Один із небагатьох закарпатських шинглярів Іван Молдаван працював до 87 років, але й тепер не може сидіти без роботи
Дід Іван Молдаван – місцева знаменитість у Щербовці. Навряд чи ще до якогось простого трударя на Воловеччині приїжджав додому губернатор або час од часу навідуються журналісти. Слава ж про майстра Молдавана поширилася далеко за межі району. На Закарпатті майже не лишилося людей, котрі вміють виготовляти шингли (покрівельний матеріал із дерева), а він віддав цьому ремеслу майже все своє життя. Робив би й нині, але здоров’я вже не дозволяє.
Знайти Івана Молдавана у Щербовці неважко. Його хата третя правобіч одразу ж при в’їзді в село. Щоправда, як з’ясувалося, і сусідні будинки цілком справедливо можна назвати його, бо чоловік зводив їх власноруч. Нині там мешкають члени його великої родини.
Від статті в газету Іван Юрійович не відмовляється. Розуміє, що майстрів його рівня в краї нема, та й узагалі за цю роботу нині мало хто береться. Є ще в сусідньому Пашковці чоловік, що робить шингли на замовлення, а більше про таких спеціалістів ми й не чули.
Сідаємо на ґанку старої хати, і дід Іван починає пригадувати життя. Народився, каже, 1921 року у Нижній Апші на Тячівщині. На хліб почав заробляти з 15 років. Хлопчаком пішов із дому шукати роботи, та так і не повернувся. Спочатку працював у Довгому на Іршавщині, далі доля закинула його у Воловець, ще пізніше – у сусіднє біля Щербовця село Збини. Там трудився у лісі, там уперше і зробив шингли на замовлення.
«Жденієво при войні мадяри були спалили, – пригадує дід. – Коли вони пішли гет, люди строїли нові хижі. Одному чоловікові треба було шингли, аби вкрити хижу. А тогди люди були бідні, одежі не мали много. Тот чоловік прийшов до мене та й каже: «Іване, зроби ми три тисячі шингл, та дам ти боканчі (чоботи. – Авт.)» А то були американські боканчі, файні такі, червені. Я пішов у ліс, вибрав ялицю. Як роблять шингли, видів і доти. А мені доста раз увидіти, як шось ся робит, і більше не треба. Так я йому зробив шингли і дістав боканчі».
У Щербовець мій співрозмовник потрапив після війни. У селі, зовсім поряд із хатою, де нині живе дід, був водяний млин. Місцевий мірошник після війни переїхав жити з синами до Берегова. Голова ж сільради якось дізнався, що у Збинах є хлопець, який уміє працювати коло млина, то й запросив його на роботу.
«Мій отець був мельником, то я знав мельничити, – каже Іван Юрійович. – Так я й перебрався сюди: то якраз було за 3 тижні перед Паскою. Муки тогди не було, треба було молоти зерно, а якраз ішов Великдень. Я наладив млин, та й помолов людям пшеницю і кендерицю. Із кожного метра (центнера. – Авт.)
5 кілограмів були мої, така була мірка».
Напевно, доля любить чесних людей. Місцеве подружжя, яке не мало дітей, запропонувало порядному молодому мельнику лишитися їх доглядати, дали йому 5 гектарів землі, худобу. Згодом Іван одружився на дівчині з Кичірного й так лишився у Щербовці назавжди.
«Тогди туй нич не було, лиш одна хижа, – показує дід на сусідні хати. – То все я строїв своїми руками. Ще й не було кому помогти, та ми з жонов робили самі. Я і платив би людям, а не хотіли робити».
Майстер Молдаван спорудив будинки багатьом землякам. І в лісі працював, і на заробітки їздив, і на Цілині був. А ще родина діда Молдавана гордиться тим, що він керував бригадою, яка збудувала у Збинах церкву. Той храм і тепер служить людям.
У колгосп чоловік записуватися не хотів, був одноосібником. Млин, звісно ж, став власністю колективного господарства. Оскільки ж іншого мельника, крім Івана, знайти не змогли, то споруда ще кілька років постояла пусткою й розвалилася.
Весь час поміж іншою роботою чоловік робив шингли. Дізнавшись, що в Щербовці є спеціаліст у цій справі, люди стали до нього звертатися. Переважно замовляли крівлю для церков. Майстрові довелося немало поїздити Закарпаттям. Робив дахи для божниць на Рахівщині, Тячівщині, Великоберезнянщині, Ужгородщині. Додому до Івана Молдавана приїжджав навіть губернатор Геннадій Москаль, коли зацікавився відродженням старих дерев’яних храмів Закарпаття.
Звичайно, шингли використовуються не тільки для церков. Оригінальний покрівельний матеріал замовляють і наші земляки, які зводять будинки та дачі під місцевий колорит. Наприклад, послугами щербовецького майстра користувався один із керівників правоохоронних структур області. До речі, хата, вкрита ялицевими дощечками старим дідівським способом, може простояти без ремонту 25 років. А з сучасними технологіями обробки матеріалу, коли шингли просотують спеціальними розчинами, покрівля витримує й понад піввіку.
Дід Іван каже, що його робота тяжка, але приносить непоганий прибуток. У радянські часи чоловік заробляв по 250–300 рублів на місяць. Нині ж за одну шинглу платять півтори гривні. Попит є, інколи замовлень стільки, що їх не встигають виконати. До речі, чоловік передав свої знання, навчив ремеслу зятя – внуччиного чоловіка. А сам нині шингли вже не виготовляє. Ще минулого року робив, але завадила хвороба.
«Ся робота ня й згубила, – каже дід. – Змагав’имся робити, дістав запаліня (запалення легенів. – Авт.). Не пішов’им до болниці скоро, а вже лиш тогди, коли мав і другу сторону запалену. Тепер ми дихати не дає».
І все ж звичка працювати не лишає у спокої майже 90-літнього чоловіка, який має вже п’ятьох правнуків. Внучка Івана Юрійовича розповіла нам, що дід, відпочивши, все вертається до своєї майстерні й виготовляє руків’я для кіс та мотик, граблища та всілякий інший дрібний реманент. Тому, без сумніву, фраза «поки робить, доти живе» – про діда Молдавана. Дав би Бог, аби з його роботи люди ще довго мали хосен.
