Україні потрібне перезавантаження всієї влади

6
0

Інших варіантів для її успішного майбутнього не існує

Фраза про те, що в політиці нема вічних ворогів і друзів, а є лише вічні інтереси, настільки узвичаєна, що видається за ази державної мудрості. То чому ж тоді переважна частина активної громадськості з такою осторогою сприймає можливий союз між Партією регіонів та БЮТ, який народні гострослови миттєво охрестили ПРиБЮТь?.. Відповідь тут напрошується напрочуд проста. Бо за цими домовленостями стоять не національні чи державні інтереси, і тим паче – не вічні, а надзвичайно примітивно шкурницькі, що не сягають вище за розподіл посад, преференцій та збереження влади. Народ це інтуїтивно відчуває і тому союзи на такий кшталт не сприймає.

Хоча цього тижня через ЗМІ буде запущено багато демагогії, мета якої підготувати громадську думку до названої коаліції й пов’язаних із нею конституційних змін. До прикладу, уособлювати єднання Сходу і Заходу з відповідним піарівським та ідеологічним навантаженням має Ганна Герман. Її логічна конструкція за суттю виглядає приблизно так: мовляв, прямі президентські вибори розколюють Україну на дві майже рівні частини, тому вони є недоцільними, оскільки протистояння триватиме й після них. А отже, вибори слід перенести у парламент, де найбільші фракції, що представляють різні частини України, оберуть Президента й таким чином він матиме підтримку всього населення. Звичайно, якщо дуже бажати, то в таку схему, гідну «агітпропу», можна повірити, але з погляду формальної логіки, тут прихована очевидна підміна понять. Бо якраз нинішні фракції ніхто не уповноважував на спільне обрання президента, та й узагалі – на союз. Навіть навпаки. Величезна кількість прихильників БЮТу віддала перевагу цій силі на противагу «Нашій «Україні», бо саме Ю. Тимошенко запевняла, що при жодних умовах не піде на союз із «регіоналами». Стрибок її рейтингу, як порівняти з В. Ющенком, відбувся зокрема після появи Універсалу національної єдності, коли Юлія Володимирівна демонстративно відмовилася підтримати документ, зайнявши позу непримиренної опозиціонерки, а позиція Президента трактувалася як про­яв слабкості й поступок опонентам, з якими треба не домовлятися, а їх добивати. І це при тому, що Універсал, на відміну від нинішніх домовленостей, обговорювався й підписувався публічно, і де головні пункти стосувалися стратегії, а не розпо­ділу посад. Ба більше – наслідуючи виборчу кон’юнктуру перед дочасними перегонами, вже блок «НУ–НС» створився лише при умові, що не піде на жоден союз із Партією регіонів. Цього публічно й письмово вимагали і Ю.Луценко, і В.Кириленко, і ли­ше завдяки такій позиції Юлія Володимирівна стала Прем’є­ром. Бо дотримуючись передвиборчих обіцянок, за неї проголосували і Ю. Єхануров, що завжди позиціонував се­бе як прихильник широкої коаліції, і закарпатці І. Кріль та В.Петьовка, які ніколи не били себе в груди, запевняючи у неможливості співпраці із «регіоналами». Стосовно краю, то місцевий БЮТ узагалі 3 роки будує свій піар на те­мі, що в облраді створена «ширка», а вони єдині в області опозиціонери, справжні захисники ідеалів Майдану й моральної цноти.

Нині для такого випадку у запасі ін­ший аргумент, мовляв, тепер криза, а значить перед нею мають відступити розбіжності, й усі методи дозволено. Хоча, як відомо, криза насамперед народжується в головах і лише потім проявляється в економіці, політиці чи будь-якій іншій сфері. І мова  не про те, чи мали виборці слуш­ність у 2006 та 2007 роках, голосуючи за радикальну Ю. Тимошенко на противагу слабкому В. Ющенку, а про те, що їхня воля, навіть помилкова, все-таки є визначальною у порівнянні з «найкрутішими» вождями. То­му союз між Партією регіонів та БЮТ у нинішньому варіанті не має перспектив. У всякому разі без нових всенародних – чи то парламентських, чи прези­дент­ських – виборів він не набуде жодної політичної леґітимності, а отже, приречений на хро­нічну недовіру, внутрішні чвари, організаційну слабкість та, відповідно, швидкий розвал.

Власне, хай як парадоксально, але доля його в україн­ському варіанті буде вирішуватися на найближчих телевізійних ток-шоу, де політики переконуватимуться, що змова партійно-олігархічної верхівки шита білими нитками, а значить ні співчуття громадян, ні потрібної кількості депутатів не знайде. У принципі, Ю. Тимошенко, В. Янукович, О. Турчинов, О. Лавринович та В. Медведчук, які ведуть таємні перемовини, можуть між собою домовитися. Але їм ще доведеться переконати проголосувати за ці рішення понад 300 депутатів. Окремі голоси знову ж таки можна купити. Але як зберігати цей союз принаймні півроку-рік, залишається абсолютно незрозумі­лим. У цьому біда «совкових» ку­луарних політиків, які досі переконані, що вони керують натовпом, а не маси – ними.

Загалом причини активізації зазначених перемовин на­віть після недавніх запевнень у їх неможливості, доволі прозорі. З одного боку, фактор «третьої сили», насамперед рейтинг А. Яценюка, позбавив їх спокою і штовхнув в обійми одне до одного – мовляв, ліпше залишатися при владі, навіть із «нелюбом», ніж ризикувати втратою влади. Особливо це стосується Ю. Тимошенко, яка стрімко втрачає опору на Заході України. Однак, можливо, менш очевидним, проте значно конкретнішим є фактор Москви, який тяжіє над Прем’єркою, котра цілком за­плуталася в газових інтригах. Підписавши взимку, щоб зберегти лице, цілком кабальні газові угоди, вона постійно перебуває під пресом і вже навряд чи з цієї колії вискочить. Потре­ба закачати паливо відповідно до зобов’язань і заплатити за це 5 млрд доларів ставить її в умови, коли жодної можливості для маневру не залишається. 20-хвилинна розмова з В.Путіним, замість запланованої двогодинної, в Астані є  яскравим свідченням цього. Навіть улюбленого прийому перекладання вини на попередників чи ворогів застосувати неможливо. Це ще одне підтвердження, що стратегічна короткозорість є прямим дороговказом у глухий кут.

То що ж нас чекає найближчим часом у політичному сенсі?.. Можливі два варіанти. Перший, найімовірніший, коли все так і залишиться на рівні розмов, верхівка, не знайшовши твердої підтримки знизу, не наважиться на рішучі кроки, і через три тижні депутати роз’їдуться по домівках, а штаби почнуть безпосередню підготовку до президентських виборів.

Другий, малоймовірний, але можливий, коли все-таки на цій сесії вдасться започаткувати конституційні зміни. Тоді до осені нас очікуватимуть кардинальне переформатування політичних сил, поява цілком нової могутньої опозиції, бурхлива осінь, пробу­дження майданних настроїв з його почуттям власної гідності. Врешті, це все одно закінчиться провалом змови на двох, бо жодного об’­єктивного ресурсу для її під­трим­ки немає. З погляду очищення су­спільства такий шлях здається навіть кращим, але це лише на перший погляд, бо насправді знову на поверхню випливатимуть ще більші радикали, які бажатимуть отримати все.

Варіант, що нова коаліція реалізує антикризові заходи, під­німе економіку й таким чином леґітимізує свою владу є безпідставним, оскільки вона не має ні матеріальних джерел, щоб під­тримувати хоча б наявний рівень життя, ні ідейного натхнення. А економіка за рік-два не перебудовується. Варіант прискореного розпродажу країни просто ката­лізує опір і прискорить кінець коаліції, хоча тут існує величезний ризик розвалу держави.

Тобто без перезавантаження всієї влади в Україні, як умови будь-якої демократії, не обійтися. Тому хочеться сподіватися, що політиків, які не втратили здоровий глузд, все-таки у нас залишається більшість.

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!

Читайте також