Василь Качала, лікар-хірург і скрипковий майстер: Скрипка має мати граційну голівку

20
0

Скрипка й донині вважається інструментом, який важко розгадати. Залишимо мистецтвознавцям право коментувати гру віртуозів. Сьогодні мова піде про скрипкових майстрів. На Закарпатті це дуже цікавий пласт культури, який такий же незатребуваний, як і весь народний ґрунт, який все ще живить нас.

І ВСІ ЧОТИРИ КЛЮВИКИ, ЯК У ОРЛА, ЗАГОСТРЕНІ
Нас зацікавив ужгородський скрипковий майстер Василь Юрійович Качала. Лікар-хірург - і раптом таке захоплення! Та, виявляється, не раптом. Його батько закінчив три курси Празької консерваторії. Потім учительську семінарію в Ужгороді. Вчитель історії, він паралельно керував хорами. Був свідомим українцем, - його переслідували, кидали по всьому Закарпаттю. Тому захоплення скрипкою - це, так би мовити, для Василя Качали спадкове.
Але є ще й особисте. У 1979 році він грав у Мукачівському симфо нічномy оркестрі при Будинку культури. До слова, доброї пам’яті
симфонічні оркестри виховали не одне покоління прекрасних музикантів. Та й вулицю виховували, це була висока планка для пересічних громадян. На цьому фоні одразу відчувалася попсова фальш, яку нині ми сприймаємо спокійно, а подеколи навіть із захопленням. Роблю такий екскурс у минуле, бо намагаюся з`ясувати, як обірвалися ниточки, що єднали нас із справжнім мистецтвом.
Так от, тільки через два роки Василь Качала дізнався, що поруч, за сусіднім пультом, в оркестрі сидить не тільки гарний музикант, а й скрипковий майстер - Роман Кленцей. Інструмент Качали треба було полагодити, а Роман Васильович одразу запропонував - давай поремонтуємо.
- Я відмовився, - розповідає. - А він приніс через місяць майже копію моєї скрипки. Мало того, що за формою ідентична, навіть за звуком. Він бачив її, грав на ній, крутив у руках.
Роман Васильович запросив Василя Качану у власну майстерню. Розібрав скрипку, дав своєму колезі нижню деку - будеш робити скрипки! Спочатку було це завдання, потім інше, складніше.
- Починав із того, що робив підставки, підгрифки, дужки, -згадує мій співрозмовник. - Тут мені мої хірургічні навики дуже знадобилися.
Верхня дека, стверджує Василь Юрійович, має бути із ялиці, смерічки - вона народжує звук. Нижня дека, обичайки, боки і шийка-із явора, клена, рідко з груші, можна з карельської берези. Явір хвилястий, по-закарпатськи кучерявий, - уточнює. - Він і гарний, і щільний, і досить еластичний. Бо, наприклад, дуб не буде резонувати.
- А от обручики із вільхи, з верби, - господар водночас показує ці милі деталі інструменту. - їх легко гнути, вони м`які, не відбирають звук. Практично вони посилюють саму конструкцію.
Коли скрипкові майстри беруть інструмент у руки, по формі зразу здогадаються, хто її автор - дилетант чи профі.
Скрипка має мати граційну голівку. І всі чотири клювики мусять бути, як у орла, загострені, однакові.
- Дека складається з двох половинок - Василь Юрійович приносить гарно вирізані частини скрипки. - Адже дуже важко знайти цільне дерево, причому, щоб щільність його була по всій площині однакова. Тому якісь 12 сантиметрів заготовки викроюють з 1 метра, а то й більше. Для цього беруться велетенські смереки, сосни. Потім робиться радіальне розпилювання, для роботи беруть лише клин.
Адже ці смужки - це час, захований у дереві. Чим воно старіше, тим повільніше росте, і тим смужки будуть щільнішими. А чим більш юне, тим поспішає піти в ріст. Дереву, яке піде на скрипку, має бути приблизно півстоліття. Із цього періоду якихось 10-15 років воно росте рівномірно, оця частинка й піде на виготовлення інструмента. Причому таке дерево має рости не зовсім у низині і не високо в горах. У Рахові, наприклад, придатний матеріал для такого інструмента не знайдеш, бо там дуже щільно засаджено.
Ну от, про сировину ми вже дещо з`ясували. А коли рубати? Бажано в період між католицьким і православним Миколаєм. Кору тут же знімають. Або треба занурити десь у потічок, щоб смерека перезимувала. Інакше пліснява гарантована. Якщо вдасться привезти одразу, це взагалі чудово.
Василь Качала каже, що зазвичай бере дерево із запасом. Так, щоб при нагоді вистачило ще й на віолончель. Із торців сировину змащують воском, щоб не висихала.
ЕКСПЕРТИ ДИВЛЯТЬСЯ КРІЗЬ ЛУПУ, ЧИ ВИДНО СЛІДИ ПЕНЗЛЯ
Та це ніби прописні істини. Але дивуватися в цій справі навіть досвідченому майстру є чому.
Чому в Страдіварі, приміром, нижня дека тверда, як кістка? Як могли італійці так обробляти дерево, що її ніякий черв`як не брав. В інших скрипочки трухлявіли від часу, десь черв`ячок кинувся. В італійців жодного хворого інструмента!
Василь Юрійович каже, що довго йшов до своїх власних рецептів. Хоч розказувати про них не хоче, сміється, що це його таємниці.
- Мабуть, у Страдіварі був свій секретний рецепт клею? - розпитую.
- Його учні користувалися звичайним казеїновим клеєм, - розповідає господар. - Тоді він навіть був модним. Ним пивні діжки клеїли. Страдіварі у 13 років почав виготовляти скрипки. Навчався у Аматі. А період розквіту припав десь на 60 років. Його роботи - це найякісніший продукт за всю історію людства: скрипки, альти, віолончелі. А секрет, мабуть, у його геніальності. У нього не було двох скрипок однакових. Він робив те, що йому диктувало дерево. Я виріс на італійських інструментах. Дуже люблю їхній звук -кришталеве жіноче меццо-сопрано. Вони звучать якось оксамитно. Ті, хто любить яскравіші звуки, більше прихильні до німецьких майстрів.
А щодо лаку, то тут цінується найперше природність. Якщо, наприклад, подається робота на конкурс, то синтетичними клеями, лаками користуватися забороняється. Експерти дивляться крізь лупу, чи видно сліди пензля. Перший шар приблизно за добу висихає, другий - за 3 доби, третій - ще довше. А взагалі, це майстер вже сам відчуває, як сприйняло дерево всі речовини.
Раніше майстровим людям було легше, бо можна було в Москві централізовано замовити цінні породи дерева, лаки, клеї. Як, наприклад, чорне дерево ебен (воно йде на грифи). Можна його замінити секвойєю, але вона м`якша. Дехто бере для цього самшит - це дуже щільне дерево.
Цікавими подіями для Василя Юрійовича стали міжнародні конкурси. У Болгарію, до прикладу, з`їхалися знавці скрипок з усього світу. Усіх здивував китаєць. Його скрипка була неймовірно симетрична, як фабрична, вражала чіткістю. А от в італійця Морасі -інструментнадзвичайно живий, красивий, якась крихітна асиметрія, така собі мила італійська недбалість, але все це виглядало так чарівливо.
З цього приводу цікаво от що. У Китаї ще недавно скрипкова справа була на нулю. І китайці запросили талановитого майстра - поляка Камінського попрацювати на їхню фабрику. Він був вражений талантом і завзятістю китайців. Уже під кінець його перебування вони досягай прекрасного рівня. Хоч у 80-х роках китайці могли пробути на роботі півдоби на одній тільки ложці рису в день.
Зате зараз у скрипкових салонах США чи Європи дуже престижними вважаються китайські скрипки.
До речі, Ойстрах грав на скрипці Страдіварі, вдова подарувала цей інструмент у музей ім. М. Глінки. На цій території і проходив відбір на конкурс у Болгарію. Були і концерти в Казанлику - столиці виробництва трояндової олії, в долині троянд. Знаменитий Мінчо Мінчев давав концерт. Коли грав спокійні речі, слухачі навіть знизували плечима: ну, то й що тут такого? Але коли пішла складніша техніка, він просто приголомшив усіх безмежними можливостями скрипки.
Ще одна зірка, Климов, грав на скрипці Бергонці - одного з найталановитіших учнів Страдіварі. Темно-вишнева, з такою глибиною - просто тонеш у глибині цього лаку.
- Взагалі скрипку треба слухати мінімум за 7 метрів. Адже звук ділиться на півзвуки, а саме вони дають звучанню соковитості, краси, - стверджує Василь Качала.
Найкраще, якщо верхня і нижня дека на секунду відрізняється. Але коли майстер зробить скрипку, вже знає, як вона буде звучати.
КОЛИ ПОМЕР ГОЯР, ЦИГАНИ, ЯК ФОРТЕЦЮ, ХАТУ ОБСАДИЛИ
Звісно, такий майстер, як Качала, не може не знатися на історії скрипкового мистецтва на Закарпатті. Звісно, газетна стаття всього вмістити не в змозі. Але хоча б такий цікавий момент.
У Перечині жив талановитий дивак Михайло Гояр. Він мав колекцію - біля 30 скрипок. Навіть не одружувався, щоб не зрадити скрипці. Наприкінці страждав страхами, що в нього його багатство відберуть. Закопував інструменти, щоб не вкрали. А частина залишалася вдома.
- Я був присутній, коли викопували приховані інструменти, - пригадує Василь Юрійович, - коли їх визволяли з паперу, з ганчірок.
А ще Гояр був гарним виноробом. Адже на південних схилах дуже любили рости виноградники. Мав файне двох-трьохрічне вино. Але найбільше місця в його скромному господарстві займали скрипки. Одна стінка була повністю ними закладена, вони були й на шафі, й на горищі. Хоч його побут був зовсім не влаштований - старенькі стіл, рекаме. Коли він помер, цигани, як фортецю, хату обсадили - щоб їм продали скрипки.
Отакий би попит скрипці сьогодні! І не тільки по столицях, а в кожному місті. І, попри всі прикрі висновки, які напрошуються, перспектива все-таки є. Адже не перевелися справжні майстри в нашому краї. І головне, не загублений ключ до народного мистецтва, в нашому випадку - скрипковий.

 

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!

Читайте також