46-річний Василь Макар із села Колочава Міжгірського району Закарпаття тримає вдома майже дві тисячі птахів. Точну кількість господар назвати не може. Каже, що збився з ліку.
Його будинок розташований у центрі села. Двоповерхова темно-зеленого кольору хата вирізняється з-поміж інших сільських, переважно дерев’яних. На задньому дворику видніється вольєр. У високих дротяних клітках цвірінькають птахи. Світло- та темно-зелені, червоні, блакитні, жовті папуги зауважили чужинця і заметушилися. Спортивні голуби літають над стріхою будинку Макара, а декоративних птахівник тримає у вольєрі — щоби не втекли.
У 9-річному віці Василь Макар випадково впіймав спортивного голуба.
— Грався у дворі, коли побачив, як біля курей крутиться голуб, — згадує. — На ніжці в нього було колечко. Виявилося, це був поштовий голуб із Румунії. На колечку — рік народження, країна. Його пустили на випробовування, як ото пускають молодих спортивних голубів. А він заблудився і перелетів до нас близько 200 кілометрів. Відтоді я й захопився птахами.
Поштового румунського голуба Макар відпустив через два роки.
— Він дав мені потомство із простою голубкою, — каже, — і я вирішив випустити його. До армії особливо не захоплювався птахами: ну, мав кілька десятків різнокольорових голубів. Як оженився, побудував цей будинок і почав розвивати свій птахопарк.
Василь Макар їздив по заробітках, згодом влаштувався лісівником у Національний парк ”Синевир”. Дружина Оксана працює вихователем у Вільшанському дитбудинку-інтернаті для дітей із вадами розвитку. Там музичним керівником працює і син Юрій.
— Поїхав на початку 1980-х із жінкою до Львова, — розповідає. — Купив там пару хвилястих папуг і пару породистих голубів. Один папуга коштував 25 рублів, а голуб — 50. І так із дня в день, із місяця в місяць розширював свій парк. Скільки тепер є птахів — не знаю, уже давно збився з ліку. Назбирається десь до двох тисяч. Зі спортивних голубів маю українських, румунських, чеських. Із декоративних — дутишів-ставаків карликових — чорних, білих, строкатих. Маю голубів-туркотів різних барв і різних видів. Тримаю різних голубів-павичів, якубінів. Із папуг є хвилясті, бернарди лімцеві, пенанти, барабанти, гірські...
Макар може віддати за птаха будь-які гроші.
— Бувало, що зробив вдома у столярці п’ять дверей, п’ять вікон — і на всі гроші купив птахів. Усю зарплату лісника — 500 гривень — спокійно віддаю за голуба. Сам буду без хліба сидіти, а птаха куплю. Якщо нема грошей, то продаю якогось із птахів, яких маю по два-три. Торік був у Чехії. На зароблені гроші купив пару гарних дорогих папуг, продовжив собі візу, і тільки решту грошей привіз додому, — усміхається.
Дружина Макара до захоплення чоловіка звикла.
— Думала, двома-трьома птахами все минеться, а потім почала ревнувати, — зізнається Василь. — А тепер сама, буває, підгодовує.
Макар закуповує багато зерна. Витрат не підраховує. Протягом року птахи з’їдають тонну проса, 5–6 центнерів вівса, до центнера насіння соняшнику, центнер гречки, 60–70 кг кукурудзи, 30 кг насіння конопель, по кілька кілограмів горіхів ліщини. Лише щоб нагодувати господарство, птахівник витрачає по три години на день.
Макар нахиляється і зриває із землі листя кульбаби. Засуває його до вольєра.
— Петруша, Машка, йдіть сюди, — кличе папуг породи барабант.
Зо 20 птахів мають імена. Інших не називає, бо плутається.
Кольорові папуги налітають на траву і дзьобають.
Одними із найстаріших папуг у птахопарку є пара хвилястих. Їм по 14 років.
Птахівник запрошує подивитися на своїх голубів. Рипінням хвіртки лякає птахів. Ті розлітаються вольєром в різні боки.
Окрім голубів і папуг, пан Василь тримав і різні породи курей: мільфлерків, кохінхінів — чорних, строкатих, ситцевих, віандотів карликових.
Птахами Макара зацікавилися й інші жителі Колочави. Купують для себе переважно папуг.
— Простеньких, хвилястих, — каже господар. — Вони найдешевші — по 35 гривень. Бо в мене є й такі, що коштують по півтори тисячі гривень, — хвалиться.
