Головний редактор «Новин Закарпаття» про те, чому журналістика краю вже кілька років перебуває у застої.
Аби відрекомендувати справді авторитетну людину, заповідав геніальний чех Карел Чапек, не потрібно перелічувати всіх її чеснот, звань чи посад. Вистачить ім’я та прізвища. У закарпатській журналістиці таких людей – обмаль.
Віталій Степанович Ящищак не потребує зайвого представлення. Поміж медійників, та і не тільки, він – справжній авторитет. Хоча відверто ніяковіє, коли на його адресу лунають подібні слова. У нього свої авторитети, один з яких – Ярослав Ядловський – перебрався на територію вічності кілька днів опісля цього інтерв’ю.
За 30 років у закарпатській журналістиці пан Віталій вивчив її досконало. А тому не підбирає слів, говорить вільно та відверто, не озираючись. Втім, зізнається, що не вельми полюбляє подібні бесіди, бо у творчому цеху Закарпаття бракує культури, порядності. А також – таланту та професійності. Та попри це, Віталій Степанович заспокоює, мовляв, усе буде добре. Він досі сповнений ентузіазму та бажання писати, хоча більше сподівається на молоде покоління.
Чому закарпатська журналістика опинилася у глухому куті та як з нього вийти – в ексклюзивному інтерв’ю Віталія Ящищака порталу «Мукачево.нет».
– Закарпатські журналісти часто дорікають один одному в зарозумілості та пихатості. Звідки це?
– Мені важко сказати звідки.
Насправді, я ось досить скептично ставлюся до зустрічей з медіа, неохоче йду на такі розмови як зараз. Особливо на телебаченні. Тому що журналістське середовище є настільки агресивним, що в результаті таких бесід ти оголюєшся, підставляєшся під удар, і завтра на тому ж сайті почитаєш, який ти – і з рогами, і так далі.
– Тобто, є таке?
– Не тільки є, але й набрало вже викривлених форм.
Це вже вийшло з кулуарів на сторінки газет. У нас є видання, які у нормальному суспільстві не мають права на існування. Вони створені лише для того, аби когось облити брудом.
– Серед журналістів чимало друзів – «привіт, як ся маєш, файно виглядаєш». Але чи є колеги, чи є спільнота фахівців?
– Очевидно, Спілка журналістів мала би взяти на себе роль консолідатора. Я не є членом спілки, і взагалі, не бачу користі від цього утворення.
Поза редакціями видань, закарпатські журналісти діляться на своєрідні вікові касти. Особисто я спілкуюся з тими, з ким, так би мовити, прийшов у журналістику, у кого вчився, на кого дивився «знизу-вверх».
– Чого нині бракує закарпатським журналістам і закарпатській журналістиці?
– Злості… Злості до роботи, щоб вгризатися в теми.
Чесно кажучи, бракує і порядності. Об’єктивності. Професійності.
– Об’єктивність – це дуже цікава категорія в журналістиці…
– Так, справді. Вона розмита. Якраз, напевно, це одна з вад сучасної журналістики. Одне видання сьогодні може написати, що це алюміній, а інше, – за 100 гривень, – що це бронза.
– Скільки зараз заробляє закарпатський журналіст?
– (Видихає) Мало. Півтори-дві тисячі гривень.
Скажімо, у «Новин Закарпаття» своє специфіка. Ми не можемо самі собі встановлювати платню. Наші зарплати прирівнюються до відповідних посад у владі. І ще гонорар. Якщо людина приносить замовлення на рекламу, то має додаткові відрахунки. Зарплати у службовців невеликі. Відповідно, як тільки у мене з’являється якась зірочка, котра чогось варта, то більш конкурентні в грошовому плані видання пропонують на кілька сотень більше – і людина просте йде.
– Як гадаєте, чому немає політичної журналістики на Закарпатті?
– Тому що немає політики.
– Ви покладаєте всю відповідальність на нюзмейкерів? Хіба нема про що писати?
– Писати, в принципі, є про що, але чи воно є настільки цікавим...
– ...чи просто тобі не дозволяють писати про те, що дійсно могло б зацікавити людей.
– З одного боку, так. Якщо ти працюєш на систему, то повинен дотримуватись правил, за якими вона функціонує. Тому закономірно, що у певний момент тобі просто-напросто скажуть «стоп».
З іншого боку, ми маємо суто кадрову проблему. Є кафедра журналістики УжНУ, але вона не тягне на цей рівень. Я наприклад не знаю, щоб за останні роки засвітилася хоча б одна зірка.
– А як же пан Галас, який пише для Дзеркала тижня?..
– Він не закінчував відділення журналістики УжНУ.
Та й я кажу ж про цілеспрямовану свідому підготовку кадрів. Ось тут у мене є величезні претензії до вишу, який мав би їх виховувати.
В принципі, я розумію, що немає ні наукової школи, ні кадрового потенціалу, ні досвіду. Щоб ВУЗ готував хороші кадри, потрібна велика база.
От приходять діти на практику чи на роботу, я чекаю від них свіжого вітру, бо це ж нова генерація. А вони сиплять радянськими штампами. Гадки не маю звідки тільки вони їх понабиралися... (розводить руками)
Або сідаєш з ними на планірках, хочеш чути нові теми, нове бачення, нові підходи, а вони повідкривали роти, і чекають – дай тему. Тобто таке враження, що молоді люди не живуть у сьогоднішніх реаліях, їхні батьки не мають соціальних проблем, у них немає власних молодіжних проблем... Споживацьке ставлення – ось що дивує. Адже, ключове завдання журналіста – навіть не написати, а генерувати щось оригінальне, власний продукт.
– Очевидно, з тієї самої причини закарпатські журналісти, здебільшого, обирають найлегші жанри – інтерв’ю, репортажі. Аналітику ніхто не пише…
– Аналітика – це взагалі складна річ. Часом політологи окремі готують.
– Я маю на увазі не тільки політичну аналітику…
– Так, відсутня школа. Закарпатська журналістика в застої. Вже кілька років. Немає ні нових тем, ні нових проектів, ні нових зірок.
– Сьогодні у Вас є студенти на практиці?
– Є.
– І як, невже все настільки безнадійно?
– Якщо казати про матеріали тих авторів, що потрапляють на мій стіл, то у декого я бачу задатки. Я так і кажу їм: будеш працювати над собою, то може щось і вийде.
У нас щороку випускають фахівців з журналістики, але де вони осідають, – не знаю. Усі хочуть бачити себе на екрані, на плазмі. У друковану журналістику мало хто йде. Шкода, бо якщо десь і навчать писати, то в газеті. Опісля, можна йти вже і на радіо, і на телебачення.
– На перший погляд, то закарпатська журналістика закінчується на Ужгороді, можливо ще на Мукачеві, Тячеві, Берегові?
– Проблема бідності. Колись обласні видання, та ж «Закарпатська правда», мали власкорів практично у кожному районі області, або, принаймні, власкор на два райони.
«Новинам Закарпаття» сьогодні дозволити собі цього не можуть. Навіть, коли йдеться про віддалені Рахівщину та Міжгірщину. А тому програємо. І дуже багато, бо значна частина наших читачів залишається поза увагою. Люди готові нас передплачувати, але при умові, що про них напишуть.
Однак, закарпатська журналістика зіткнулася вже із значно серйознішою проблемою. Вона програє сусідній – львівській, і поступово втрачає ринок. Сьогодні через Рахівщину, Міжгірщину, Воловеччину йде наступ «Експресу», який витісняє всі закарпатські газети сюди ближче до Мукачева та Ужгорода.
– Можливо це через те, що в Закарпатті досі немає повноцінної інформагенції?
– Проблема не в цьому. У Львові набагато сильніша журналістика.
– Чому?
– Там є ринок, і на нього прийшли серйозні гравці та закордонні інвестиції. Якщо казати про друковані ЗМІ, то у них своя друкарня, що значно здешевшує вартість кінцевого продукту.
– Гаразд, але чому немає все ж інформагенції?
– Бо немає запиту. Закарпаття – настільки бідний ринок, що тут нікому не цікаво працювати. Тому до сих пір жоден серйозний інвестор до нас не прийшов.
Газети по 5-10 тисяч. Це нікому не цікаво. При тих самих зусиллях і ресурсах, які витрачають «Новини Закарпаття», аналогічне за масштабами видання у Івано-Франківській, Тернопільській чи Хмельницькій області мають у два-три рази більшу віддачу. Порівняйте хоча б чисельність обласних центрів.
Усі ЗМІ на Закарпатті – це не ринкові проекти. Я не знаю, коли ситуація зрушиться. Гадаю, що на мій вік вже мабуть ні.
– Але ж повинен бути якийсь вихід?
– Потрібно структуризувати ринок. Тобто має відбутися те, що у Львові: замість десятків дрібних маловпливових нікому непотрібних видань, які розносилися, нав’язувалися, було створено 2-3 потужних видання з претензією на об’єктивність.
Та мені дуже важко уявити, що «Новини Закарпаття» і «РІО», «Старий Замок» і «РІО» домовляться.
Мусить бути наведений елементарний порядок на ринку друкованих ЗМІ.
Розпочати потрібно з ліцензування видань, щоб люди нарешті почали нести відповідальність за опубліковане. У нас же приходять люди з вулиці: вчора працював у КДБ, шофером чи газовиком, а тут раптом – очолив газету.
Слово вбиває, а у нас далеко не всі, у тому числі журналісти, розуміють це. Подекуди люди не відчувають жодної, навіть моральної відповідальності за те, що друкують. Переступають через трупи і йдуть далі.
– А як же читач? Він мав би впорядковувати ринок: визначати якість продукту, і віддавати перевагу кращому…
– Масовий читач – нерозбірливий. Смаки виховані серіалами, розважальним телебаченням. В результаті, усюди лише про те, як сусіда обікрали чи вбили.
Інтелектуальна журналістика такого рівня як Дзеркало тижня – потрібна дуже малому прошарку суспільства. Це думаюча публіка. І я хотів би бачити, що цей прошарок росте, у тому числі на Закарпатті. Якщо ж навпаки, значить, ми недопрацьовуємо.
– Тобто Ви скептично налаштовані з приводу майбутнього?
– Ні, я завжди оптимістично налаштований, але бачу реальний стан справ.
Все залежатиме від того покоління, яке йде після нас. Ми щось зробили, щось розвалили, щось втримали. Ваша черга.
У наступній частині читайте про специфіку закарпатського медіа-ринку, перспективи створення громадських ЗМІ та чому з Віталієм Ящищаком приємно працювати.
