Останнє насильне виселення українців досі залишається маловідомим. Книга Наталі Кляшторної «Акція-51: останні свідки» проливає світло на трагедію переселенців із Західної Бойківщини
Другова світова війна принесла таке небачене явище як насильницька депортація народів. Серед тих націй, які найбільше постраждали, значаться й українці. Тільки в Польщі за шість повоєнних років відбулося аж чотири виселення українців із прадідівських земель. Але й досі правду про них знають мало.
Після війни на території Польщі залишився значний масив українських етнічних земель із 700 тисячами населення. Про стосунки поляків і українців у ХХ столітті не варто нагадувати. Тож для польської влади залишався один варіант: позбутися українського «головного болю». Перший етап відселення відбувся у 1944—1946 роках. Називався він офіційно «обміном населенням» між СРСР та Польською Республікою. 482 тисячі українців із Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств «організовано» переселили в Україну. Ще понад 20 тисяч польські війська буквально «перегнали» через прикордонну річку Сян без оформлення будь-яких документів. І хоча переселення мало бути добровільним, є численні свідчення, що воно було позбавлене навіть ознак вибору.
Наступною була сумнозвісна акція «Вісла» у 1947 році, коли на західні та північні землі Польщі, звідки було депортовано німців, переселили і розпорошили з метою асиміляції 150 тисяч українців. Вчинене насильство пояснювалося як акт колективної відповідальності за дії ОУН-УПА.
Третій етап — впорядкування державного кордону між СРСР та Польщею у 1948 році. Внаслідок такого «впорядкування» полякам відійшли споконвічні українські села, а їхніх жителів (понад 9 тисяч чоловік) виселено зі своєї дідизни і переселено вглиб України.
І нарешті четвертий етап — 1951 року, який вражає своєю цинічністю. Лідери СРСР та Польщі вирішили обмінятися територіями. Сталін порахував, що в районі Рави-Руської та Сокаля добре би мати краще залізничне сполучення, яке пролягало у Польщі неподалік кордону. Натомість полякам запропонували територію такої ж площі у тодішній Дрогобицькій області, що охоплювала частини трьох районів. Сказано — зроблено: поляки відрізали шматок своєї землі, СРСР — своєї. Обмінялися, мов тарілочками з тортом.
Тільки от як пояснити це мешканцям 42(!) українських сіл, які століттями жили на цій землі, а останні 6 років взагалі вже були громадянами УРСР?! Деяких уже перед цим один раз виселяли з Надсяння. Та хіба це когось цікавило?... Щоб зрозуміти цю трагедію, досить уявити, що Великоберезнянський і Перечинський райони віддали Словаччині, а всіх березнян та перечинців під дулами автоматів звідти повиселяли.
Важко уявити розпач верховинців, яких одним розчерком пера позбавили батьківщини. Плач був такий, що коли ешелони з переселенцями відходили з Устріків Долишніх, то не було чути поїзда. Прикордонники детально прочісували ці терени, аби нікого не залишити полякам.
Горян виселяли на південь — у зовсім іншу кліматичну та історичну зону: і в цьому теж ховався злий умисел комуністичних асиміляторів. Це все одно, що закарпатців переселяти у Донецьку чи Херсонську область, коли поруч є схожі Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області. Туга за домівкою така велика, що коли переселенці з Журавина побудували греко-католицьку церкву на Херсонщині, то привезли заховані дзвони із рідного села — за 700 кілометрів.
Це були національно однорідні, свідомі українські села. Переселенці 1951 року були бойками, а не лемками. Такими ж, як наші міжгірці чи волівчани. Ці 42 села розташовані поруч із Закарпаттям, продовжуючи бойківську етнографічну зону.
Першою книжкою про трагедію понад 32 тисяч переселених українців із Західної Бойківщини стало дослідження Наталі Кляшторної «Акція-51: останні свідки». Нащадок переселенців, вона сама відчула увесь біль людей, позбавлених минулого життя. Її книжка базується не тільки на офіційних документах та публікаціях преси, а й на свідченнях людей. Вона особисто взяла інтерв`ю у 140(!) переселенців, вміщуючи у книжці найзмістовніші уривки з них. Тим самим будуючи пам`ятник із бойківських імен та прізвищ, котрі постраждали тільки за те, що жили на своїй землі. Показово, що книжка видана за гроші самих переселенців. У цьому теж — глибина їхнього болю.
Наталя Кляшторна підготувала цілу міні-енциклопедію втраченої малої батьківщини. Тут є не тільки історична довідка про кожне село, сотні унікальних світлин, а й навіть словник говірки мешканців західної Бойківщини, яка так перегукується зі закарпатськими діалектами.
А які запашні назви цих втрачених українських сіл: Хміль, Соколова Воля, Середнє Мале, Поляна, Мочари, Лип`я, Журавин, Дверничок, Вільхівці, Бистре, Бандрів, Гошів (саме звідси походить родина відомих музикознавців Гошовських).
Уже кілька років ведуться розмови про відкриття міжнародного пропускного пункту між Україною і Польщею в районі Устріків Долишніх (назва села походить від «усть ріки»). І тоді можна буде напряму потрапити до втраченої України, про яку нагадують тільки порожні дерев`яні церкви без дзвонів...
