Познайомилися Юрій та Анна на весіллі в сусідів, а 1947 року своє зіграли. Та не встигли відчути смак самостійного газдування: руські всіх, як череду, у колгосп заганяли.
На “конституційні” вихідні я відпочивав у селі Репинне, що на Міжгірщині. Цього разу зупинився в колишньої однокурсниці Марійки Чепари (дівоче прізвище – Мица), бо моя бабка Олена Юртин (за першим чоловіком – Фединишинець) уже як понад п’ять років тому відійшла у вічність. Завітав я, зокрема, і до знайомих Чиркових (очевидно, їхні далекі предки добре вміли варити чир) – так називають цю сиву милу пару. Після роботи по господарству 80-річний Юрій та 78-річна Анна Кіси звикли сісти на лавицю коло хати й “дивити, як люди ходять”. Це у діда-баби – найулюбленіший відпочинок.
“Мої батьки, – пригадує баба Анна, – мали п’ятеро дітей, межи якими я була найстарша. Айбо троє – двоє хлопчиків і єдна дівочка – вмерли… Пак (потім) няньо пішов у мадярське військо, був там два роки. Як вийшов, мама знов затяготіла (завагітніла) – і так ся найшла сестра Марійка, нині живе в Ужгороді”.
“А як вашим батькам велося?” – звертаюся до діда Юрія. “Мої вісьмох дітей кохали, з яких двоє вмерло, – розповідає. – А з шістьох, що лишилися, – чотири хлопці, дві дівки. І за чехів, і за мадярів жилисьме добре. Наша родина вшитко держала – корови, вівці, кози. Доки руські – чорт би їх узяв! – не прийшли й колхоз не організували”.
Познайомилися Юрій та Анна на весіллі в сусідів, а 1947 року своє зіграли. Та не встигли відчути смак самостійного газдування: руські всіх, як череду, у колгосп заганяли. “Я дуже плакала, коли ня чоловік записав, – каже баба Анна.– Я не хоті-ла йти, айбо то насилу в людей відбирали худобу, погрожували”. І відтак довелося подружжю майже все життя пропрацювати в колгоспі, так звані трудодні заробляти. Окрім того, Юрій Кіс і вівчарив сім років. “Часто на землі спав, коли дощі лили, нигда сухим не ходив, – деталізує дідо. – Раз так подеревів, що місяць уколи брав. Після того й хромаю на одну ногу. Пак ще й захворів на голову й осліп на одне око”.
Та найтяжчим періодом у житті старенькі вважають той, коли довго – 18 років – Бог не посилав дітей. А знаєте, як тото на селі – каждий звідав: “Чом дітей не маєте?” – зауважують Чиркові. Але згодом, 35-річною, Анна Кіс народила сина Ілька (до речі, як пішов хлопець 1986 року на заробітки в Прибалтику, так і досі доля його невідома), а в 42 роки й доньку Оленку.
“Нигда ня Юра не бив, нигда шуга за 60 годів його рука на мене не піднялася, най ’му Бог дасть здоров’я”, – серйозно резюмує на прощання баба Анна. А дідо жартує: “Я тепер маю єдну корову, єдну козу та бабу. (Сміється). Не можеме ся жалувати, хіба що на здоров’я. Та добре доти, доки щось болить. А інакше завжди жилисьме в достатку, усе в нас не переходило і тепер не переходить, слава Богу. Коби так до смерти було”.
