У мистецтві кожен автор цікавий перш за все індивідуальністю, разом із тим належність до певної школи, в межах якої знаходить вираження авторське «я» серед сучасного експериментального багатоголосся дає таке бажане відчуття сталості й традиції. В Україні можна виділити, принаймні, п’ять історично сформованих живописних шкіл, які виросли на ѓрунті академізму й реалізму, — це київська, одеська, харківська, львівська і закарпатська. Саме з творчістю представника останньої серед названих піде мова.
Василь Іванович Вовчок народився у квітні 1959 р. на Закарпатті в с. Нижній Бистрій. Із 1967 року виховувався в Ужгороді в родині свого дядька, відомого письменника Василя Вовчка. Відразу ж став навчатися в образотворчій дитячій студії заслуженого учителя України Золтана Баконія. Таким чином майбутній художник потрапив у середовище закарпатської інтелігенції. Юний Василь уже тоді мав можливість працювати в колі відомих закарпатських митців, переважно під час пленерів, спостерігати як працюють Золтан Шолтес і Шандор Петкі, користався порадами Антона Кашшая, а значно пізніше — Петра Балли і Ернеста Контратовича. Пріоритети у Василя визначилися рано, і після закінчення середньої школи він приймає рішення поступити на художньо-графічне відділення Одеського державного педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського (нині Південноукраїнський національний педуніверситет). На той час це був єдиний в Україні подібний заклад, який давав ѓрунтовну художню і педагогічну підготовку.
Під час вступних іспитів відбулося моє перше знайомство з Вовчком. Мене, абітурієнта, вразило, як легко Василь пише аквареллю, компонує натюрморт, дотримуючись масштабних співвідношень. На «худ-графі» його викладачами були Олександр Лихоліт й Алла Ворохта. Під час захисту диплому Василь Вовчок представив досить настроєву двохфігурну композицію із зображенням відчиненого вікна на заході сонця. Її відрізняла насиченість кольорів і мінімум напівтонів — якість, яка притаманна його живописно-виражальному мовленню й по сьогодні. Рано виявлені здібності Василя до малювання, працьовитість, наполегливість, а також сприятливе оточення й спокійна вдача визначили й рівний шлях у професійному становленні та розвитку його як митця. Василя пам’ятаю як людину розсудливу й досить помірковану, скромну і небагатослівну.
Після закінчення інституту професійне заняття живописом у Вовчка нероздільно пов’язане з викладацькою діяльністю, спочатку в Мукачевській художній школі, а згодом Ужгородській дитячій школі мистецтв, де він працює й понині. Цьогорічна одеська зустріч випускників згаданого закладу з нагоди тридцятиліття його закінчення знову привернула мою увагу до Василя Вовчка як оригінального закарпатського митця, змусила більш прискіпливо оцінити його зрілу творчість.
Живописна мова Вовчка розвивається в межах певної системи, де обов’язково є кольоровий камертон, від якого на тепло-холодних співвідношеннях вибудовується весь колористичний лад полотна. Ця логічність, осмисленість і вміння себе обмежувати, що витікає з його зовнішньо стриманої, але емоційної натури, дає в результаті дуже органічний і потужний по силі вираження живопис. Органічності сприяє вміння застосовувати одно великі кольорові плями, продиктовані пластичними особливостями мотиву («Флокси»). Сама природа Закарпаття з її прозорою, позбавленої м’якого сфумато атмосферою, різкими тінями дозволяє гостро сприймати форму предметів навіть на відстані, брати колір звучно, інтенсивно. Імпресіонізм не захопив Василя Вовчка, бо для закарпатської школи це був пройдений етап (наприклад, ранні твори Й. Бокшая та його учня З. Шолтеса). «В Карпатах просто неможливо сприймати й писати інакше», — зізнався автор.
На формування живописного бачення Василя Вовчка справили вплив не лише його старші закарпатські колеги і навчання в Одесі, але й окремі представники «суворого стилю», зокрема, Павло Оссовський з його схильністю до несподіваних ракурсів, домінування неба, протиставлення контрастів світла й тіні, графічною основою в живописі та динамікою предметів в просторі. Хоча наш земляк менш архітектонічний в побудові композиції й не такий жорсткий в живописі, як російський художник ( до речі, родом із Кіровоградщини), — Василь більш спонтанний, навіть ірраціональніший. Відсутня у Вовчка й бравурна панорамність, властива Оссовському. При усій монументальності, (яку обумовлює узагальненість трактування і відкритий та мінливий гірський простір), Вовчку не чужі камерні мотиви.
Коли ми слідуємо своїм душевним схильностям, то перебуваємо в гармонії зі світом і наш шлях до мети стає найкоротшим. «Знайти себе» — це мета кожної творчої особи. Василь Вовчок щороку буває на пленерах і не лише в Україні, а й в Угорщині, Румунії і, особливо, в Словаччині, де в нього багато друзів. Одного разу під час перебування в словацькій Ораві, один тамтешній житель показав художнику місцевість, яка мала панорамний вигляд. «Чекайте, я вже десь бачив цей краєвид. Так, у Оссовського!» — вигукнув український гість. «Так то ж я його сюди й привозив», — усміхнувся літній чоловік. Тут Василь написав знаменитий, сповнений похмурої величі, пам’ятник романської архітектури — Оравський замок.
Провідним жанром (що взагалі притаманне закарпатській школі) для Василя є пейзаж. Це в значній мірі наклало відбиток на специфіку трактування ним натюрморту і особливо портрету. Вони складають помітну частку творчого доробку художника. У портреті переважають зображення сільських жителів, лісорубів та вівчарів, представників інтелігенції, як правило — на тлі природи, коли локальний колір збагачений рефлексами. Одна з картин, написана в Словаччині, привертає увагу психологічною виразністю — це портрет у пейзажі: самотня бабуся сидить зажурена біля воріт своєї оселі. Мабуть виглядає, чи не приїдуть діточки з міста (згодом я дізнався, що то мати одного місцевого митця, який працює в Парижі). Жанр, у якому художник, на мою думку, ще не наповну розкрив себе — це жанрово-фольклорна композиція з поетично-метафоричним трактуванням: «Ой, вівці мої, вівці», «Дівчата», «Небо і земля торжествують» та ін. Близькість до народного мистецтва у цих творах не лише сюжетно-тематична, але й у способі інтерпретації — як у писанках, орнаменті в них підвищена яскравість насичених кольорів, однак при цьому він не впадає у строкатість. Як міський житель, художник не втрачає зв’язку з селом, зберігає вірність народним звичаям.
Однак варто відзначити близькість закарпатської школи також до європейських реалістичних традицій. Це закономірно в силу географічних та історичних особливостей, адже її основоположники навчалися в Будапешті (А. Ерделі, Й. Бокшай), Празі (Ф. Манайло). Менше відомий, скажімо, факт навчання А. Коцки в Римі, де останній встиг провести персональну виставку (яку відвідало тодішнє вище керівництво держави на чолі з Муссоліні). Якщо знову вдатися до порівнянь, (наприклад, з його знаменитими попередниками), то мусимо визнати, що Вовчку не властиві, приміром, широке експериментальне поле і раціональність підходів, притаманних В. Микиті, «фовізм», а також симбіоз примітивізму з декоративізмом — як у Ф. Манайла. Однак спільне у них — експресивність: у Вовчка пензель стрімкий, він ніби сонячний вихор слідує природним рельєфам і структурам, пластично ковзає поверхнею полотна.
Твори цього закарпатського художника можна розглядати як послідовний, із певною життєвою хронологією, репортаж про зримий світ. Мотиви його творів проникнуті гострим сприйняттям чутливої до ритмів, кольору й світла натури художника. Створений таким чином живописний монтаж можна розділити на різні серії, залежно від місця й часу їх створення: ужгородські мотиви, словацька Орава і Татри, архітектура Будапешта й Відня, провінційні містечка центральної Європи, карпатські полонини чи фольклорні групи. У подібних композиціях, як і в портретах, досягається органічність поєднання фігур із пейзажем, що становлять образну цілісність. Цей зовні спокійний чоловік у роботі темпераментний та імпульсивний. Через живопис він передає свій захват перед зримим світом, поставивши за мету оспівати всю його красу і велич.
Звичайно, не все рівноцінне в доробку художника, трапляються речі доволі «сухі» в кольорі, в окремих випадках надміру ескізні, навіть схематичні, а робота виключно мастихіном надає їм певну одноманітність і жорсткість, втрачається фактурне багатство полотна. Однак внутрішня дисциплінованість, звичка постійно працювати згодом дають свої результати. Ще один секрет творчого зростання криється в здатності мистця перманентно знаходитися в стані навчання — навчаючи інших, самому навчатися у майстрів і бути за те їм вдячним. Нажаль, під час останнього перебування в Одесі Василю так і не вдалося зустрітися з колишнім вчителем Олександром Лихолітом, а цієї зустрічі він дуже жадав. На життєвому шляху нам потрібні моральні й професійні авторитети. Ця потреба підсвідомо могла бути продиктованою іще однією обставиною: восьмирічним хлопчиком Василь втратив батька і, можливо тому в товаристві митців старшого віку він знаходив певну розраду, відчуття більшої певності. Товариські стосунки пов’язували чи пов’язують нині Вовчка й з іншими метрами живопису, наприклад із Золтаном Шолтесом і Павлом Баллою. Чи не тут криється з’ява нової якості живопису Василя, який на певному етапі розвитку відчув потребу творити світлоносний живопис, з більшим зарядом позитивної енергетики («Флокси», «Татри. Ждяр», «Петефі», «Соняшники, «Сніп» (2004—2007). Часом, при усій шанобливій дистанції, ці стосунки переростали в дружбу. Впродовж останніх десяти років життя Ернеста Контратовича (1912—2009) Василь постійно опікувався самітнім майстром — яскравим представником і одним із фундаторів закарпатської школи живопису. Зараз в одному з ужгородських видавництв готується до друку альбом творів Контратовича, і Вовчок консультує видавців щодо визначення хронології творчості цього митця (який мав свої професійні хитрощі: не датував зроблене — аби не підробили). У минулому році своє п’ятдесятиріччя художник відзначив персональною виставкою в галереї «Ужгород». Творчість Василя Вовчка не лише збагатила українське мистецтво, закарпатську школу живопису. Поряд із творчістю Тараса Данилача чи Антона Ковача та інших майстрів середньої генерації, його діяльність дає нові імпульси розвитку, в силу напрацьованих творчих зв’язків, інтегрує нашу культуру в європейський простір.
