Чимало істориків вважає, що – принаймні, з українського погляду – Друга світова війна почалася не з нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, а на півроку раніше – на території Карпатської України. В середині березня того ж року її територію з благословення Гітлера окупувала Угорщина.
Щоб уникнути примусового служіння окупантам і довести свою готовність боротися з фашизмом, тисячі молодих українців (русинів) Закарпаття почали нелегально переходити кордон у східному напрямку. Як їх там привітали?
Широкий загал суспільства України мало поінформований про те, що відбувалося на Карпатській Україні, чи пак, по сучасному – в Закарпатській області, – починаючи з 14 березня 1939 року аж до визволення території Закарпаття восени 1944 року.
Виступаючи з доповіддю на 18 з’їзді ВКП(б) у Москві 10 березня 1939 року, Сталін гостро розкритикував англо-французьку та північноамериканську пресу за те, що вона зняла «підозрілий шум» із приводу автономної Карпатської України. Сталін сказав, що мета зацікавлення цим українським краєм – «викликати злобу Радянського Союзу проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав». Тоді, власне, й почався диявольський роман між Сталіним і Гітлером – союзниками на початковій стадії Другої світової війни.
Сталін боявся маленької Карпатської України
Західна преса того часу дійсно присвячувала велику увагу подіям на території нинішнього Закарпаття. Наприклад, протягом 1938 року в англійських газетах з’явилося 1004 статті про події в Карпатській Україні, найбільше у жовтні – 526 статей. Міністр закордонних справ Польщі у січні 1939 року заявив, що «Карпатська Україна може перетворитися на вогнище неспокою». Тоді ж німецький посол у Москві повідомив до Берліна, що Карпатська Україна становить тепер найбільшу загрозу для СРСР як «місце кристалізації українського руху за незалежність».
Ось куди карлючка у Сталіна закандзюбилась! Аби не піднялася Україна!
Через чотири дні після його виступу на 18-му з’їзді партії більшовиків у результаті захоплення (розчленування) Гітлером Чехословаччини і виникнення незалежної Словацької республіки з ласки Гітлера – автономний уряд Карпатської України 14 березня 1939 року також оголосив державну самостійність. Тривала ця незалежність усього чотири дні, оскільки Гітлер дав добро Угорщині окупувати територію Карпатської України.
Протестів із Москви не було, все йшло згідно з планом двох злочинців-змовників. План невдовзі завершився таємним договором (пактом Молотова-Ріббентропа) про поділ сфер впливу в центральній Європі між Радянським Союзом та Німеччиною.
На Закарпатті угорська окупаційна влада розгорнула масовий терор, насамперед проти активних українців. Сотні представників місцевої інтелігенції було запроторено в угорські концтабори, українську молодь змушувано вступати у парамілітарну профашистську угорську організацію «Левенте».
Ідеалістів в СРСР чекала тюрма
Після 17 вересня 1939 року, коли сталінський Радянський Союз пішов назустріч нацистській Німеччині, щоб разом остаточно розбити «недоношений плід Версальського договору» (В. Молотов) – Польщу, хребти Карпатських гір перетворилися на новий радянсько-угорський кордон. Цим скористалися тисячі молодих, свідомих закарпатських українців і переконаних антифашистів.
Вони нелегально переходили кордон у східному напрямку в надії, що в СРСР зможуть стати у лави антифашистів та сприяти визволенню свого краю від мадярських окупантів.
Але замість надії втікачів очікувала тюрма.
Усіх нелегалів було затримано, етаповано в збірні табори, засуджено, переважно як мадярських шпигунів, на тюремний строк від трьох до десяти років і запроторено в незліченні концтабори ГУЛАГу.
Багато спогадів тих утікачів опубліковано на початку 90-х років у газетах Закарпаття, а також (чеською мовою) в Чехії. Це суцільне свідчення про жахи в радянських тюрмах і концтаборах.
«Що ми зробили, чому поводяться з нами гірше, як із худобою? Єдина наша провина полягала в тому, що ми проявляли братерську слов’янську любов. Це була наша доленосна помилка», – ділиться спогадами один із утікачів, Ян Демчик. Аналогічно розповідають інші його побратими.
Серед дослідників існують певні розбіжності щодо оцінки кількості втікачів із Карпатської України до СРСР. Мабуть, найреалістичнішою є оцінка чеського історика М. Борака, котрий вважає, що втікачів із Карпатської України 1939–1941 років на окуповані Радянським Союзом території західної України було приблизно 20 тисяч.
Чехословацький корпус був дуже українським
Половина з них загинула в радянських концтаборах в Сибіру. Решта, щоб урятувати собі життя, охоче зголошувалася добровольцями до чехословацького військового корпусу, організація якого розпочалася на території СРСР у травні 1942 року. Це стало можливим після того, як Держкомітет оборони СРСР схвалив постанову про амністію для інтернованих і ув’язнених на території СРСР громадян Чехословаччини з метою їх залучення у військове формування, що його організували військові, уповноважені екзильним лондонським урядом Чехословаччини.
У травні 1942 року було створено чехословацький полк. Із 1428 добровольців 1363 були українці, втікачі з Закарпаття, колишні в’язні ГУЛАГу. Самостійна чехословацька військова бригада, сформована наприкінці 1942 року, налічувала 3517 бійців, із них – 2210 закарпатців.
Згодом створено чехословацький військовий корпус під керівництвом генерала Людвіка Свободи. Корпус брав участь у звільненні від фашистів Києва та в багатьох інших воєнних операціях на території України.
На час переходу радянсько-чехословацького кордону (на Дуклянському перевалі в Карпатах) восени 1944 року в чехословацькому військовому корпусі налічувалося 7100 карпатських українців. Із них до столиці Чехословаччини Праги у травні 1945-го дійшло понад 5300 бійців-закарпатців. Решта загинули в боях за визволення Чехословаччини, пише чеський історик К. Ріхтер.
Випробуваний сценарій для Закарпаття
Звісно, сталінське визволення Закарпаття не завершилося тим, що радянський режим дозволив закарпатцям, котрі вижили в ГУЛАГу, стати ядром чехословацького військового корпусу і відзначитися в боях проти нацистів. Зайнявши територію Карпатської України восени 1944 року, більшовики застосували випробуваний раніше на Західній Україні сценарій. Розпочалися арешти і депортація української інтелігенції Закарпаття, ліквідація Греко-католицької церкви й поетапна совєтизація населення краю.
Згідно з дослідженнями істориків, наприкінці війни і після неї із Закарпаття «в Сибір неісходиму» було депортовано принаймні 40 тисяч мешканців краю. Це крім тих закарпатців, яких додатково депортовано з території післявоєнної Чехословаччини як її громадян.
На жаль, це питання, констатують вчені, поки що задовільно не опрацьовано. Втім, існують поважні сумніви, чи можливо буде його остаточно з’ясувати.
А що в підсумку?
Напередодні 65-річчя закінчення Другої світової війни підіб’ємо підсумки зі сказаного вище й узагальнимо.
Спалах українського пориву до державності став причиною сталінського Голодомору-Геноциду на початку 30-х і фізичної ліквідації тисяч провідних українських інтелектуалів у 1937–1938 роках. Те саме повторилося під час відступу більшовиків із території західної України після 22 червня 1941 року та після їхнього повернення 1944-го.
Засаду – знищити провідну верству українців-патріотів – продовжувало радянське сталінське керівництво і в Карпатській Україні. Спершу депортацією в ГУЛАГ молоді Закарпаття, що 1939–1941 років нелегально переходила угорсько-радянський кордон у надії, що саме в СРСР вона знайде визнання свого ідеалізму й отримає військову підготовку для визволення рідного краю від угорських фашистів. Ці надії опинилися в… ГУЛАГу.
Після зайняття території Карпатської України восени 1944 року більшовики черговий раз продемонстрували свою ненависть до поривів українців здобути державну незалежність повторними розстрілами й депортаціями в Сибір.
Це особливо мали б пам’ятати всі ті громадяни України, які цими днями відзначатимуть 65-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Адже істориками доведено, що найбільшим колаборантом і союзником Гітлера на початку Другої світової війни був Сталін.
Перемогою над фашизмом народи колишнього СРСР завдячують не Сталінові, а бійцям радянської армії різних національностей. A безглузді втрати мільйони життів радянських солдатів, фізичну ліквідацію українських патріотів треба приписати політиці Сталіна і його режиму.
