50-річний Володимир Корнета з Ужгорода зібрав 400 радіоприймачів. Найкращі виставив для огляду в своїй кав’ярні ”Вулик”. Решту тримає у квартирі, частину віддав друзям, порозпихав у гаражі.

За барною стійкою у ”Вулику” стоїть дружина Корнети Лариса, 42 роки. Володимир виймає з багажника помаранчевих ”жигулів” пакунки з дошками. Він добудовує до кафе ще одну кімнату.

 — Лариса обіцяла: як зберу 300 приймачів, вижене мене з дому, — усміхається колекціонер. — Маю вже 400 екземплярів, але ще тримаюся хати.

 На терасі двоє чоловіків п’ють каву. Володимир ходить уздовж поличок із радіо.

 — У мене є перші радянські лампові, австрійські, німецькі, угорські приймачі, — хвалиться. — А от американських, англійських не маю.

 Бере шнур і вмикає радіоприймач. Чути шипіння. Корнета пояснює, що треба зачекати, доки нагріється лампа. Невдовзі лунає пісня ”Мені так треба”. Старий радіоприймач ловить хвилю голосно й чітко.

 — Це естонський ”ВВ-667”, один із перших радянських, 1945 року випуску. Найстаріший — німецький ”Філіпс” 1935 року випуску. У 1961-му почали робити ”Спідолу”. Хто мав такий, був першим легінем на селі. А оце лампове радіо — ”Звєзда-54”, — Володимир показує велику червону коробку. — Його випускало якесь військове відомство.

 Хвалиться, що майже всі його приймачі працюють:

 — Беру збільшувальне скло, пінцети, ночами сиджу і ремонтую.

 Згадує, як п’ять років тому знайома попросила забрати з сараю непотрібне їй вугілля. Під вугіллям Володимир знайшов радіо ”Стандарт”.

 — Жінка 30 років там жила й не бачила, — дивується Корнета. — Мабуть, колишні власники будинку залишили.

 Колекціонер розповідає, що приймачі коштують по-різному.

 — ”Рекорди” купую за 100–200 гривень. А естонські, які випускали для начальства, при Союзі обходилися у чотири-п’ять зарплат. Тепер їхня вартість 600—700 гривень.

 Володимир Корнета в 12 років змайстрував радіоприймач, на стрісі батьківського будинку встановив антену.

 — Купив посібник, шурупи й зліпив приймач. Увімкнув його, чую: ”Говорит Москва”. Спецслужби швидко мене вичислили, — згадує чоловік. — Приїхали й змусили зняти антену. Після цього я вирішив не ризикувати — зайнявся велоспортом. Навіть став призером чемпіонату України.

 Питаю, звідки походить прізвище колекціонера.

 — Мій дід — француз. Приїхав працювати десь під Київ. Тут одружився з бабцею із Чернігівщини. 1943-го німці спалили його в церкві разом із 600 іншими віруючими. Батько переїхав на Закарпаття, там познайомився з мамою. Сина у мене нема, тільки 9-річна донька Олександра. Тому на мені рід Корнетів в Україні припиниться.

 Каже, що кав’ярню ”Вулик” відкрив 11 років тому.

 — Доти був військовим. Лариса в мене барменом працює, я їй допомагаю.

 

• Корнета
• радіоприймач
• хобі