шкурницьких цілей. Тобто елементарна боротьба за владу, доступ до корупційних потоків прикривається гучними гаслами. Це є той випадок, коли ні адміністративні, ні юридичні чинники не допоможуть, а лікування хвороби лежить практично повністю в площині суспільної свідомості.
Якщо повернутися до згаданого, то нині в пресі обговорюється, якою має бути реакція В. Ющенка на заяву О. Медвєдєва, як поведуться інші політики, чи слід посадити С. Ратушняка і таке інше. Звичайно, все це матиме вплив на дальший розвиток, але далеко не вирішальний. Бо ми маємо сумний досвід умиротворення Німеччини через Мюнхен та Пакт Ріббентропа-Молотова, які аж ніяк не відвернули, а лише спровокували світову катастрофу. Той же Гітлер перед цим відсидів у в’язниці, що тільки додало йому ореолу героя. Тому насправді проблема в людях та їх ставленні до власних лідерів. Якщо вони відмовлять у довірі С. Ратушняку, то він просто перетвориться на звичайного хулігана, яких є сотні в кожному місті й селі і з якими суспільство без проблем справляється. Проте якщо на висловлені ним ідеї є запит, то така громада невиліковно хвора, і шляху власного самознищення їй не оминути. Те саме стосується і відносин з Росією. Якщо наші громадяни розцінять заяву О. Медвєдєва як втручання у справи іншої країни, то жодного негативного наслідку для України не буде, а коли вони потребують суворого наглядача, то така країна незалежності не заслуговує.
До речі, й реакція А. Яценюка на заяву О. Медвєдєва не є бездоганною, що лише підкреслює всю складність процесів. Якщо у випадку з Ратушняком він, як справжній лідер, стає на захист своїх активістів та обіцяє влаштувати Нюрнберзький процес подібним силам, то тут усе зрозуміло. А коли у випадку з В. Ющенком починає розмірковувати про взаємовідповідальність та «об’єктивні підстави для звинувачень», то тут віє душком «слабкодухості». Це все одно, що хтось би почав розмірковувати, чи були об’єктивні підстави у Ратушняка перевертати палатку та бити дівчину. У словоблудді їх можна знайти безліч, аж до того, що вона надто гарна й чоловік надмірно збудився, що й робить проратівська преса. Але для зрілого мужа, яким все-таки, хотілося б вірити, стане А. Яценюк, така позиція не личить.
Віктор Пащенко
