Майстер Сергій Голубокий, котрий живе у закарпатському Заріччі, виготовив найбільше скрипок у державі, а свою першу скрипку… спалив
У світлій й просторій майстерні – деки і грифи, ще незавершені інструменти медового кольору і - майже готові лискучі скрипки й віолончелі… Маленький син намагається не відходити від тата і щиро цікавиться його заняттям. Тим часом, з маленьким різцем працюючи над складної форми шматком деревини, Сергій Голубокий – наш Страдиварі, якого доля після мандрів Україною і Європою оселила на Іршавщині - починає пояснювати: у скрипковому мистецтві нема дрібниць.
…Шийка і боковинки з польського явора, верхня дека із гірської карпатської ялини, а гриф із чорного дерева, котре стійко зносить удари струн – сировина є першим, що впливає на звучання, а відтак уже йдеться про мистецтво майстра. Зробивши помилку на першому етапі, уже втратиш певний відсоток звучання, - твердить Сергій Голубокий.
- Це як будинок – спочатку фундамент, стіни, дах, потім закінчують всередині… Так само з музичним інструментом. Фундамент – то хороше дерево, добре витримане дерево – адже важливо і те, яким його зробила природа, і як потім з ним поводилися люди. І потім - хороша робота…
Вона триває щонайменше два місяці. Мова про ремесло, вишколені руки майстра, чи усе ж про якесь `чарівне слово`, яке примусить скрипку звучати з душею? Сергій Голубокий проти того, аби надто опоетизовувати цю справу. Хоча визнає: цьому ділові треба віддаватися вповні, і лише тоді скрипки віддячаться.
- Я думаю, що хороша скрипка не може з’явитися виключно як наслідок якогось бажання чи зусилля. На сьогоднішній день я більше 250 скрипок зробив. І маю таке враження, що лише зараз я починаю працювати в потрібному напрямку. Ті речі, які я найшов на сьогодні, протягом цих 25 років шукав… Серед скрипкарів нема людей, які не навчались і стали майстрами. Скрипковій справі, як, власне, будь-якій професії, треба віддаватися вповні. Це вимогливий фах і потребує багато інтелектуальних, фізичних, і духовних зусиль, бо перед майстром стоїть, та би мовити, надзадача: треба змусити дерево звучати – з категорії матеріальної ми переходимо у інший вимір. Це не легко дається майстрам – це виснажлива робота: треба бути здоровим, працьовитим… А чи є тут диво? Диво – це витримати складний іспит, який називається скрипкою… Диво, мабуть, полягає в тому, що як струна не звучить, коли не натягнута максимально – так само майстер… Максимальна мобілізація…
Визнаючи, що за цю роботу беруться лише люди, які знайшли в собі ту іскру, і кажучи, що в нашій країні скрипковому майстру треба бути фанатом своєї справи, Сергій не належить до екзальтованих майстрів, котрі мліють на концертах, де звучать їхні інструменти… Втім, Голубокий, звісно, надихається музикою, та й сам є скрипалем, а слухання й аналізування музичних творів вважає ще й невід’ємною частиною роботи. У його випадку здорове ставлення до своєї справи мирно сусідить із самовідданим служінням. Скрипковий майстер - для оточуючих це професія рідкісна і романтична, а для самих `страдиварі` – майже подвижництво, адже, нехай у своїй книзі (він є автором довідника `Скрипкові майстри України`) Голубокий і довів слов’янське походження скрипки, сьогодні в Україні нема школи скрипкових майстрів. І йому, аби навчитися, треба було не тільки величезного бажання робити інструменти, а й дещиці авантюризму. Адже у нас скрипковий майстер – це усе ж більшою мірою самоук, який лише завдяки власним зусиллям і таланту може піднятися над аматорством. Як кожен справжній майстер, Сергій Голубокий передовсім вдячний вчителям, але цьому передували пошуки себе у скрипковій справі. Під час навчання у Вінницькому музичному училищі хотів піти в учні до відомого там майстра Олександра Сергієнка. Не вдалося. Та бажання робити скрипки не зникло. Із приятелем розібрали викинутий кимсь рояль – він став сировиною для скрипки. Перший свій інструмент Сергій Голубокий робив наосліп – самотужки, по книжках. А відтак - спалив. Каже, то була мука, а не робота, тож і вчинив самоочищення вогнем. А вже друга – вдалася… Це підтвердив київський майстер Олексій Пехенько, який почав допомагати початкуючому скрипкарю.
- Але це, на жаль, зводилося до чисто теоретичних моментів, він був вже у поважному віці, я приходив, ми спілкувалися… А для майстра дуже важливо бачити, як усе відбувається. У скрипці дуже багато деталей і кожну треба вміти правильно виконувати. Книжок замало – здавна з покоління в покоління ця справа передавалася так, що в майстернях біля майстрів постійно були учні. По-справжньому, я так сміло вважаю, я в Кракові навчився. Познайомився з дуже хорошим, ні, він не `дуже хороший`, він провідний польський майстер - Ян Павліковський. Він, окрім всіх практичних речей, навчив ставленню до праці. Людина фанатично віддана цій професії і протягом десятків років працює без відпочинку - самовіддано, саможертовно. Я от ніби пробую наслідувати його стиль…
На сьогодні з-під рук Заслуженого діяча мистецтв України Сергія Голубокого вийшло понад 250 скрипок (це вважається рекордом у державі), а ще – зо 20 віолончелей. Усміхається: мовляв, є до чого прагнути, адже його вчитель, щоправда, працюючи з помічниками, виготовив із тисячу інструментів (до речі, знак майстерні Страдиварі стоїть на близько 1200 інструментів)… А якось, коли юні київські скрипалі брали участь у міжнародному конкурсі, що транслювався по телебаченню, Ян Павліковський дивився музичне змагання і - упізнав скрипку свого учня за звучанням…
- Вимоги до скрипки? Вимоги до музичних інструментів у нас взагалі дуже серйозні. Особливості нашого ринку полягають у тому, що інструменти купують в основному професійні музиканти, для професійної потреби. За кордоном, наприклад, поширено, що заможні люди – лікарі, юристи – які трохи мають уявлення про скрипку, у вільний час отримують задоволення від музикування. Це аматорський рівень і для них не настільки важливо, як досконало звучить струна мі чи струна соль. Вони оцінюють скрипку візуально – важливо, аби було красиве дерево… Там беруть інструмент і дивляться на нього, а у нас беруть – й одразу на плече і грають! Оцінюють звучання. У ньому є багато складових, і одна з них – інструмент повинен добре відповідати. Повинно легко гратися, адже музиканти багато працюють. І для композитора – якщо інструмент відповідає на найменший дотик, це означає, що і піано буде, і меццо-піано, і форте-піано, і форте – гама динамічна… А інструменти, які не зовсім правильно сконструйовані, можуть не давати піано, і, скажімо, на конкурсі це може дуже датись взнаки, музиканти будуть порівняні…
З усіх музичних інструментів саме скрипка найбільше наблизилася до ідеалу – людського голосу. Чисті сопрано чи меццо-сопрано є взірцем для скрипкаря, і легкість, з якою співає хороший вокаліст – хороший приклад для майстра, - каже Сергій Голубокий. Виготовлення скрипки з добрим голосом вимагає вміння і відповідальності.
- Права на поганий інструмент не лишається, бо виходить, що одного клієнта, одного музиканта, ти поважаєш менше, оскільки продаєш йому гірший інструмент. Тут треба серйозно контролювати. І навчитися влучати якщо не в десятку, то хоча б близько того. …Так, у мене були інструменти… Якось теж пішов на поводу красивості, взяв дуже гарне дерево, а воно акустично було слабшим… Я потім переробляю ці скрипки. Забирав, міняв на інші - на кращі. Допрацьовував, виправляв свої помилки. Власне, я стараюся не виділяти якусь одну скрипку і на неї молитися. Я хочу, щоби всі скрипки були хороші.
Отже, складним є питання з `індивідуальністю` скрипки. Кожен інструмент має свої відмінності – каже майстер, - хоча, власне, всі скрипки мають бути однаково добрі.
- Вони мають однаково відповідати, однаково добре звучати у кожному регістрі… Дуже непросто зробити, аби всі струни були яскраві, тембральні і при цьому на інструменті було легко грати… На кожному етапі треба дотягуватися і дотягуватися. Розслабитися не вдається…
Сергій Голубокий розповідає: якось довелося чути скрипку Страдиварі, як звучала… не надто добре. Відома історія про те, як у конкурсі, де анонімно брала участь і скрипка Страдиварі, вона посіла 13 місце… Тож і у визнаного генія бувають не найкращі взірці. `Легенда про італійські скрипки – частково легенда`, - каже `український Страдиварі` і усміхається: мовляв, якщо зрозумів, що скрипка легендарного майстра звучить недобре, значить, зі слухом іще все гаразд. Тим паче, що доводилося зустрічатись з інструментами невідомих майстрів, котрі мали досконалий голос… Це вкотре доводить: скрипкова справа – непросте мистецтво. До того ж на вибір скрипок впливає і смак музиканта.
- От в історичному ракурсі… Знаєте, був період, коли інструменти Страдиварі були дешевші за інструменти Штайнера. Якоб Штайнер – це австрійський майстер і він вніс свій певний тембр, який став дуже популярним (акустично він трошки вищий, ближче до дисканту, дитячого голосу, він не мав великої сили, але тоді, тим людям, в ту добу, це було до душі). І інструменти Страдиварі були дешевші набагато, ніж скрипки Штайнера. Та життя змінилося, збільшилися зали. Тепер треба, аби інструмент був дуже потужним, заповнював своїм звучанням велике приміщення. Змінилися вимоги – і скрипки, наприклад, Штайнера вже неспроможні наповнити такий великий зал звучанням. А скрипки Страдиварі, виявляється, спроможні. І для мене орієнтир – це Страдиварі.
Скрипки Голубокого звучать в Франції і Угорщині, Росії і Америці, Іспанії і Німеччині, Мексиці, і от – наполовину готова та, що має вирушити до Італії… На його інструментах грають у Іршавській музичній школі і Київській консерваторії, у струнному оркестрі Закарпатської і камерному оркестрі столичної філармоній... Майстер подарував свою 200-ту скрипку Вікторові Ющенку, коли той іще не був Президентом. А от у скрипаля Голубокого нема інструменту власної роботи. `Чоботар без чобіт`, - усміхається майстер. І дістає фабричну скрипку, яку, правда, доопрацював. Саме на ній він грає у камерному ансамблі, в якому зібрав закоханих у музику людей, аби разом на спільне задоволення виконувати чудові класичні твори. До речі, вважає, що музикування для скрипкового майстра – корисна річ, такі скрипкарі, що на `ти` з інструментом, досягають, як правило, ліпших результатів. Ну а наразі Сергій Голубокий дарує гостям ліричну `Мелодію` Скорика, а потім чардаш Монті. Ця музика дозволяє скрипці розкрити душу. А вона у цього інструменту таки є. Принаймні, у кожній скрипці точно живе частка душі майстра…
Надихаючись музикою і – думкою, що завжди можна зробити ще краще, Сергій Голубокий продовжує у своєму вже рідному Закарпатті натхненно творити інструменти. А вони, своєю чергою, творитимуть музику...
Найбільший біль Голубокого – те, що Україна втрачає школу скрипкових майстрів. Нема системної роботи, лишаються останні з могікан. Слід бити на сполох, треба рятувати ремесло!, - наголошує працьовитий, талановитий і скромний Сергій Голубокий. Він мріє відкрити на Іршавщині школу скрипкових майстрів… Ну а ще хотілося б побувати у Кремоні – це місто в Італії є святим для всіх скрипкарів, саме там творив легендарний Страдиварі… Як, певно, усім колегам у світі, закарпатському, а чи радше – українському! - `Страдиварі` Сергієві Голубокому усе ж трохи не дає спокою прізвище найвідомішого у світі скрипкового майстра…
