Годинники на залізничному вокзалі показують за двадцять сьому. До платформи під’їздить потяг “Солотвино-Львів”. Порожній перон заповнюється людським галасом.
Метушаться, спішать. “Сумку, сумку, поможіть”, - витягують клунки з вагона. Чутно специфічну закарпатську говірку. Люди швидко випаковують тлумки, розбігаються хто куди. Чотири-п’ять хвилин - і на платформі вже нікого. Саме “солотвинським” потягом до нас найчастіше приїздять первоцвіти. Торговців первоцвітами на вокзалі “зустрічала” міліція та представники Державної екологічної інспекції у Львівській області. Квіти – занесені у Червону книгу, зривати їх і продавати заборонено. Кореспондент “ВЗ” приєдналася до рейду.
Порожня платформа, а ми так нікого і не впіймали. Я, ідучи на вокзал, уявляла собі сумки з піднісніжниками, думала, ціла група везтиме квіти, тим часом “поїзд” людей вигрузився, а тут бодай одна квіточка.
- Не було нікого, точно не було, - говорить міліціонер.
- Не у кожному потязі з підсніжниками приїздять. Перед 8 Березня більше буде. Найчастіше первоцвіти до нас везуть із Закарпаття – Солотвинський поїзд, поїзд із Мукачевого, а також із Криму. Там вже тепло, і квіти розцвіли. У нас ще масово квіти не цвітуть, - говорить начальник відділу оперативного контролю Держекоінспекції Микола Барабаш.
- Люди ж не виходять з потяга, тримаючи букети у руках, як дізнаєтеся, хто везе товар?
- Ми не можемо зупиняти людину, це робить міліція. Здебільшого квіти везуть люди старшого віку, які мають великі сумки.
Близько десятої ранку виїжджаємо на львівські ринки. “Зараз операція “Первоцвіт”, потім “Нерест”. Суцільні операції, ми – як хірурги”, - жартують представники інспекції.
Об’їхали кілька ринків – “глухо”. Оглядаємо Галицький – жодного підсніжника. “На Стрийському ринку казали, що продають, їдемо”, - каже Микола Барабаш.
“Он гляньте, у тої жінки відерце з квітами стоїть, і он ще одна торгує, - говорять мої супутники, роздивляючись ринок із вікна машини. – Ходімо”.
Підсніжники продає старенька бабуся. Коли працівники інспекції взяли до рук відерце, привстає, ледь пересуваючи ноги, іде до нас. Виглядає справді нездоровою. “Та я перший раз взяла, я не знаю й звідки вони, та залиште хоч кілька, я ж така хвора”, - просить.
Іншому продавцеві років зо сорок. “Квіти не мої, он люди продали”, - не задумуючись ні на хвилину, “здає” своїх постачальників – подружжя середнього віку. Ті навіть сумку закрити не встигли. Поводяться спокійно. “Ми перший раз, ми не знали, що не можна”, - говорить жінка.
- Звідки квіти? – запитую.
- На городі вирощую, а також в лісі, звичайно, назбирала. Ми – з Солонки.
- На городі вони у вас також не просто так виросли, значить цибулинки в лісі викопали і посадили.
Ідуть у машину писати протокол. Жінка бере картку в руки, і запитально дивиться на свого чоловіка. “Не знаєш, що писати? - відказує той. -Я зараз продиктую. Квіти не наші, ми їх купили на підземному ринку”, - говорить вголос.
- Напишіть, знали чи не знали, що торгівля цими квітами заборонена, - підказує Микола Барабаш.
- Навіщо? Незнання закону не звільняє від відповідальності. Оформляйте все на мене, жінки не чіпайте, - просить він.
- У вас п’ятдесят букетів...
- Не 50, а 43.
- Бачите, ми вас підловили...
- Нічого не підловили, я знаю, скільки товару маю. По 15 квіток у букеті.
Я розмовляю з жінкою. Спрацьована, виглядає стомленою, стає її шкода. “Ви думаєте, я від безділля по підсніжники пішла? Я – безробітна, у мене хвора свекруха і бабуся старенька. Не перший місяць роботу шукаю. Все кажуть: “Передзвонимо пізніше”, і не дзвонять. А жити за що? Це – смішно, тут, у Карпатах, ліс розкрадають, а нас за підсніжники ловлять”.
- У мене вища економічна освіта, - каже чоловік. – А я по підсніжники ходжу. Знайдіть мені роботу, - каже працівникам інспекції, - і я не буду цього робити.
Складаємо підсніжники у машину, ідемо далі. У кабіні запахло весною... Підсніжники відігрілись у теплі. Наступна “точка” - ринок “Привокзальний”. Ідемо між рядів. У одної з продавців поряд із законними квітами – “червонокнижні”: підсніжники, шафран.
- По скільки ваші букетики? – прикидаємося покупцями.
- Десять, - відказує.
Микола Барабаш показує посвідчення.
- Звідки квіти?, – запитує.
Жінка спокійними голосом: “Зранку, о 8 годині, жінка з Закарпаття продавала. Ви що думаєте, я зі своїм здоров’ям по лісах лазила? Гляньте на мої руки! - показує порепані скрючені руки.
- Чого ви тільки мене ловите, пройдіться ринком, зайдіть трохи далі, там будуть ще продавці. Я – не одна тут. Або о восьмій сюди прийдіть, саме з поїздів люди продають”.
- То по скільки ви їх продавали? – перепитуємо вже після заповнення протоколу.
- Та по дві гривні...
- Неправда, ми як покупці питалися...
- Добре, я його тільки за п’ять купувала. Думаєте це все задурно? Я так просто на все це йду? Грошей немає, от і продаю.
- Вам жіночка із Виноградова ці підсніжники продає? – запитує Микола Барабаш.
- Не знаю, звідки вона.
Жінка заплатить штраф.
“Ми не накладаємо штрафи. Це робить суд, - каже Микола Барабаш. - Суди до них поблажливі. Максимальний штраф – 500 гривень. Ми не спіймали їх на гарячому, не можемо довести, що вони квітів нарвали. Якби точно знали, що саме вони рвали квіти, відповідальність була б більшою - окрім штрафу, компенсацію платили б за кожну квіточку. Напередодні свят продавців квітів буде більше. Не тільки на ринках. Вздовж доріг вишиковуються. Часто там підсніжники діти продають. Ми з дітей нічого не можемо взяти. Тільки батьків застерігаємо – це небезпечно... Вже був випадок, коли хлопчик загинув.
