Є такий відомий вислів: "Краще вмерти, біжучи, аніж жити, гниючи". Власне ці слова найбільш яскраво характеризують активних людей нашого часу, до яких, безперечно, належить і відома закарпатська журналістка, поетеса і просто чуйна людина Мар'яна Нейметі. Напередодні дня журналіста, який офіційно відзначатимемо в неділю, 6 червня, спілкуємося з Мар'яною, яка народилася в цей день, на теми, пов’язані з журналістським ремеслом.
-Мар'яно, яким був твій шлях у журналістику?
Мені здається, я свідомо вибрала собі день, місяць, коли народитися. І не в тому справа, що 6 червня – день журналіста. Просто це якраз той час, коли в природі не йде боротьба за виживання, нічого не завмирає від страху і холоду, заощаджуючи сили. Можна просто жити, дозволяючи собі хоч іноді бути собою. Десь такою уявляла собі і журналістику. Інша справа, що вона згодом обернулася в щоденний труд, в «подружній обов’язок». Тому особливого піднесення від того, де опинилася, не відчуваю. Це як Вертинський повернувся на батьківщину зі сльозами на очах: «Не узнаю тебя, Русь!». Але не встиг він як слід розчулитися, як його валізи зникли. «Узнаю тебя, Русь!» – зітхнув співак.
-Як часто ти стикалася з цензурою з боку видань, у яких працювала?
-Та ні, особливо ніхто не доскіпувався. Мені здається, якраз навпаки – цензури вже деколи бракує. Хотілося б, приміром, щоб так часто не кочували з газети в газету одні й ті ж прызвища. Бо від того гуркоту мало хосна. Щоб наші достойники нарешті відучилися від ювілейних статей. Так, це інформаційний привід, і ми, звичайно, напишемо про людей, які багато зробили для краю і яких, часто незаслужено, починають забувати. Але хочеться все ж, щоб для такої статті був інший привід – якийсь, бодай маленький, крок у мистецтві, науці, навіть у політиці. І ще. Може газети колись стануть економічно незалежними. І замість реклами вони друкуватимуть зовсім інші речі. Що, наприклад, цей пральний порошок не вартий і копійки. А вино тієї марки непристойно низької якості. Але це ідилія, звичайно.
-Як ти оцінюєш свободу слова в Україні? Чи існує вона як явище? Чи, можливо, вона існує виключно як свобода самовираження журналіста? Наскільки вона залежна від політичних гравців?
-Свободи, звичайно, багато. Є свобода за 100, 300, 1000 якихось умовних одиниць, є VIP-свобода, є просто секонд. І в кожної своя якість, яку розрізняєш, тільки керуючись власним досвідом. У такому тісному місці, як Закарпаття, преса зазвичай передбачувана. Ми не відаємо, які події на нас чекають, але точно знаємо, як про них напишуть. Одні будуть дякувати, інші обурюватися. Але в різні часи траплялися редактори, які навіть у рамках чергового проекту «Партія веде» вміли утнути щось таке, що це було цікаво читати, сміх виникав на зовсім рівному місці. І це робило читачів спільниками якоїсь тільки їм зрозумілої гри. От ці фрагменти з життя газет згадуються найчастіше. А все інше стирається з пам’яті. Це як в анекдоті: якщо поїв удома – пам’ятаю, якщо в їдальні – не пам’ятаю.
-Чи є простір для журналістської діяльності? Чи здатні сучасні кафедри журналістики випускати людей з громадянською позицією та етичним кодексом?
-Ой, не знаю, випускники та практиканти такі різні, й їх так багато. Звичайно, фахова освіта потрібна. Ти маєш знати, що на якій полиці лежить навіть із заплющеними очима. Але бувають і такі студенти, яким нудно в журналістиці. Це нонсенс. Серед наших практикантів дехто вже став симпатичним телевізійником і газетярем. Та єдине, що дивує, це коли стикаєшся із зірковістю, яка може й не минати з часом. Власне, це не є ані добром, ані злом, просто це ознака поганого смаку і дуже низької освіченості.
-Хто такий гарний журналіст і скільки він коштує?
-На жаль, з нас ще не вивітрилася убогість, яка в’їлася з радянських часів. Так, тоді люди були більш захищеними і навіть більш інфантильними, бо багато чого перекладалося на могутні плечі держави. Але загалу діставалася дешева убогість, однаковість одягу, харчів. Тому як стронцій розкладається дуже довго, так і ця вбогість ще довго з нас виходитиме . Причому, на заможних людях це ще більш помітно. Їм ще більше хочеться виділитися, прикрасити своє життя чимось таким – у пір’ях! Особливо це бажання кричить із предметів розкоші. А приватна преса – це розкіш. Тому люди, які б могли мати цікаву газету, воліють час від часу замовляти кітчеві статті. І, здається, це тамує їх голод.
Щодо того, скільки коштує журналіст. Будь-який екслюзив коштує дорого. Якщо даєш копійки, то й отримаєш річ з конвеєра. І тому, коли ті, хто виготовляє порошкове молоко чи інший ерзац, прагнуть отримати дуже якісну пресу, мені хочеться їм сказати: «Вибачте, бананів нема!».
Але іноді побачиш десь на вокзалі верховинця, змученого, із наробленими руками, який з такою надією читає газету, що ти від сорому відводиш погляд. Що він там прочитає? Яка погода на Місяці? Яка зачіска минулого тижня була в Ніколь Кідман? Як посварився Іван Іванович з Іваном Петровичем?
-Не шкодуєш, що пішла в журналістику?
-Давай не будемо про сумне. Думаю, недарма багато гарних журналістів відійшли від своєї справи і подалися хто куди. І звідти, як із-за бугра, майже ніхто не повернувся. Журналістиці багато чого бракує сьогодні. Наприклад, мобільності. Але навіщо вона їй здалася? Фраза «Хто володіє інформацією, той володіє світом» зараз виглядає по-дітвацьки пафосною. Лінь, апатія, які, можливо, деколи є своєрідними формами відчаю, панують навіть у хмарні часи напередодні виборів. А що вже казати про будні! В нас навіть якщо бомба впаде, то доки вона долетить, можна спробувати відіспатися.
-Наскільки журналістика є творчою?
-Та ну! Як там у класика: не можна зранку до вечора працювати станційним робітником і бути людиною творчою. Коли працюєш за копійки з постійним рефреном, «як би десь підробити», сподіватися від себе творчості доводиться нечасто. Але я все одно люблю свою роботу такою, якою вона є. Цікаво спостерігати за людьми, які вони безпосередні, коли стають щирими – від люті, розучлення, подиву, від чого завгодно. І вони мені однаково цікаві у своїй розгубленості, пихатості, у бажаннях та розчаруваннях.
Щодо мене, то воліла б писати щось прозове чи поетичне. Але журналістика якраз дуже дисциплінує. Колись у нас у «Новинах» було три випуски на тиждень: вівторковий, четверговий, суботній. Здавалося, все летить, ніби на конвеєрі. Миготять тільки якісь кришки, ярлички. І тут мусиш бути зібраним. Бо знаєш, що на статтю тобі дається не ціла вічність, а якась година, а то й менше. І взагалі починаєш розуміти, що життя – це не сімдесят років. А тільки кілька тисяч чи навіть сотень годин, які ти можеш витратити як завгодно. А ми смітимо часом, на жаль.
-Чи можна стати хронічним журналістом? Чи потрібно з віком змінювати професію?
-Здається, Стівенсон говорив, що жити треба радісно і небезпечно. Хотілось би зайнятись чимось веселим і ризикованим, наприклад, контрабандою. Але, по-перше, це теж приїдається. А по-друге, може, моє бажання авантюри згодиться для якоїсь більш шляхетної справи?
