Напередодні свята 8 Березня редакція «Старого Замку «Паланку» вирішила не обтяжувати своїх читачів інтерв’ю з політиками, а запропонувала дружинам відомих закарпатських політичних діячів відповісти на кілька запитань
Напередодні свята 8 Березня редакція
«Старого Замку «Паланку» вирішила не обтяжувати своїх читачів інтерв’ю з політиками, а запропонувала дружинам відомих закарпатських політичних діячів відповісти
на кілька запитань, аби дізнатися, якими є наші політики поза своєю основною діяльністю, як то кажуть, у сімейному колі:
1. Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?
2. Хто глава вашої сім`ї?
3. Яких сімейних традицій дотримуєте?
4.Через що сваритеся і чи швидко миритеся?
5. Як часто чоловік балує подарунками і котрий найбільше запам`ятався?
«ЇХАВ КУПУВАТИ ЛИЖІ, А ЗНАЙШОВ… ДРУЖИНУ»
Тетяна ЛЕДИДА, дружина голови Закарпатської обласної організації Партії регіонів Олександра Ледиди:
1. Познайомилися ми в грудні 1984 року під час поїздки в Білорусію. То була туристична подорожі і Саша їхав туди купувати лижі. Однак вийшло так, що знайшов ще й дружину (Сміється. – Авт.)
2. Безумовно, він. Саша лідер за натурою, і тут не виникає жодних питань. І мені, правду сказати, комфортно в такій ситуації. Щоправда, голова головою, але, як мовиться у народі, жінка є шиєю. Тому він ніколи сімейні питання не вирішує авторитарно.
3. Головна сімейна традиція – це, звичайно ж, Різдвяна вечеря у родинному колі, а також відзначення інших великих релігійних свят. Також уже досить давно виробили звичку щороку з сім’єю їздити на тиждень відпочити на гірськолижний курорт. Переважно – на Старий Новий рік. Найчастіше їздимо у Татри.
4. Мушу сказати, що ми не сваримося у традиційному розумінні цього слова. Можемо десь помовчати, це буває, але до ножів не доходить (сміється. – Авт.). Суперечки, звичайно, виникають, та в кого такого не буває... Загалом же він не є конфліктним, та й я неконфліктна. І, напевно, тому в нашій родині не чути підвищеного тону, не кажучи про лайку чи образи.
5. Як усякий справжній чоловік, Саша часто приносить подарунки. І, певно, йому дуже пощастило, що в сім’ї має довкола самих жінок: дві мами (його і моя), дві дочки. Тому про подарунки мусить часто замислюватися. Їх було багато, але найбільше запам’ятався – й для мене він найдорожчий – це подарунок на першу річницю нашого сімейного життя. Саша подарував 25 гвоздик (самі, мабуть, розумієте, що 1985 року не було стільки різноманітних квітів, як нині) й одну «золоту троянду» – кулончик.
«ВІН ТАКА ГОЛОВА, ЯКІЙ ХОЧЕТЬСЯ БУТИ ШИЄЮ»
Оксана СЕРБАЙЛО, дружина заступника голови Закарпатської обласної організації партії «Батьківщина» Андрія Сербайла:
1. Познайомилися на весіллі моєї подруги і його брата – були першими свідками. Тому перший поцілунок (що, за традицією, має бути між дружбою й дружкою) у нас вийшов дуже скромний і виважений. Скажу лишень, що тільки-но його побачила, інтуїтивно (може, так й інші відчувають) зрозуміла, що це саме той.
Після того знайомства він поїхав на навчання до Москви, і я вже собі думала, що це кінець усім нашим стосункам. Зрозуміло ж: відстань чимала, та ще й спокус у Білокам’яній чимало – дівчата з усіх куточків Союзу. Але сталося не так, як гадалося. Взаємини втрималися, він приїжджав, привозив подарунки й сталося маленьке диво, яке увінчалося весіллям фактично через рік після знайомства.
2. Традиційно побутує думка, що жінка – це шия, а чоловік нібито голова. Якщо слідувати за цим принципом, то, безумовно, мій чоловік – голова. Але він така голова, якій хочеться бути шиєю. Коли ж серйозно, то в нас партнерські взаєминини. Я йому дуже довіряю, і навіть коли жіноча логіка підказує інше, я все ж знаю, що він помилки не припуститься.
3. Напевно, наші стосунки прямували зовсім іншим курсом, який мало пов’язаний із традиціями. Але на те ж 8 Березня в нас уже заведено, що чоловіки хазяйнують на кухні. І хоч якихось делікатесів не готують, все ж дуже приємно. Є ще одна традиція, яка, можливо, більше стосується дітей, бо саме вони її спровокували. Щоразу перед святом вони нетерпляче очікують подарунків і хочуть, аби їх дарували якомога скоріше. Водночас, треба і якогось принципу дотримуватися, адже, як відомо не можна давати дарунки раніше, ніж є на те час, а разом із тим – і дітям хочеться догодити. Тому в нас усі свята, в тому числі й 8 Березня, починаються опівночі. Тобто дочікуємо наступної доби відтак даруємо, що приготували.
4. Не хочу сказати, що я не така, як інші, але страшенно не люблю сваритися. І хоч, як відомо, сварки у сім’ї більше провокують жінки, все ж належу до того їх типу, які ліпше промовчать, ніж будуть загострювати конфлікт. Я, звичайно ж, емоційна, але, як кажуть на Закарпатті, затята. Коли, бува, вишукаю, що мені щось не подобається, то вмент замовкаю – і це є ознакою того, що серджуся... Однак, мушу сказати, що ми з чоловіком ніколи серйозно й не сварилися.
5. Як співає у своїй пісні Лариса Доліна — «Главней всего – погода в доме». Тобто все може бути подарунком, залежно від того, як це людина сприймає. Не обов’язково він мусить бути матеріальним. А тому найбільший подарунок, був, напевно, 25 років тому. До речі 8 Березня. А ще то був той день, коли ми вирішили сплести життєві стежки. Це був такий собі подарунок долі.
«МІЙ ЧОЛОВІК – ДУЖЕ СІМЕЙНА ЛЮДИНА»
Магдалина МИГОВИЧ, дружина першого секретаря Закарпатського обласного комітету Комуністичної партії України Івана Миговича:
1. Познайомилася я з майбутнім чоловіком у Мукачівському сільськогосподарському технікумі, де разом училися. Щоправда, він був на два курси старший за мене. Вже тоді цей сільський хлопчина показав себе як дуже порядний, чесний і цілеспрямований. Ми настільки прикіпили одне до одного, що чекали зустрічі щодня: гуляли по набережній Мукачева, ходили в кафе тощо. Я щосуботи їздила додому в Ужгород, і бувало так, що в неділю вранці він уже приїжджав до мене, ми прогулювалися обласним центром, а ввечері разом їхали до Мукачева. Як завжди буває в таких випадках, Іван часто дарував мені квіти, був дуже уважний і, до речі, таким і залишився й донині.
Хоч, звичайно, робота в нього завжди була і є на першому плані. Однак він завжди залучав і мене до неї. Котрийсь чоловік мріє, щоб жінка була вдома, працювала для сім’ї, поралася на кухні, а мій – ні. Для нього найголовніше, аби я завжди була поруч, цікавилася його справами, що б він не робив. Ми вже майже 45 років разом — це немало, однак увесь цей час я завжди відчувала біля себе чуйну люблячу людину. Чоловіка, на плече якого, як то кажуть, завжди можна спертися.
2. Звичайно, чоловік – ніяких серйозних справ без нього, без його поради не роблю. Як вже сказала – для Івана основне – це робота. Тому ніколи йому не заважаю, даю широкий простір – нехай працює. Я ж учиню все, аби йому було добре й комфортно. Однак, що б не ставалося в сім’ї, ми завжди сідаємо разом і будемо радитися, як і що слід чинити. Він так само без мене ні на що важливе в нашому спільному житті не зважується.
3. Якихось особливих традицій не маємо. Хоча раніше, коли ще діти жили з нами, то, приміром, у суботу завжди проводили час в близькому колі: ходили в кіно, до театру в цирк. Іван завжди знав, що цього дня має бути вдома. Також, коли мешкали в Києві, то щоліта обов’язково приїжджали до батьків на Закарпаття.
4. У сім’ї всяке буває. Мій чоловік – дуже чуйна людина і його легко можна вразити одним словом чи навіть поглядом. А ви ж знаєте, як то в жінок буває... Я, приміром, не можу тримати в собі, я все повинна сказати – подобається йому чи ні. Однак після того, як деякий час не говоримо, все минає. Серйозних сварок ніколи не було. А так... У кожній сім’ї буває...
5. Багато чого в житті траплялося, і подарунків багато було. Лишень з’являються перші квіти – він одразу мені приносить. У будь-який час, коли гуляємо, а він бачить, що квіти продають – піде купить, і вже на серці стає приємно. Нічого не скаже, але подарує. Є в нього в душі та доброта, ніжність.
Що ж до особливих подарунків, то чомусь пригадалося моє 40-річчя. Він того дня був у відрядженні, вдома зібралися гості, і ми чекали його з хвилина на хвилину. І от з’являється мій чоловік з великою коробкою. Ставить на стіл. Розгортає... а там справжній тульський самовар. То був один із найкращих і найяскравіших подарунків. І донині стоїть на кухні, дивлячись на нього, я згадую той день.
А якось був він у відрядженні в Сибіру. Жили ми тоді в Москві. Приїжджає з великим пакунком, заглядаємо з дітьми, а там величезні сом, щука і червона риба. Ми стояли, як укопані – у житті такої не бачили.
Взагалі, де б не був – завжди думав про сім’ю. Ніколи такого не було, щоб він кудись їздив і чогось не привіз. Мій чоловік –дуже сімейна людина...
Андрій ГАНУСИЧ
«Старий Замок «Паланок»
