Бізнес на смерті - один із найстабільніших у світі. На жаль, людина не безсмертна, і тому ритуальні послуги завжди в ціні. Відмінність лише в тому, що з кожним роком ціна на них зростає. Словом, ховати близьку людину, вибачте за цинізм, для більшості з нас — дорого. Одна справа, що до цього готуєшся тоді, коли в родині живуть старенькі і вже немічні та хворі мати чи батько. Інша — коли смерть раптова, і з життя йдуть зовсім молоді люди.
В такій непередбачуваній ситуації, аби дати з цим собі раду, середньостатистичному українцю досить часто доводиться позичати гроші в сусідів, родичів... А потім віддавати щонайменше півроку-рік. На жаль!..
РИТУАЛЬНИЙ "ШОПІНГ"
Якщо у вашій родині сталося горе, неодмінно доведеться побувати в крамниці ритуальних послуг. В Ужгороді є кілька таких, де можна придбати для близької людини все необхідне, аби достойно провести її в останню путь. Сюди заходять тільки з нужди, тому для пригнічених горем людей це аж ніяк не той шопінг, від якого отримаєш задоволення. Але моя співрозмовниця — продавець однієї з таких крамниць пані Марина каже, що особисто вже звикла працювати тут. Ба навіть до специфічного запаху, який царює в крамниці, і до товарного асортименту. До одного тільки, каже, не може звикнути: до своїх згорьованих і заплаканих покупців.
Чесно кажучи, мені стало моторошно відразу, як тільки-но переступила поріг крамниці ритуальних послуг. Та трималася я мужньо і поводилася так, ніби зайшла у супермаркет. Постояла хвильку-другу, прискіпливо порозглядала вінки, що висіли на стінах, свічки, лампадки, стрічки, труни і важко зітхнула. Раніше подібні магазини не помічала, або ж просто відвертала голову в інший бік, коли проходила повз них. І тільки тепер впіймала себе на думці, що я просто втікаю... Ховаюся у натовпі людей на вулиці, бо там вирує життя. Одним словом, шопінг по ритуальних крамницях — неприємна річ. Та попри це, поміж своїми внутрішніми глибокими переживаннями встигла поцікавитися цінами, порозмовляти з продавцем на тему, чи існує мода на ритуальні товари і що саме тепер, що називається, в ходу?
Пані Марина відразу зауважила, мовляв, покійнику все одно, в який гріб його покладуть чи який вінок принесуть на могилу. Це нам, живим, небайдуже.
— Сьогоріч популярними є чорні шовкові з позолоченою вишивкою стрічки, — каже співрозмовниця. — А також стрічки пісочного кольору. Минулоріч натомість у продажу переважали сріблясті.
Цікаво, що і дизайн свічок теж змінюється. В магазині їх достатньо: є прості по 1 гривні, а є з наклейками Богородиці й розіп`ятого на хресті Ісуса та різнокольорові. І коштують вони від З, 5 до 12 гривень.
— Дуже розходяться в нас лампадки, які можна придбати по 25 гривень за штуку. Є маленькі й великі. Зазвичай, коли ховають небіжчика, то падає дощ. І в таку погоду, — переконує продавець, — найкраще купити їх, бо вони накриті колбою і на могилі, будьте певні, згорять до кінця.
У крамниці представлений і широкий асортимент різноманітних штучних букетів.
— Квіти ми отримуємо з Польщі, Гонконга, Китаю. Зазвичай це - гербери, лілії, троянди. Маємо і готові вінки. Найдешевші — зовсім простенькі, тому й ціна — 30 гривень. Але є в продажу і за 60, 70, 120 фивень. Кошики з квітами також користуються популярністю, — відзначає продавець. — Ціни на них різні - від 4,30, до 180 гривень.
Що стосується домовин, то вартість залежить від оформлення та з якої вона деревини. Найпростіша обійдеться в 350 гривень. А з більш дорогих цього дня в цій крамниці в наявності була чорна, лакована, з пишно оздобленим на кришці позолоченим візерунком. її ціна — 750 гривень.
Заможні городяни, помітила моя співрозмовниця, в магазині ритуальних послуг затримуються довше. Бо, за її словами, можуть собі дозволити багато чого.
А що і по чім в інших ритуальних крамницях в обласному центрі? Поцікавилася і з`ясувалося, що ціни — схожі! Щоправда, сподівалася, що, можливо, в якійсь із них побачу що-небудь незвичне! Але ні — всюди приблизно одне й теж. Чомусь пригадала свою покійну бабцю, яка знала, що незабаром помре, і пошила собі у сільської швачки сукню чорного кольору та з білої тканини простирадло, наволочку на подушку в домовину. Тепер же з цим проблем нема — були б тільки гроші.
Проте моя історія на цьому не закінчується. Бо щоб поховати небіжчика, одних вінків, свічок і труни замало. У селі, до слова, свято дотримуються традицій, оскільки за небіжчиком справляють комашню, дев`яти-ну, сороковину, річницю смерті і т.д. Тому і витрати тут за покійником більші. Натомість в Ужгороді простих смертних ховають доволі скромно. Як саме?
«НАЙВАЖЧЕ ЗНАЙТИ ГРОБАРІВ...»
На міському кладовищі «Кальварія» посеред хрестів і пам`ятників стоїть цегляний одноповерховий будинок. Це — Ужгородський комбінат комунальних підприємств. На подвір`ї працівники лакують труну. Робота кипить. На породі мене зустрічає його директор Анатолій Сухолов.
— Робота наших працівників, починаючи від столярів, художника та копальників могил - важка і специфічна, — каже він. -А що робити? - знизує плечима. — Комусь треба братися й за це.
Анатолій Сухолов запрошує зайти всередину. З порога помічаю велику кількість домовин — всяких і різних. На кожній цінник.
— Це — наш магазин. Тут ми продаємо цей товар на будь-який смак і гаманець. Дорогі, дешеві, для невисокого і стандартного зросту небіжчиків, — перераховує. — Труни з різних порід дерев: з хвої, бука. Є навіть саркофаги — це високий гріб для повних покійників. їх у нас виготовляють на замовлення. До речі, саркофаги коштують дуже дорого, від 3000 до 6000 гривень.
Найдешевша труна в нашій крамниці коштує 199, 64 гривні, найдорожча — 1210, — директор показує пальцем на чорну, лаковану, оздоблену труну, що притулилася в кутку кімнати. — Маємо і за 217, 700, 800, 850, 950 гривень. їх найчастіше в нас купують.
Комбінат пропонує й інше ритуальне начиння, як-от траурні вінки з живими чи штучними квітами від 15-20 до 185 гривень, зачитує мені прейскурант цін.
З Анатолієм Сухоловим проходимо в коридор, де біля стіни вишикувалися, ніби в черзі, дерев`яні хрести. На одних вже прибиті таблички, інші без них.
— У нашому комбінаті, — пояснює Анатолій Романович, — ми надаємо весь спектр послуг, які потрібні для того, аби поховати покійника. Наприклад, за те, щоб забрати тіло з моргу і перевезти в ритуальний зал, а звідти на «Барвінок», треба заплатити 50 гривень, — розповідає. - А за проведення громадянської панахиди в ритуальному залі — 33, 92 гривні. До речі, якщо панахиду проводить священик, то родичі небіжчика оплачують цю послугу вже йому.
На підприємстві працює бригада копачів могил. З ними часто виникають проблеми.
— Городяни не хочуть йти на таку роботу, — бідкається Анатолій Романович, — бо вона дуже специфічна. Зазвичай у нас працюють сільські чоловіки з Пацканьова, Середнього, Лінців Ужгородського району.
— А скільки коштує викопати яму? — питаю.
— Улітку — 132, 98 гривні, — відповідає директор. — Узимку трохи дорожче — 189 гривень. — Але робота дуже важка, — зітхає. — І в принципі, я дуже добре розумію своїх працівників. Узимку, наприклад, перед тим, як викопати яму, треба прочистити сніг. Потім їм доводиться палити автомобільні шини, щоб розігріти замерзлу землю, бо по-іншому лопатою не копнеш. І лише після цього починають копати яму. Восени, особливо в дощову погоду, доводиться робити це в болоті, буває, що годину відрами вичерпують з ями воду.
Та попри це, вони встигають підробляти ще й на інших цвин-тарах. Правда, скільки їм платять, не говорять. Але зізнаються, що бувають клієнти, які за могилу можуть заплатити і 100 доларів.
А як тепер ховають небіжчиків? Працівники підприємства не пригадують, щоб цивільних ховали з оркестром. Натомість з військовими завжди прощалися під акомпанемент духових інструментів. Популярно було так ховати небіжчиків у радянські часи. Тепер зазвичай влаштовують громадянську панахиду, або ж наймають священика.
— Буває, що родичі небіжчика в ритуальний зал замовляють камерний хор, — продовжує мій співрозмовник. - Але до цих послуг наше підприємство не має жодного стосунку.
До речі, місце для покійника на міському кладовищі «Барвінок» — безкоштовне. Підприємству треба сплатити гроші тільки за бетонування доріжки навколо могили, що обійдеться від 274,16 до 411,65 гривні.
Анатолій Сухолов розповідає, що в середньому по Ужгороду на місяць через їхнє підприємство проходить 90—100 небіжчиків. Десь років 20—25 тому щодня тут було по 2—3 похорони, тепер — 4—5. І підсумовує, що ужгородців, як це не сумно, нині помирає більше.
Цікаво, що, за словами директора, до 2000 року вони виготовляли ще й пам`ятники та проводили реставрацію надгробків. Але після того, як з ринку їх витіснили приватні підприємці, про це довелося забути.
Звичайно, коли" горе приходить у малозабезпечені родини, виникають великі фінансові проблеми. Але їм допомагає влада. До слова, сьогоріч за 9 місяців на поховання непрацюючих, одиноких та невідомих Ужгород уже виплатив зі свого бюджету 20 тисяч гривень.
— Останні місту обходяться чи не найдорожче — в 629 гривень, — розповідає заступник міського голови, начальник управління праці та соціального забезпечення населення Галина Гецко. — А якщо це людина з малозабезпеченої родини, — продовжує, — то надаємо соціальну допомогу в розмірі 150, 200, 500 гривень.
Поховання одиноких, за словами Галини Михайлівни, обходиться у 594 гривні. На одного інваліда війни влада виділяє близько 700 гривень., Тарифи міняються, їх затверджують депутати щороку на сесії міськради.
І ПРОБЛЕМ ВИСТАЧАЄ!
В обласному центрі всього є 10 кладовищ. Із них 5—діючих: у Дравцях, Горянах, Барвінку, старе кладовище у Доманинцях і єврейске в мікрорайоні Шахта. Повністю закритих Ужгород має два - на вулицях Тімірязє-ва і Капушанській. Ще три - закриті, але там проводять доза-хоронення (на Радванці, Каль-варії і на Пагорбі Слави). Анатолій Сухолов пояснює, що в цьому разі в одну могилу ховають дуже близьких родичів, тобто жінку до чоловіка чи навпаки. Але робити це можна тільки після тривалого терміну, не менше ніж через п`ятнадцять років. Цікаво, що основний діючий цвинтар в Ужгороді це -Барвінок. Але вільної землі, за словами директора, вистачить хіба що на рік. Тепер міська влада, каже, вирішує питання відкриття нового міського кладовища. Але є проблема — в Ужгороді для нього немає вільних площ.
Проблем вистачає і на Каль-варії. Найперша — старі дерева. Ті, що стоять при дорозі, ще можна легко якось зрізати. Натомість між пам`ятниками, де не пройде жодна машина, дерева рубати дуже складно. А ще останнім часом почастішали випадки вандалізму. Так, на Пагорбі Слави невідомі постійно руйнують обеліски, розбивають ліхтарі, ламають хрести, розмальовують фарбами пам`ятники. А сусідню Кальварію облюбували собі наркомани.
Воюють працівники цього підприємства і з ромами та безпритульними, бо ті, особливо навесні, викопують з могил декоративні кущі та квіти і несуть продавати на базар. Буває, перші з них зі своїм гужовим транспортом споряджають "експедиції" на "Барвінок" та на кладовище на Радванці, де, як гриби в лісі, збирають з тамтешніх могил старі вінки, які потім удома спалюють, а металевий каркас здають на металобрухт.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ...
У дитинстві мене завжди цікавило, як виглядає смерть. Усі її малюють як стару жінку, у довгому чорному вбранні, з косою в руці. А ще цікавило, що там, за межею? Та одного разу почула відповідь від сусіда-священика, мовляв, дитино, не спіши поперед батька в пекло. Його слова вразили мене, як блискавка! Значить, пекло! В дитячій уяві відразу постали сюжети з бабиної ікони, де карають грішників у великому казані. Інших примушують лизати розпечену сковороду — бабуся казали, то за брехню... А чому не рай, перепитала я після невеличкої паузи. Тому, що перед воротами в рай стоїть святий Петро з ключами...
Порада одна: до смерті, як і до життя, треба ставитися по-філософськи. І справді, що нам ще залишається? А вірити в рай та пекло чи бути атеїстом - особиста справа кожного...
