Дуже музичною була молодість у заступника міського голови Мукачева Михайла Лабоша: «У радянський період всі діти проходили одні і ті самі щаблі. Ми брали участь у житті громадських об’єднань. Також, я був активним учасником хору хлопчиків.  Правда ще школи не було, був дуже хороший вчитель п. Мучичка. Ми займались у бувшому будинку вчителя. Це були надзвичайно приємні спогади. Ще я себе пробував у музичній школі, однак, я дуже хотів грати на гітарі, але батьки чомусь хотіли мене дати на домбру. Мій плач та стогін був почутий батьками, і мене звільнили від цієї тяжби». Однак є  у пана Лабоша спогади і не надто приємні, зате дуже повчальні.  «Я виховувався у селі, і моя бабуся проживала біля стадіону.  Ми активно там займалися спортом, розважалися, грали футбол. Було багато підлітків, і хтось звернув увагу на те, скільки недопалків багато на стадіоні, і їх треба позбирати.  Далі з’явилася думка спробувати, що це таке на смак. Сиділо нас чоловік десять і пробували все, що знайшли. На стадіоні можна було знайти багато чого, що з фільтром, що без. Ми спробували багато різноманітних цигарок, і багатьох знудило, в тому числі і мене. Цей приклад, для мене став екстремальним, мені стало надзвичайно погано. Ніколи з того часу я цигарки до рота не брав», –  поділився досвідом Михайло Лабош.

Губернатор краю Олександр Ледида в молодості захоплювався дівчатами, але пріоритетом усе ж був спорт. З 9 класу очільник області на професійному рівні займався футболом у спортивній школі. Розповів губернатор і цікавий спогад, який вплинув на його сучасні вподобання: «Пам’ятаю, як я почав захоплюватися кіньми. Якось побачив гарну кобилу, яка стояла поряд з лошатком. Я хотів підійти і погладити її, а вона, мабуть, подумала, що я замислив щось не те і взяла мене на заднє копито. Я пролетів метрів з 5, і після цього дуже полюбив коней».

Працівниця Мукачівської РДА Людмила Бандурчак, до якої досі онлайн «залицяється» прем’єр Микола Азаров,  завжди була активісткою. Навчаючись в педучилищі вона стала одним із ініціаторів створення команди КВН. Завжди з посмішкою пані Бандурчак згадує свій перший серйозний кулінарний досвід: «Років у 15 надумала сама зробити бісквітний рулет з малиною, хотілося здивувати батьків. У кінцевому результаті рулет їли кури, а каструля від крему так погоріла, що довелось її закопати в городі, бо відмити не можна було ніяк. Мама її шукала років 2, ніяк не могла змиритись з тим, що з будинку пропала каструля». Також Людмила любила і любить розігрувати людей.  «На мою молодість припав ще той час, коли, аби щось придбати, треба було вистояти неабияку чергу. Ми з подругою під час канікул йшли в універсам, й вигадували чергу...Що цікаво – нам вірили. До вечора продавці магазину не могли зрозуміти, що їм привезуть і за чим стоїть черга, як мінімум з 20 людей... Дуже любила телефонні розіграші, типу ви в ефірі радіо – привітайте друга, ви виграли подарунок – прийдіть заберіть. А декілька років тому в такий спосіб розіграли колег з міськвиконкому. 1 квітня попросили їх прийти в РДА та забрати бігборди з вітанням Президента. Вони настільки старанні, що за декілька хвилин на бусіку примчали в РДА за ними... навіть не задумуючись, з чим може першого квітня вітати Президент громадян »,  – посміхаючись, розповіла Людмила. 

Не менше дотепною була молодість і в головного гумориста краю Павла Чучки: найбільше він захоплювався футболом. Завдяки словацьким і угорським телеканалам чоловік став справжнім фанатом легендарного амстердамського Аяксу та її тренера Стефана Ковача. Сам також любив пограти, особливо в баскетбол. Тоді пан Чучка навчався у ЗОШ №1 міста Ужгород, і добре пам’ятає свого тренера Семена Батуліна, який з їхньої шкільної команди зробив чемпіонів місцевого масштабу. Однак особливе  у спогадах гумориста займає «італійський» період: «Пам’ятаю, як  у Руських Комарівцях знімали сцени стрічки «Ватерлоо». Готель «Ужгород» був заселений італійцями, ми збиралися, аби подивитися на їхні авто. Тоді я жив в Ужгороді на Київській набережній, біля нас була кондитерська.  Мене, вихованого хлопчика, дуже здивувало те,  як італійці зранку в одних піжамах бігли з готелю до кондитерської, аби випити нашої закарпатської кави». Однак з італійцями пов'язаний і один не дуже приємний випадок. Разом з друзями Павло Чучка поїхав на місце зйомок битви з «Ватерлоо». Окрім справжніх акторів у масових сценах використовували і величезні ляльки. Так Павло Чучка з друзями взяли собі кілька ляльок. До слова, зріст у них був людський – 1,75 м. Одну з ляльок пан Чучка повісив у дворі діда на горіхові. «Увечері мій дід, якому було за 70 пішов до туалету. Коли побачив на горіхові повішену людину, ледь не отримав інфаркт. Врятувала витримка військового. Що було далі – я запам’ятав добре, адже це був уже мій перший «військовий» досвід ».

А які у вас найяскравіші спогади про молоді роки?