або Три художньо-документальні крапки від Дмитра Кешелі
У кінці лютого на телеканалі «Тиса-1» відбулася прем’єра довгожданого художньо-документального фільму «Гіркота солодкої землі». В епіцентрі картини – величні й трагічні події березня 1939 року, тобто коли наша Срібна Земля на чолі з Батьком Волошином прагнула постати незалежною державою. Не судилося: з дозволу Адольфа Гітлера гортіївська Угорщина потопила Карпатську Україну в крові. Мабуть, жоден глядач не залишився байдужим, дивлячись унікальну кінохроніку того часу або останні дні Президента в Лефортовській тюрмі. Відтак я вирішив «заарканити» автора сценарію фільму – відомого крайового письменника Дмитра Кешелю. Кешеля не був би Кешелею, якби не запропонував продегустувати вино власного клячанівського ґатунку, а саме з 12 (!) сортів винограду. Перебачте, але, незважаючи на серйозну тему розмови, вважаю за доречне їх назвати: чорний, білий і черлений деловери, наші черлена й чорна ізабелли, молдова, фурмінт, рислінг, трамінер, золодьондь, лідія й каберне совіньйон. Напій вийшов до біса смачним і якісним – у міру гірким, і в міру солодким. Перебачте й те, що порівняю його з фільмом, де також уміло скомпоновано, перемішано художнє з документальним.
– Пане Дмитре, очевидно, слід почати з витоків…
– Я народився в щасливі, райські часи, коли не було ні телебачення, ні газет. Хіба що лише в центрі села безперестанку співала «Галя». А пізньоосінніми, зимовими вечорами, коли роботи, мовити б, обмаль, люди любили збиратися в хаті мого діда на вічурки, повічоркувати, зокрема й перемолочувати всю нашу історію. Особливо часто обговорювалися дві теми – вбивство єпископа Теодора Ромжі, яке сталося неподалік Клячанова та Іванівців, і феномен Карпатської України, події якої так чи інакше торкнулися ледь не кожної родини краю. Я тоді хоч ще й пас гуси під столом, але ріс дитиною допитливою, тому й завжди набридав рідним усілякими запитаннями. Ясна річ, мені й не снилося, що я колись стану письменником, творчою особистістю, що це все мені нагодиться для статей, репортажів, оповідань, романів. Одне слово, лише згодом, у 90-х роках, коли я працював на радіо, то поступово формував своє бачення Карпатської України. Як відомо, доти радянська держава писала свою історію, де Волошин був мракобісом, натомість народ мав свою, іншу, де Волошина глибоко шанували. Нещодавно я десь почув сакраментальну думку, мовляв, поле бою після бою належить історикам і мародерам. Лише за моє життя історія переписувалася кілька разів, причім одними й тими ж ученими. Я ж зустрічався з багатьма учасниками тих бурхливих подій, приміром, із Юрієм Станинцем, Олександром Палаташем, Василем Палаташем, Олександром Пайкошем. Учитель із Медведівців Карло Горват приніс мені свої спогади на редагування. Врешті і з’явився на радіо цикл передач про нашу кількаденну державність. Пізніше на телебаченні виник задум створити й серію документальних речей про таких потужних постатей, як Теодор Ромжа (фільм «Осіння Голгофа Теодора Ромжі»), Іван Марґітич (фільм «Це ми, діти твої, Господи!») й Авґустин Волошин. І Бог мені посприяв утілити ідеї. До речі, акцентую, що «Гіркота» не готувалася саме до 70-річчя Карпатської України, – абсолютно ні: фільм виношувався давно, сценарій писався довго. За останні роки я перечитав, перелопатив десятки праць, томів, тонни матеріалів, стикаючись із діаметрально протилежними описами, висновками, тому доводилося шукати свою лінію.
– Урівноважену, середню, без крайнощів?
– Можна й так сказати. Я відразу відмовився від політичного проекту, який би викликав дискусію, полеміку; я не хотів ставати на чийсь бік, давати комусь правду, когось спаплюжити й когось розхвалити, когось очорнити, а когось вибілити. Я поклав за мету зробити художньо-документальний фільм пізнавально-просвітницького плану. У кожної людини своя правда, у демократичному суспільстві й поготів, але водночас істина одна, та й народна мудрість гласить: бійся людини, яка вважає, що знайшла істину, бо в такому разі вона втратила розум. Тому я між різними правдами шукав не істину, а її миттєвості. Я чимало взяв із розповідей очевидців, я їм більше довіряв, ніж історикам. Наприклад, цікавий і важливий факт: жоден із очевидців не підтвердив, нібито керівництво Сойму або Карпатської Січі гнало юнаків на Красне поле силоміць. Той же Юрій Станинець переконливо доводив, що вибух патріотизму був надзвичайним, що народ горів бажанням здобути свободу, незалежну державу, тому молодь і йшла на самопожертву. І головне: фільмом я не намагався розставити всі крапки над «і», навпаки – я поставив три крапки, залишивши простір для роздумів, інтерпретацій.
– Образ Волошина глибоко зворушливий...
– Це ерудит, інтелектуал, науковець, літератор, духовний і політичний діяч європейського рівня. Вивчаючи біографію Президента, я дуже пройнявся його долею, емоційно сприймаючи всі її несподівані повороти, зиґзаґи, випробування. Оті дві сцени в камері я виписував у себе вдома, в Клячанові, під Ловачкою (назва гори. – М.Ф.), там вирішивши покласти в основу фільму тюремну тяготу Волошина, аби через це розкрутити, подати його життєвий шлях. Осінь 2007-го, ніч, світла нема, за вікном – дощ і вихор. А я собі сиджу при гасовій лампі, біля печі. І раптом натурально уявляю, як то було чоловіку за тисячі кілометрів від рідного дому, що творилося в його мужній і вразливій душі. Дітей нема, дружина померла, одні друзі заарештовані або вбиті, другі – зрадили, треті – у бігах, за кордоном, невідомо де. Тобто на батьківщині – суцільні могили й хрести, а ще на чужині щодня – допити, допити, допити. Михайле, мене така охопила депресія, я впав у такий відчай, що опісля три місяці не міг підійти до тих паперів і продовжити: боявся. Це ж така людська трагедія! Волошин – це шекспірівська постать! Ми й нині не доросли до її розуміння і навряд чи колись доростемо.
Я – письменник. І для мене нема ні лівих, ні правих, ні націоналістів, ні сепаратистів – для мене є мій народ зі своїми мріями, помислами, чеснотами й недоліками. Тому я й підбирав для історичних екскурсів людей різних поглядів, переконань. І не помилився. Микола Веґеш, Сергій Федака, Михайло Алмашій – кожен по-своєму великий, неординарний, неповторний. Колись Іван Марґітич казав мені: «Митре, ми – два пастухи однієї отари. Лиш я стою з одного кінця поля, а ти – з другого. Як я не маю права не прийняти на сповідь блудницю, злодія і не відпустити їм гріхів, так і ти не можеш ділити свій народ, вбивати клин між людьми». Фільм викликав пристойний резонанс: вже за тиждень я дістав безліч схвальних відгуків із усього Закарпаття, мені телефонували з Чехії, Словаччини, Канади. Суть подяк у тому, що картина орієнтована на всіх, її діапазон такий, що й простий чоловік має можливість почерпнути собі щось, і професор.
– Де фільмували?
– Зауважу, що знімали стрічку близько року. Ясна річ, не щодня, а коли дозволяла погода певної пори року. Це і Ужгород, і Хуст, і Рахів, і, звісно, село Келечин; це природа і Хустського, і Міжгірського, і Воловецького районів. Я доволі довго шукав село, яке б задовольнило і горами, і небесами, і величчю панорами. Врешті зупинився на Вільшинках Перечинського району. Допомогла завідувачка бібліотеки того села Марія Мовнар. У фільмі багато символічних сцен. Приміром, одна з основних, як на звичайній роботящій селянській родині, котра, йдучи вгору на поле збирати картоплю, ніби піднімається в небеса, тримається земля, увесь світ. Я почав родиною – родиною й закінчив. Таке собі обрамлення сім’єю, що уособлює всі сім’ї, тому й персонажі – безіменні. Очевидно, що й кінохроніка несе неабияке художнє навантаження: це ж не просто ліп-ляп, ліп-ляп – там усе продумано до деталей, там усе на своєму місці. І що важливо: левову частку хроніки глядач побачив уперше за 70 років. А звідки я її діставав, най буде допоки секретом. І таке. Якщо взяти еквівалент творчості, то ця «Гіркота...» – що написання й видання одного чималенького роману. Саме десь стільки душевних, літературних сил фільм висмоктав із мене.
– А як народилася оксюморонна назва фільму?
– З дитинства тямлю, як ми з дідом Василем ходили на Ловачку на виноградники. А на горі тяжка, кам’яниста земля. І я, малий, постійно лаяв її: «Діду, та се не земля, а фрасова каріка!» «Копли, Митрику, копли!» – так зазвичай заспокоював мене дід. А одного разу, закінчивши копати, узяв жменю землі і вповів: «Ану, Митрику, понюхай нашу землю!» Я вдихнув – і мені ніби запахло свіжим хлібом. «Ниґда не гріши на нашу землю, бо земля, на якуй ти жиєш, майсолодша. І за неї мож умерти», – додав дід. Також першорядною смисловою опорою, квінтесенцією у фільмі були ці слова, які свідчили, що молоді хлопці недаремно полягли на Красному полі за нашу землю, за волю. Вони – святі. І політ чайки над бурхливою, повноводою Тисою – це душі отих невинно убієнних. Так-от, недавно, як копав землю, і виринула із закапелків мозку дідова філософія, наука. «Господи, яка солодка наша земля, але скільки гіркоти їй довелося пережити!» – вихопилося з єства. Так і поєднав антоніми, так на цьому варіанті й зупинився.
– Будь-який фільм – це робота колективу.
– Безперечно. Я всім безмежно вдячний за терпіння, розуміння. Перевершила мої сподівання режисер-постановник Лінда Янкович. Причім це її перша масштабна робота. До речі, у фільмі навіть різні панорами пов’язані з творчістю крайових корифеїв живопису: осінь нагадує полотна Бокшая, гори й небеса – полотна Коцки, одяг – полотна Манайла. Калап долу перед Анатолієм Філіповим, котрий перевтілився в Авґустина Волошина, перед операторами Володимиром Дудою і Бийлом Баллою, монтажером Світланою Томорі, музичним редактором Артуром Венгрином, виконавицею балади Яною Садварі і, звичайно, перед моїми «жоною» Вірою Кобулей, «доньками» Олександрою Талабірою і Наталією Штефуцою.
– І меркантильне: які гонорари отримали творці картини – гіркі чи солодкі?
– Поки ані гривні. Щоправда, обіцяють з усіма розрахуватися.
P.S. Повтор фільму відбудеться 14 березня о 20-й годині і наступного дня о 18-й на телеканалі «Тиса-1».
Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ
