Ще Шевченко відзначав і критикував покірність українського народу. Ці риси можна вважати характерними для ментальності нашої нації. Чи то історією, чи генетично сформувалися? Вияснювати не візьмусь. Але факт: українців завжди використовували, наживаючись на нашій терпеливості та працелюбності. Та якщо це використовували і використовують держави-сусіди — півбіди. Біда велика — коли українець гне українця на рідній землі..
Усім добре відомо, що заробляють наші закарпатці, кидаючись по Московії, Чехії, Португалії.., рідше — по Україні. Як виявляється, умови в Україні можуть бути ще гіршими, ніж за кордоном.
Вже вкотре влітку (з травня по серпень) запрошують краянок на роботу до Криму. Чудова пропозиція: неважка робота в дитячому таборі на самому березі Чорного моря, забезпечення житлом, трьохразове харчування, дорогу оплачують, один день вихідний, а роботи - три рази на день нагодувати діток, решта часу вільна.
Такі «золоті гори» обіцяє жителька смт. Дубове Тячівського району Ольга Василівна Піцур, запрошуючи дівчат і жінок на посади офіціанток у дитячий табір «Піонер», що знаходиться поблизу Євпаторії, в Заозьорному. Там керує робочою силою рідна сестра пані Ольги — Василина Василівна Цубера. Так, спільними зусиллями дві сестри влаштували і мене на «хорошу державну роботу».
Від картини, яку я там побачила, жахнулася. Рабство. Інакшими словами назвати це не можу. Житлом для наших робітниць став дерев`яний сарайчик з де-не-де вибитими вікнами. Такий «легкий» дискомфорт можна ще вибачити. Вибачити неможливо наступного: експлуатації людей. Напевно, пані Василина разом зі своїм вищим керівництвом вважають себе не роботодавцями, а рабовласниками. Попри обов`язки офіціанток, дівчата змушені були виконувати геть усе, що їм наказували: роботу помічника кухаря, посудомийки, вантажника, прибиральниці. Трьохразове харчування виходило бозна-яким - зазвичай недоїдки після харчування дітей, бувало, й того не залишалося, інколи вдавалося вкрасти яблуко чи персик.
Першого ж дня дівчат змусили готувати табір до прийому відпочиваючих: прибирали приміщення, ремонтували, розчищали територію... Найважче, як зізнаються, було прибирати пляж - виносили сміття, каменюки. Обійшлося це прибирання усім «рабиням» опіками тіла від гарячого кримського сонця, а одній - втратою свідомості. Але повинні були працювати, бо, напевно, тому, щоб відразу не повтікали, у всіх закарпаток відібрали всі документи (разом з паспортами) і деякий час тримали їх в себе.
Не закінчилася нещадна експлуатація і після того, як табір прийняв нормальний вигляд. Дівчата працювали (частина, мабуть, і зараз працює) зранку до темної ночі щодня.
Тут маємо повне право звернутися до українського законодавства, яке передбачає 40-годинний робочий тиждень. Дівчата ж працюють сім днів у тижні (без вихідних) з 7 години ранку до 21-22-ої вечора (іноді й довше). Тобто в середньому — 14 годин на день, а за тиждень набігає 98-105 годин роботи.
При цьому, якщо мінімальна зарплатня — 440 грн. за визначені 40 годин, а не вдвічі перепрацьовані, плюс за вихідні передбачена подвійна оплата, то мінімум за такий труд має сплачуватися 1500 гривень на місяць.
Та дорогу, як з`ясувалося, ніхто й не думав оплачувати, а зарплата становила не обіцяні 900 гривень, а 600 грн., які не виплачували півтора місяці, змушуючи людей працювати, бо добратися додому просто не було за що. А якщо б врахувати ще й виконання робіт різного ступеня складності...
На моє прохання надати мені посадову інструкцію, де були б розписані функціональні обов`язки, як то передбачено законодавством, пані Василина стисла плечима і спокійно мені відповіла: «При чому тут закони!» От тобі й маєш «державну» роботу в Україні. Тож через два дні я поїхала додому, а дівчата залишилися в тих же умовах і без грошей.
Шановне керівництво «Піонера» і люди, причетні до вищеописаних митарств наших жінок, мають понести відповідальність за порушення конституційних норм, протиправні дії, за фізичне використання і моральне приниження громадян України. А робітники повинні, нарешті, знати свої права, захищати себе. Не терпіти і крадькома між собою обурюватися. Навчімося знати собі і своїй праці ціну!
Дехто втік звідти, як тільки трапилася нагода, дехто бідкався, яка погана робота попалася, не розуміючи, що то — незаконна робота.
Ще одна «радість» — відпочивають там чомусь тільки росіяни, які не втрачають можливості зачепити гострим слівцем «хохлушок». Отак ми і тонемо в москальських помиях в Україні.
