Серед живих на цім білім світі його вже нині годі шукати. Бо 2009 року в досить таки солідному віці, проживши багато десятиліть у заокеанських США, покинув він цю грішну землю і відійшов у вічність.
Однак невмирущою залишається про нього пам’ять. Адже був серед інших земляків, котрі у далекі та голодні часи минулого століття у пошуках щастя опинились у далеких і чужих країнах.
Важким тягарем лягали на їхні плечі всі проблеми тогочасного повоєнного життя. А знайшовши далеко від рідних домівок сякий-такий притулок та потім наживши у нерідних краях зневіру і крах своїх надій та сподівань, чимало з них ніколи так і не змогли відшукати той надто потрібний наріжний камінь, який став би для них надійною опорою у часи духовного сирітства та самотності...
Поїздку в США забути неможливо
Мій співрозмовник Іван Дмитрович Кость народився і виріс на Міжгірщині у добре відомому та славному Синевирі. Там пройшли його шкільні і юнацькі роки. Потім відслужив у армії, здобув вищу освіту і майже все своє життя сумлінно та на високому професійному рівні очолював фізкультурно-спортивні структури. Знаючий фахівець і природжений шанувальник спорту завжди пропагував серед широкої громадськості здоровий спосіб життя.
Однак ця розповідь не про нього особисто. Йдеться про те, що вже в роки незалежності нашої української держави Івану Дмитровичу пощастило відвідати у капіталістичній Америці свого рідного вуйка Івана Ілліча Стільця, про що у радянські часи не можна було навіть мріяти. Відтоді у нього й залишилися своєрідні переконливі судження стосовно знедолених категорій колишніх наших співвітчизників, яким у молодості судилося емігрувати за кордон, там за неймовірних зусиль облаштовуватись, звивати власні гніздечка і обживати, та у важких трудах знаходити можливості, аби скуштувати зароблений у поті чола, а подеколи навіть кров’ю, гіркий шматочок хліба.
Погостювавши за океаном, Іван Дмитрович пересвідчився, що такі, як його родич Іван Ілліч Столець, по праву відносяться до тих категорій людей, які йшли по світу судженими лише їм життєвими дорогами і різний слід залишали на землі. Це ті, котрі й понині перебувають за кордоном, з душевним болем переживають за всі теперішні негаразди в Україні. Насправді ж, багатьох не покидають прагнення і надії повернутися додому, в отчі краї, аби мати нагоду хоча б померти на батьківщині...
— В мене залишились приємні враження від зустрічей з багатьма українцями-емігрантами, — продовжує колишній гість Америки, — а саме з Леонідом Лисенком, Михайлом Царем, Іваном Безполим, Віталієм Шумковим, бо на власні очі побачив, що їхня велика повага до своїх земляків, любов до рідного краю, яку вони упродовж майже цілого століття зуміли зберегти на чужині і передати своїм дітям, залишаються достойними і захоплюючими. Ці люди не загубилися у сірій імлі, а стали на один рівень з іншими цивілізованими народами.
Життю свого вуйка Івана Ілліча Стільця, якого відвідав у американському штаті Каліфорнія, Іван Дмитрович за бесіди приділив особливу увагу. Розпочав з того, що народився той у вже далекому нині 1922 році у багатодітній селянській сім'ї, де було шість хлопців та дві дівчини. До речі, з'явився він на світ під смерекою біля невеличкого озірця при Чорній Ріці, за що завжди залишався вдячним своїй долі, адже у важкі роки емігрантського життя його ніколи не підводило здоров’я.
З дитячих років важкою працею у лісі разом з батьком заробляв на шматок хліба. Його сестра Олена розповідала, що якось, коли заготовляв сіно у Чорній Ріці, а косити було важко, ще й порубався, кинув косу і сказав: “В цих горах я більше косити не буду”. І ці слова виявилися пророчими, бо потім навідався в гості у рідний Синевир лише через 44 роки...
Січовий стрілець, угорський катуна, в’язень німецького концтабору…
Як і багато інших верховинців, у 1943 році Стільця призвали служити в угорську армію. Великий вплив на моральний стан і боєздатність цього війська мали русини із Закарпаття. Після подій, які відбулися у Хусті в 1939 році (падіння Карпатської України), вони явно не хотіли воювати на східному фронті, а тому й ставлення до русинів-українців в армії було негативним, часто над ними насміхались, обзивали “бідош-русин”, “січ-банда”. За непокору, та особливо тих, хто був у січовиках, стригли наголо. А згодом майже 30 тисяч найбільш непокірних закарпатців було вилучено з катунських рядів і відправлено в концтабори Німеччини (м. Гістроф). Звідти їх розподіляли по різних таборах зловісного фатерлянду.
“Наше командування, — розповідав у Америці Іван Столець своєму племіннику, — передало нас німцям, а потім всіх вишикували і офіцер сказав, хоча наш перекладач перетлумачив все по-своєму: ми всі повернемось на нашу самостійну Україну. І не побоявся. Одна і друга сторона були задоволені і оплесками зустріли сказане”.
А далі він пригадував: “Я потрапив до табору державного господарювання в німецьке місто Шверін. Важка праця на полях, нестерпні умови життя, недоїдання, знущання наглядачів приводили до того, що багато наших земляків не витримували і вмирали. Але в більшості моральний дух був досить високим. Старались не сумувати, не впадати у відчай, а якщо таке й траплялось, то на допомогу приходили земляки з нашою піснею, порадами, з надією, що всі лиха скоро минуться. Не можу забути Ілька Фетька з Синевира, Мицу, Пуя, Чопея з наших верховинських сіл. Так продовжувалось аж до кінця війни.
З травня 1945 року в місто увірвалися радянські танки. Визволителі виділили нам охорону і відправили до штабу військової частини. 4 травня 1945 року мене, як старшого за чином (а нас було 60 чоловік), запросили до полковника радянської армії, який відпустив нас, як чехословацьких підданих, додому. Переодягнувшись у цивільний одяг, всі ми (без документів) на конях, взявши виділені харчі, вирушили в дорогу на схід, до Берліна, куди було десь 40 кілометрів.
Але по дорозі нас зупинили червонозоряні солдати і мене знову привели до командира, який запитав: “Куди їдете і чому не маєте прапора?”. Я йому відповів, що ми із Закарпаття і наш прапор — синьо-жовтий. Майор був дуже здивований відповіддю. Присунувшись ближче до столу, він сам почав розповідати про дивізію Людвіка Свободи, в якій основним ядром були вихідці із Закарпаття. Він сказав мені, що виставляти синьо-жовтий прапор ще не пора, а на вози треба прикріпити чехословацькі “штандарти”. Я пізніше зрозумів, що це був українець, інакше ми далі не поїхали б. Поставивши на підводи чехословацькі прапори, після ще однієї перевірки майором, що все в порядку, він побажав нам щасливої дороги і ми вирушили далі.
На шляху до Берліна нас зустріла група втікачів, яка з радянських військ долала путь на захід, до американської зони. Вони силою відібрали від нас коней, харчі і весь транспорт. На щастя, неподалік проїжджала польська дивізія, яка й доставила нас до Берліна. Там було все розбито. Я запитав одного господаря через огорожу на німецькій мові: де можна напитися води? А він перепитав: “А ви хто будете?”. “Із Закарпаття”, — відповідаю я. Далі каже: “А я з Ужгорода”. Ми в нього й переночували. Звідти пішли до східного Берліна, де розташовувались міжнародні табори для тимчасових емігрантів. Там ми вже стояли під чехословацьким прапором.
Перший транспорт з емігрантами був відправлений на схід в кінці травня 1945 року. Нас привезли до Братіслави, де зустріли багатьох земляків з різних карпатських сіл, які поверталися додому з радянських військових частин та чехословацького корпусу Людвіка Свободи. Через декілька днів мені пощастило дістатися до Хуста, а звідти попутніми підводами доїхав до рідного Сирневира. Дуже зрадів, коли побачив, що всі живі і здорові, а потім вирішив поїхати… на захід”.
Після Австралії переїхав у Америку
Іван Кость зі слів вуйка розповів, що той ще в таборах був досить поінформованим про комуністичну систему і вирішив, що вільно жити в рідних горах не зможе. Правда, у Синевирі однодумців не знайшов, а тому поїхав у невідомі краї сам. Діставшись до Чехословакії, деякий час гостював у двоюрідного брата. Потім разом з чехословацькими емігрантами перебралися до Німеччини, в американську зону. Там їх розмістили у військових казармах. В українському таборі, в Розенбурзі, Столець зустрів свого вчителя з Синевира, командира січовиків Василя Гаврильця…
Того дня розмова з Іваном Дмитровичем затягнулася надовго. Мені приємно було чути від живого свідка про життя колишніх наших співвітчизників у далеких світах, які і там завжди залишалися патріотами України, своєї рідної землі. Співрозмовник знову і знову наводив спогади родича, які аж ніяк не могли не хвилювати.
“У 1945 році була можливість емігрувати в різні країни світу: Бразилію, Аргентину, Канаду, Чилі, США, Австралію. Я вибрав Австралію.
Спочатку жив у тропіках Північної Австралії, де працював на різних будовах. У важких кліматичних умовах, де температура повітря доходила до плюс 50 градусів у тіні, мало хто з нових емігрантів витримував. Важко було звикнути до того, коли ти заходиш у свою кімнату і хочеш відпочити після трудового дня, а на твоєму ліжку — отруйні змії. В Північній Австралії ми працювали за контрактом, який уклали з урядом на 2 роки. По його закінченні всі поїхали на Південь Австралії, де кліматичні умови і життя були трохи легшими. В Сіднеї ми будували українські клуби, церкви, де щосуботи і неділі могла збиратись українська громада. В клубах проводились вистави, танці на досить високому професійному рівні, в яких брали участь найкращі з усієї когорти емігрантів.
Після 9 років життя в Австралії я вирішив переїхати в Америку, в Каліфорнію, хоча зробити це було досить важко, адже в Австралії у ті часи була проблема з робітниками. Однак у зв’язку з погіршенням стану здоров'я мені таки видали візу і я домігся своєї мети. В Америці через декілька днів пройшов необхідні тести і склав відповідні екзамени за спеціальністю “обігрівання і акліматизація будівель”. Тоді там було багато роботи, а відповідно були й непогані заробітки...
За короткий час у одній з греко-католицьких церков міста Сан-Франціско знайшов українців. Разом із одним з них — Тимофієм Паньківим, який відійшов від греко-католицької церкви, ми почали організовувати свою українську православну церкву. Стали шукати приміщення, яке було б для цього придатним. Тимофій Паньків навіть взяв позику під свою хату в розмірі 5 тис. доларів. А невдовзі ми знайшли й будову, яку згодом переобладнали під українську православну церкву. В ній до 1964 року проводились богослужіння православним священиком із м. Лос-Анджелеса.
Потім ми з громадою домовились, щоб купити нову церкву у греків за 60 тис. доларів. Там організовували культурне дозвілля, а також створили свою українську початкову школу. В церковній управі я був скарбником, брав активну участь у ремонті і переобладнанні цієї культової споруди.
Подорожуючи по Європі, у 1964 році я одружився в Югославії на дівчині українського походження — Ганнусі. Згодом у нас народився син, якого ми назвали Івасиком, а через 4 роки появилась і дівчинка Наталочка. До нас часто навідувались танцювальні колективи з України, Чехії, Словакії та інших країн...
У 1972 році на околиці міста Сан-Франциско ми організували філіал українського братського союзу Америки ім. Августина Волошина. До нього ми почали залучати всіх свідомих українців для співпраці і членства. Найзнаменитішими подіями в житті були участь у 1984 та 1988 роках у світових конгресах вільних українців, які проходили у столиці Канади — м. Оттава. Ми там представляли карпатських січових стрільців з лозянцем Михайлом Царем...
Багато років підряд у день проголошення незалежності України в Америці ми організовували фестивалі української музики і пісні, на яких симфонічний оркестр м. Сан-Франциско дарував присутнім наші чарівні мелодії. І в цьому була велика поміч та заслуга всієї нашої громади, а особливо її керівника Олександра Леська.
Важко було утримувати одиноку українську православну церкву в місті Сан-Франциско, на околицях якого вже були і десятки руських православних церков. Часто приходили до нас навіть незнайомі люди різних національностей, стежили за нами, придивлялись до нас, до того, що і як ми робимо, чим займаємось. Але ми зуміли вистояти. І особливе полегшення прийшло після проголошення незалежності України…”
Іван Дмитрович Кость пригадує, що коли його американці розпитували, звідки він, з якої країни, він гордо відповідав, що з України, багато з них такої держави, виявилося, до цього ще й не знали. І лише тоді, коли говорив “Чорнобиль”, — все, уявіть собі, ставало зрозумілим. Ми дуже хотіли б, аби нас, українців, і нашу державу світ знав не лише по горезвісному Чорнобилю, загальнонаціональному лиху, і не по руській горілці, яка в широкому асортименті представлена і в США, а за благородні українські справи та за мирні загальнонаціональні досягнення…
