Близько 30 тис. українців і русинів проживає у Словаччині. Вони мешкають, головним чином, у північно-східній частині країни та мають багату й різнобарвну культурну. Її своєрідність проявляється в побуті, спілкуванні, народних традиціях, піснях і танцях, літературі й мистецтві. Про побут та духовне життя наших співвітчизників у Словаччині розповів у інтерв`ю УКРІНФОРМу напередодні Всеукраїнського форуму інтелігенції голова Спілки українських письменників Словаччини Іван Яцканин.
- Ви тривалий час творите в царині української літератури й книговидання. Якими є їхня роль у розвитку духовного життя українців Словаччини?
- Сьогодні українська інтелігенція Словаччини дедалі більше усвідомлює роль духовної культури у своєму середовищі. Свого часу ми видавали авторів, про яких в Україні не можна було й згадувати - В. Винниченка, О.Олеся, Д. Фальківського, Н. Королеву. Щорічно виходило 12-14 назв книжок оригінальної української літератури Словаччини. А зараз радіємо, як діти, коли вдасться видати хоча б чотири твори. Натомість наперекір усім негараздам прагнемо підтримати духовне життя українців наснажуючим словом.
- Можливо, співпраця з українськими видавництвами могла б полегшити ситуацію української громади в Словаччині?
- Так, нещодавно ми розпочали конструктивне співробітництво із видавництвами Закарпатської області України. В ужгородському видавництві `Закарпаття` вийшла престижна антологія поезії та малої прози українських письменників Словаччини `Під синіми Бескидами`. Інша організація - `TIMPANI` - надрукувала поезії Степана Гостиняка `З історії самооборони`. Окремі твори наших авторів побачать світ у видавництві `Мистецька Лінія`. А у Пряшеві (СР) щойно вийшла антологія сучасної поезії `З кузні часу` у перекладі зі словацької українського письменника Іллі Галайди.
Це спонукає й до серйозної роботи щодо подальшого забезпечення українського книговидання. Для розвитку національної культури, духовності народу необхідно піднімати престиж української інтелігенції як в самій Україні, так і за її межами, створюючи для цього міцну соціальну базу. Це могло б знайти відображення і в Концепції гуманітарного розвитку України й, найважливіше, реалізовуватися на практиці.
- В останні десятиріччя у Словаччині і в Україні проходять динамічні суспільні зміни, які торкаються, в тому числі, гуманітарної сфери. Як це позначається на духовному житті словацьких українців?
- Нинішні суспільні зміни, в цілому, не завжди сприяють гуманітарному розвиткові українців як у Словаччині, так і в самій Україні. Візьмемо питання мови. Зі вступом Словаччини до Євросоюзу ми сподівалися, що у відповідності до європейських норм вільний розвиток і право використання української мови етнічними українцями буде забезпечуватися у належній мірі. Натомість у Словаччині дійшло до розділення єдиної національності на дві - українців і русинів, які щодо мови (і не тільки) стоять на протилежних позиціях. Це явище небезпечне, та у реальному житті може призвести до прискорення асиміляції. На цей процес також впливає і обстановка в Україні. Повноцінному розвитку національно-культурного життя не сприяють, наприклад, сепаратистські та розкольницькі настрої, які долинають до нас із сусіднього Закарпаття. Тому ми очікуємо від офіційного Києва чіткої позиції щодо подібних явищ не лише у Закарпатській області, але й у країнах, де споконвіку компактно на своїх автохтонних землях живуть українці. В цілому ж, відношення до української національної меншини в Словаччині слід розцінювати як певний барометр відносин між Словаччиною і Україною.
- Маєте на увазі допомогу, гуманітарні зв`язки, духовний обмін з Україною?
- Так, у тому числі й допомогу. Мої колеги по перу - словацькі та угорські письменники - іноді запитують: `А вам Україна якось допомагає?` Щоб уникнути прямої відповіді, кажу: `Сплачуємо податки у Словаччині, то від неї і чекаємо допомоги`.
У Словаччині ми маємо великий невикористаний потенціал і можливості популяризації України як сусідньої держави, а також української культури, літератури й мистецтва. Зокрема, це може полягати у посередництві в перекладі на словацьку мову українського красного письменства. Але потрібен і зворотній процес. Після виходу цікавої книжки, наприклад, у нас постає дилема, як же її донести до читача на великій Україні, щоб і у Харкові, Луганську, Донецьку та й самому Києві, знали, що існує українська література за межами Української держави. Але це треба здійснювати на міждержавному рівні, щоб ми не займалися, так би мовити, `партизанщиною`. Це стосується й інших сфер культури й духовного обміну. Закордонні українці чекають від України не так фінансової допомоги, як моральної підтримки, жадають мати відчуття, що за ними стоїть велика держава - Україна.
