Розпаковуючи речі після тижневої поїздки до Закарпаття, я буквально завалила холодильник півлітровими пляшечками мінеральної води «Поляна Купель». «Ти що, не могла інших сувенірів набрати? — спантеличено подивилася на мене подружка. — Такої води і в Києві повно...» — «У тому-то й річ, що не такої, — відповіла я, вивантажуючи з рюкзака чергову пляшку. — Водичка, яку розлили на заводі за сто метрів від джерела, смакує зовсім не так, як відвезена в цистерні за сотні кілометрів на інший завод»
Розпаковуючи речі після тижневої поїздки до Закарпаття, я буквально завалила холодильник півлітровими пляшечками мінеральної води «Поляна Купель». «Ти що, не могла інших сувенірів набрати? — спантеличено подивилася на мене подружка. — Такої води і в Києві повно...» — «У тому-то й річ, що не такої, — відповіла я, вивантажуючи з рюкзака чергову пляшку. — Водичка, яку розлили на заводі за сто метрів від джерела, смакує зовсім не так, як відвезена в цистерні за сотні кілометрів на інший завод».
Води, звісно, вистачило ненадовго. А от вражень від мандрівки до чудового селища Поляна, де цілюща вода по трубопроводах тече мало не до кожного санаторію й готелю, — більше, ніж може вмістити ця шпальта. Особливо якщо згадати екскурсії до колишнього замку графа Шенборна та винних погребів у селищі Середнє.
Завдяки гостинності директора комплексу відпочинку «Квеле Поляна» Владислава Безика я переконалася, що на Закарпатті можна гарно відпочити, навіть якщо снігу немає зовсім. Отже, сьогодні я розповім про туристичні приваби регіону, а наступного тижня на шпальті «Здоров`я» ви зможете прочитати про особливості бальнеологічного курорту в селищі Поляна.
ЗАГАДКИ РОГАТОЇ ЛЮСТРИ
Потрапити на екскурсію до колишнього замку австрійського графа Шенборна — вельможі, якому багато років тому належала більшість мінеральних джерел і земель Свалявщини, — сьогодні не так просто, як хотілося б. Нове керівництво санаторію «Карпати» неохоче пускає туристів до будинку й відмовляє екскурсоводам у проханні поводити групу старовинними сходами. Мовляв, чого тут ходити й витріщатися, коли екскурсію можна і в парку провести, а розповідь про життя-буття графа — послухати на подвір`ї замку.
Втім журналістів, які хотіли бодай одним оком поглянути на оздоблення коридорів та зал (нам думалося, що будинок, який зовні виглядає настільки велично, і всередині мусить вражати уяву), не так уже й легко зупинити. Дочекавшись, поки вахтерша з суворим виразом обличчя полишить свій пост, ми тихенько прослизнули до замку. Коридором пройшли до колишньої бальної зали, почудувалися з рогатої люстри-скульптури та побілених у «совковому стилі» стін, постояли на дерев`яних сходах, по яких ходили ще австрійські вельможі, та вискочили надвір. А там, біля акуратно підстрижених вічнозелених кущів, гід розповів нам трагічну історію, яка понад сто років тому сталася в родині свалявського аристократа.
Граф Ервін Шенборн дуже кохав свою дружину. Про це в маєтку нагадувало все: і відреставрований замок, і чудовий дендропарк, і новостворене озеро у формі двох закоханих сердець. Утім серце графині такою ж любов`ю дихало не до чоловіка, старшого від неї на 18 років, а до головного конюха маєтку — молодого вродливого полковника. Коли ж до графа Шенборна докотилися чутки про зраду дружини, він вирішив зловити коханцiв «на місці злочину»: повернувся з полювання буквально за годину після виїзду й застав дружину з красенем-полковником за дуже цікавим заняттям. Розлютившись, граф вирішив застрелити парочку, але його помічник останньої миті вдарив по графовій руці. Люди кажуть, що куля пробила стелю, врізалася в замковий годинник і застрягла у складному механізмі. Закляклі стрілки граф наказав не чіпати...
Для того аби покарати невiрну, Шенборн доручив майстрові виготовити якусь скульптуру, а той вирізав із липи дуже екстравагантну люстру. Головним елементом композиції стала русалка — символ спокуси — з обличчям графині. Істота прикриває низ живота родинним гербом, а з боків, наче крила, ростуть велетенські оленячі роги — символ зради.
Цей шедевр iз липи висів на видноті — у танцювальній залі замку, і кожен, хто заходив до приміщення, згадував про безсоромну графиню.
Сімейні «розборки» відбилися й на формі озера — вже не було двох закоханих сердець, а їхні контури стали обрисами Австро-Угорської імперії. Добре хоч унікальний дендропарк не постраждав...
Утім гордий граф не зміг допустити, аби невірна дружина та її коханець відбулися таким легким покаранням, і домігся смерті обох. Спочатку влаштував «нещасний випадок» для полковника: хлопця напоїли сонним зіллям та скинули зі скелі разом із бричкою. А потому організував нічні візити до замку «привида» померлого — щоб позбавити спокою графиню. Опівночі до замку під`їжджала бричка, а з неї виходила чорна фігура зі свічкою в руках. Конюх був дуже високим хлопцем, і граф не міг знайти такого ж актора, тому брали двох низеньких чоловіків, один сідав іншому на плечі, загорталися в чорний плащ — і йшли лякати жінку. Після кількатижневого перегляду моторошного «шоу» графиня збожеволіла, а потім померла від серцевого нападу. «Не стерпів граф цього легкого паскудства», — резюмує гід.
ВИННИЙ КОЗИР РЕГІОНУ
«Замок Шенборна ви бачили, тепер треба їхати до Середнього, — заявляє після екскурсії Владислав Безик. — Будьте певні, вам сподобається». — «І на що ми будемо там дивитися, якщо надворі вже темно?» — опираємося ми. «У винних підвалах електрика є, — усміхається пан Безик. — Чи ж ви хочете побувати на Закарпатті й не скуштувати наших вин?». Ну це вже інша справа! Сідаємо в автобус і вирушаємо до дегустаційної зали Середнянського винзаводу. Вхід до унікальних підвалів, які мають чоритикілометрові ходи, розміщений у селищі міського типу Середнє (Ужгородський район). Якщо глянути на карту, то видно, що селище ніби навмисне виросло на півдорозі між Мукачевим та Ужгородом.
Винороб-технолог пані Світлана веде групу темними коридорами повз нескінченні пузаті дiжки з «Середнянським», «Каберне», «Променистим», «Трояндою Закарпаття», «Перлиною Карпат», «Спокусницею» й іншими не менш знаменитими винами. Дерев`яні ємності вражають своїми розмірами, а найбільша бочка (на 10594 літри, тобто 10,5 кубометра), зроблена із заліза, навіть має невеличку драбину — без неї до кришки дiжки не дістати ніяк. Цікаво, скільки років вино з цієї «цистерни» змогла б випити одна людина? Винороби стверджують: щорічного споживання розрахункової норми (а це сто літрів вина, тобто по два стоп`ятдесятиграмові келихи на день) дна бочки можна досягти через сто п`ять років!
Далі пані Світлана розповідає, що підземні лабіринти цих підвалів були видовбані з туфу (м`якої вулканічної породи) у XVI столітті за велінням братів Франциска Стефана i Домініка Добо — угорських вельмож, які в ті часи володіли Середнянщиною. Іронія долі полягає в тому, що підвали, призначені для укриття слов`ян від набігів ворогів — у першу чергу турків, рили самі ж бусурмани, полонені під час війни між Австро-Угорщиною й Туреччиною. Мережа ходів була складною й заплутаною — аби чужинці, навіть потрапивши всередину, не могли зорієнтуватися під землею. Над підвалами височіла фортеця, а навколо неї челядь і солдати братів Добо вирили рів. На жаль, ані фортеця, ані замок до сьогодні не збереглися — від них лишилися самі руїни...
Згодом, коли підвали втратили своє оборонне значення, люди стали помічати, що і влітку, і взимку тут стабільна температура — плюс дванадцять градусів, тут добре зберігаються продукти харчування, а також це ідеальне місце для витримки і зберігання марочних вин. Причому важкого погрібного запаху в підвалах ніколи не буде: коли виноматеріал бродить, вуглекислий газ виходить через пористу скелю назовні й замінюється свіжим повітрям.
Наталя РОТАЙ, "Україна молода"
